Багато років я вірила, що всі люди хороші. Потім перестала. І чим старша стаю, тим менше вірю, але, при цьому, не прагну, щоб хтось вірив мені. Вірите, “харашо”, нєт – ну й грець з тим, я ж теж людям не вірю.
Якась така компромісна довіра з багатьма людьми в мене все ж встановлюється, але тривалість її може обмежитися будь-якої миті, до чого я завжди внутрішньо готова.
На людей, з ким я в тісному контакті, в мене в голові є своєрідні досьє: що сказав, коли сказав, як сказав, десь щось здогадалася чи випадково побачила. Нові вчинки таких людей, відповідно, інтерпретуються мною згідно даних в моїй голові. Переважно я вгадую, інколи – провал, ну, як у детективі, купа версій, з яких не всі завжди правильні.
Чим далі від мене людина в плані контакту, або чим довше я цю людину знаю, тим більше неприємних мені речей я пропускаю повз вуха й на багато моментів просто заплющую очі. Якщо ж стосунки нетривалі, ще я не все промацала й проаналізувала, а досьє в голові ого го, тим більше в мене приводів перейматися, недовіряти, перевіряти всі дрібнички, які мене турбують.
От пишу й думаю, як же пощастило тим, з ким я зустрічалася в 20, стільки наївності й довіри просто так в мене було, а потім все зламалося, поволі наївності ставало менше, а цинізм зростав у геометричній прогресії, довіра після чергового фіаско в стосунках танула на очах, ніхто особливо допомагати повертати цю довіру мені не намагався, якимись правдами й неправдами я сама трошки доливала довіри, так, щоб на денці.
І от, тридцятирічна я, з майже нулем довіри й підозрами до всіх підряд, злегка підлатаним серцем й примарною надією, що досі вмію любити, розумію, що насправді люблю тільки сина й батьків.
Сина, бо він не знає, як це недовіряти й обманювати, а батьків, бо в них завжди знаходиться ще трошки віри в мене, щоб пробачити мою чергову дурну витівку.
А решту людей я постійно підозрюю в тому, що рано чи пізно вони мене зрадять. Або просто зникнуть з мого життя з невідомих мені причин.
