fbpx
Життєві історії
Спадок бабусі спочатку розглядався як майбутній плацдарм для сім’ї мого брата Івана. Мовляв, цією квартирою Іван забезпечує свою сім’ю. А мої турботи про нерухомість повинен вирішувати мій чоловік Тарас

П’ять років тому брат зібрався одружуватися. Вони з нареченою вирішили жити в квартирі, яку нам з братом залишила бабуся. Я ще тоді вчилася і жила з батьками.

Якось батьків не було вдома, і до нас прийшов в гості Іван з Любою. Спілкування з майбутньою дружиною брата у нас не заладилося з перших хвилин. Відтоді Люба мене не злюбила, навіть важко сказати, за що саме. Брат став на її сторону і теж почав уникати спілкування зі мною.

Люба стала часто з’являтися у нас вдома, плануючи з мамою весілля. Мені, під час її візитів, пропонувалося сидіти у себе в кімнаті. Запрошення на весілля мені передала мама, хоча я думала що мене такої честі не удостоять.

Вони одружилися і Люба перестала так часто відвідувати нашу сім’ю. Та й Іван став бувати рідко.

На їхньому весіллі я зустріла свого судженого. Тарас був там з боку нареченої, він доводиться Любі двоюрідним дядьком. Відповідальний, турботливий, працьовитий – в свої 29 заробив на однокімнатну квартиру, в яку я невдовзі і перебралася. Ми подали заяву в РАЦС. А через два місяці я дізналася, що чекаю дитину. І перед нами постало питання про збільшення житлоплощі.

Я повідомила брата, що планую отримати гроші за мою половину бабусиної квартири. Або вони з Любою викуповують мою долю, або квартира продається і гроші діляться. Я запитала, як йому буде зручніше і рекомендувала порадитися з дружиною.

Ми з Тарасом, в зв’язку з нововиявленими обставинами, вирішили не витрачається на весілля, а відкласти гроші на ремонт в нашій новій квартирі, яку запланували купити. Моя половина троячки плюс його одиничка – простора двокімнатна квартира.

Через кілька днів після моєї розмови з Іваном, мама покликала мене в гості. Коли я приїхала, там була Люба. Одна, без мого брата.

Як мені було сказано, бабусю відмовляли від включення мене в заповіт. Мені належало зробити вірний вибір супутника життя – тобто, вибрати такого чоловіка, який візьме на себе обов’язок щодо забезпечення житлом нашої з ним сім’ї.

А квартира бабусі спочатку розглядалася як майбутній плацдарм для сім’ї Івана. Мовляв, цією квартирою Іван забезпечує свою сім’ю, як чоловік. А мої турботи про нерухомість повинен вирішувати Тарас.

Нам було запропоновано взяти квартиру в кредит і залишити в спокої Івана і Любу.

– Ти зрозумій, – сказала мені мама наостанок, – Люба чекає нашого онука. Якщо вони розміняють квартиру, їм вистачить коштів лише на однокімнатну. А зараз у них – трійка, там вистачить місця для дитинки. Тому ти з’їздиш з Любою до нотаріуса і напишеш на неї дарчу. Податки вона сама заплатить.

Чому на Любу, а не Івана? Все просто. Люба влаштувала цілий концерт, що в неї нічого немає, а якщо я напишу на неї дарчу, то квартира буде в спільній власності подружжя. Начебто якби вони її разом нажили.

Я заперечила мамі і повідомила про своє становище. Але і це не змінило її волі. Коли я відмовилася і почала збиратися, в передпокої мене наздогнала Люба і заявила, що я винна їм за ремонт. І, ні багато, ні мало, а 60 тисяч гривень. І вони буду розглядати мою пропозицію про розподіл квартири тільки після оплати цієї суми.

Я, в свою чергу, нагадала Любі, що вони там живуть. І підтримувати житлове приміщення в належному вигляді – їх обов’язок. Про те, що непогано було б оплатити оренду моїх півтора кімнат, я теж сказала.

Зараз у нас в родині повна нерозбериха. Я не відмовляюся від свого боргу перед мамою і татом. Він, до речі, взагалі в розподіл квартири не сунеться. Не хоче з мамою сперечатися, тому відмовчується.

І я все поверну батькам – я постійно даю мамі гроші, купую всякі потрібності, оплачую їй манікюр і перукаря. Так, за допомогою чоловіка, не заперечую. Але ж відшкодовує витрати на мене!

До суперечки навколо квартири підключилися родичі Тараса та Люби.

– Ти, як чоловік, повинен… – пояснювали Тарасу з усіх боків.

Що він повинен? Взяти кредит? А мій брат хіба не чоловік? Чому він не повинен був?

Я була налаштована рішуче. Розміну бути. Іван без суперечок погодився на продаж квартири і поділ грошей. Сказав, що так і повинно бути. Ми два власника, з легкістю знайшли спільну мову. І наше рішення продати квартиру і поділити гроші – взагалі нікого з рідні не стосувалося, не їхня це справа. Але рідня думала інакше.

Варто було нам виставити оголошення, як Люба зібрала речі і пішла до своєї матері. Не хоче вона тулитися в однокімнатній квартирі з дитиною або платити багато років кредит за більше житло. Але ж нам з чоловіком належало робити саме це.

Брат, після зради дружини, сказав що йому взагалі нічого не треба. Написав на мене довіреність на продаж і поїхав. Номер для зв’язку він не залишив.

Ми з Тарасом не стали продавати квартири. Коли Іван з’явиться, ми плануємо віддати йому однокімнатну квартиру Тараса. А самі зараз переїжджаємо в бабусину квартиру. Однушку будемо здавати, а гроші відкладати. Для Івана. Так буде чесно.

З нами перестали спілкуватися родичі з обох сторін. Тепер ми з чоловіком винні, що сім’я брата розпалася.

Мама зі мною теж не спілкується. Але гроші бере. Не здивуюся, що коли ми здамо квартиру, на кошти з оренди претендуватимуть і моя мама, і Люба. Вона все сподівається що Іван повернеться і забере бабусину троячку.

А ми з Тарасом зрозуміли одне. Ми з ним – сім’я. Наша майбутня дитина – наша сім’я. А все решта – так, родичі, ми більше нікому нічого не винні.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page