fbpx
Breaking News
— Оце, сину, — сyворо мовив батько, — ми з матір’ю посовітувались і рішили: не пара вона тобі. Не бepи. Он краще сycідську Нелю взяв би. Гарна дівчина. І дім є, і гроші гарні получає. Кoли син привів додому невicтку, вони не пустили у хату. Підійшов міський автобус. У чому були, в тому й поїхали на залізничний вокзал. Батько з матір’ю пеpeжuвали: «Що ж ми наpoбuли?! Хiба могли знати, що тaке cкoїтьcя?!»
Тeща та дружина пеpекoнaли Івана, що ростить він свою дочку, допоки випадково не дізнaвся прaвду. Якось рoзпuвaли на роботі мoгopич, і чoлoвіки, як бaби, плеcкали язuкaми. – Іване, ну ти й дypень, – хихикав механік. – Чи схожа на тебе твоя дитина? Пicля цiєї розмови Іван побіг додому, як poзгнiвaний звiр
В цe вaжко повipити: Молода українка розв’язала загадку, яkу нiхто не міг вирішити 400 років
«Вuбирай, або я, або вoна», – так скaзала Ярославу дpужина. Коxанка скaзала те сaме. Тому Ярослав жiнці скaзав, що кuнув кoхaнкy, а кoхaнцi – що пoтрібно ще тpохи пoчекати
– Не тpеба Михайлові сьoгодні їхaти в мiсто! Мaшина poзiб’ється! Спoчатку всі пoдумали, щo це стаpече маpення бaбусі, та вuйшло все сaме тaк. Вpятувала стаpенька хлoпця
Без рубрики
Спи, дідику, спи

Іван Петрович від щастя був на сьомому небі. Бігав по сходах з першого поверху на другий і навпаки, легкий, мов метелик. Широка, масна усмішка не сходила з його підстаркуватого обличчя. Ну, цвів чоловік, наче ружа. А чому б не радіти. Не кожному доля таку нагороду піднесе в шістдесят років.

А те щастя – чорноока фея, червоновуста, мов маківка, двадцятип’ятирічна співробітниця Зіна. Та ні, Зінок, Зіночка, дзвіночок його коханий, вив΄юрочка люба, створіннячко чарівне, найдорожче у цілому світі. І завтра, вже зранечку вони їдуть на відпочинок. Та й не куди-небудь, а в Карпати, до Буковелю – курортної столиці українських гір.

Коли він підписував заяву на відпустку в начальника, то хвилювався, наче на першому побаченні. Дрібний піт рясно всіяв його зморщене чоло. А шеф аж вийшов за ним до приймальні.

– Свіжих вражень захотілося, Петровичу? – запитав з лукавою посмішкою.

– Свіжого мнєса, – сказала з притиском на «нє» секретарка Леся і зробила зневажливу міну.

Іван Петрович, нічого не відповівши, вибіг до коридору і відхилив двері до кабінету, де працювала Зіночка. Її колеги Світлана, Кіра Павлівна, наче змовившись, попрямували до виходу, а Петрович, зачинивши за ними двері, прорік:

– Коханнячко моє, я все владнав. Справа за тобою. Завтра зранечку заїду. А тепер – бувай.

Він нахилився до Зіни, й вона мовчки обвила його шию руками, наче гадюками, і жадібно вп΄ялася в його вусаті вуста. Солодка млість розлилася по тілі Петровича і він, відчуваючи, що втрачає над собою контроль, відірвав від себе Зіну і щез за дверима. Допрацював до кінця робочого дня в тривозі і в роздумах: що скаже дружині?

– Та скажу так, як є, – міркував. – Вона зрозуміє. Їй теж вже шістдесят років. Життя прожите. А для нього – це останній шанс – пізнє солодке кохання, і відмовлятися від нього було б гріховно.

Але вдома проблем не виникло. Дружина мовчки винесла вже спаковані валізи з його речами. Це ж Леська постаралася, не інакше, як вона, уже все доповіла по телефону.

– Більше тобі сюди вороття нема, – сказала дружина сухо і зачинила двері перед його носом.

Цю ніч він провів у гаражі. Передумав усе своє життя. Згадав і молодість, і тяжкі роки, коли не мав роботи, а дітей треба було годувати. Тепер вони за кордоном, нічого не знають. А як зреагують на це все? Але ж я не перший і не останній – розраджував себе. Таке часто буває, що живуть люди, а потім розходяться, бо ж вік людини короткий і треба жити для щастя.

– Нічого, приїдемо з відпочинку, зніму квартиру і заживемо собі, як голубочків пара, – складав плани на майбутнє.

…Зелені Карпати зустріли закоханих своєю невимовною красою та високими цінами. Жити на широку ногу вийшло тільки три дні, а далі треба було думати, як і де зекономити. Коли спершу вони ходили три рази на день до ресторану, то тепер снідали в кафе, обідали в готелі, а на вечерю Зіночка сама йшла до ресторану, бо ж у неї дієта, а Іван Петрович залишався в номері. Що він вже нахвилювався за неї! Наказував, мов батько дитині, і щоб в розмови з чужими людьми не вступала, і довго не засиджувалася, і таке інше. А Зіночка все: спи, дідику, спи, а я порозважаюся, потанцюю, тебе ж ноги болять.

– Добре, моя синичко, – обіймав за тоненький стан і аж шаленів увесь. Ось те, що вона його дідиком називає, – не подобається. Але, напевно, тому, що в нього вуса. – думав. Та хай називає, як хоче, як їй до душі і до серденька, моїй квіточці, чічці запахущій.

Іван Петрович прокинувся, зиркнув на годинник в мобільному телефоні і обімлів. Було пів на четверту ночі. Де ж це його Зіночка, ясочка його дорога? Зірвався з ліжка, похапцем одягнувся і вибіг на вулицю, забувши, що можна зателефонувати. На широкій лавці під гіллястою голубою ялинкою лежала його Зіночка в обіймах якогось чоловіка і так стогнала, так стогнала… Івана Петровича закололо в грудях, потемніло в очах, і він, мов підкошений, поволочився на блискучу мармурову доріжку.

Раїса ОБШАРСЬКА

Читайте також: ТІЛЬКИ ЖІНКИ НАС РОБЛЯТЬ ПОЕТАМИ…

За матеріалами видання Наш День

Related Post