— Соломіє, ми добу в дорозі, а ти поставила перед нами саму кашу? Я думала, хоч котлети будуть, салат якийсь, домашня випічка. Ми ж не щодня до тебе приїжджаємо.

Тітка Оксана відсунула тарілку й обвела маленьку кухню таким поглядом, наче господиня навмисне сховала святковий стіл у сусідній кімнаті. Поряд сидів її тридцятирічний син Богдан. Він кілька разів перемішав гречку виделкою, заглянув під кришку каструлі й невдоволено спитав:

— А підлива хоча б є? Я суху кашу не люблю. Може, сир у холодильнику лежить чи ковбаска?

Соломія сперлася плечем об кухонну шафку. На ній були старі домашні штани й сіра кофта, а волосся вона зібрала звичайною резинкою. Ще о сьомій ранку дівчина спала після ночі за ноутбуком: надсилала резюме, переглядала вакансії, виправляла портфоліо.

О восьмій задзвонив домофон. На сходовому майданчику стояли тітка, двоюрідний брат і дві великі дорожні сумки. Ніхто не питав, чи зручно їй приймати гостей.

— Немає у мене ні підливи, ні сиру, ні ковбаси. Є гречка, чай і трохи хліба. Я вам одразу сказала: зараз у мене складний місяць, грошей немає і продуктів нормальних. Ледь кінці з кінцями зводжу.

— Та який складний? — Оксана розвела руками. — Ти живеш у Львові, тут люди нормально заробляють. Ми спеціально приїхали погуляти містом, відпочити, побути з тобою. Могла б хоч на перший день підготуватися.

— Як я мала підготуватися, якщо про ваш приїзд дізналася, коли ви вже стояли під дверима?

— Родині тепер треба записуватися за два тижні?

— Хоча б зателефонувати наперед.

Богдан знову зазирнув у каструлю.

— Мамо, тут ще на одну порцію. Якщо вона не їстиме, я доїм.

Соломія мовчки підсунула каструлю ближче.

— Їж. Я ввечері вівсянку зроблю.

Тітка примружилася.

— Ти серйозно так живеш?

— Серйозно.

— А зарплата де?

— Немає зарплати. Студію, де я працювала адміністраторкою, закрили. За останній місяць виплатили тільки частину. Я шукаю нове місце.

Оксана відкинулася на стільці.

— Ой, тільки не починай. У тебе завжди все складно. То оренда дорога, то комунальні, то робота. А телефон у тебе хороший.

Соломія взяла зі столу телефон із тріснутим кутком.

— Йому п’ять років.

— Але працює.

— На щастя.

— І кавоварка є.

— Її мені подарували колеги три роки тому.

— Значить, не така вже й скрута.

Соломія підійшла до холодильника й відчинила дверцята. На середній полиці стояли половина пакета молока, дві морквини, банка домашніх огірків від сусідки та маленький контейнер із учорашньою гречкою.

— Ось усе. Можете перевірити морозильну камеру.

Богдан справді підвівся й відкрив її.

— Тут лід.

— Бо морозильна камера для цього й існує.

— Соломіє, не треба так із гостями, — докірливо сказала тітка. — Богдан пів року працював без відпустки. Хотів нарешті відпочити, місто подивитися. Ми витратилися на дорогу.

— А яким коштом ви планували тут їсти?

Запитання зависло над столом. Оксана першою відвела погляд.

— Ну, ми думали, ти зустрінеш. Ти ж одна. Дітей немає, сім’ї своєї немає. На кого тобі ще витрачатися?

Соломія повільно сіла.

— На квартиру. На світло. На воду. На проїзд. На їжу. І зараз у мене залишилося стільки, щоб дотягнути до співбесіди у вівторок і оплатити телефон.

— Покажи.

— Що?

— Скільки грошей залишилося.

Соломія кілька секунд дивилася на тітку, потім відкрила банківський застосунок і поклала телефон екраном догори.

— Дивіться.

Оксана нахилилася.

— Це все?

— Все.

— А інша картка?

— Немає іншої.

— Заощадження?

— Закінчилися минулого місяця.

Тітка випросталася й підібгала губи.

— Ну, не знаю. Якось дивно. Молода дівчина у великому місті й без грошей.

Соломія забрала телефон.

— Мені теж не подобається. Але від вашого здивування сума не збільшиться.

Після обіду Оксана пішла у ванну, а звідти майже одразу долинув її голос:

— Соломіє! А де нормальний шампунь?

— На поличці.

— Тут один флакон.

— Ним я й користуюся.

— А для гостей?

Соломія заплющила очі й повільно видихнула.

— Для гостей окремого немає.

— От дивина. Я думала, у Львові люди живуть трохи інакше.

— У Львові теж миють голову тим, що купили.

Богдан засміявся, але, побачивши материн погляд, одразу втупився в телефон. За кілька хвилин він запитав:

— А пароль від інтернету який?

— Його зараз немає. Я призупинила домашній тариф.

— Як немає?

— Так. Користуюся мобільним, поки економлю.

— А мені що робити? Я хлопцям обіцяв фотографії надіслати.

— У бібліотеці неподалік є безкоштовний доступ. Ще в багатьох закладах.

— То треба щось замовляти.

— Можна чай.

— За свої?

Соломія подивилася на нього.

— Богдане, а за чиї?

Він насупився й пішов у кімнату.

Соломія залишилася біля вікна. На підвіконні стояла чашка з учорашнім чаєм, поряд лежали роздруковані резюме. Вона взяла одне, розгладила загнутий край і поклала назад у папку.

О десятій ранку їй уже написали з однієї компанії та запросили на вівторок. Ще вчора ця новина дала їй сили вперше за кілька тижнів нормально поснідати. Тепер у її квартирі ходили двоє людей, які приїхали відпочивати за її рахунок і сердилися, що рахунок виявився порожнім.

Ближче до вечора Богдан повернувся на кухню.

— Давай замовимо піцу.

Соломія сиділа з ноутбуком і готувалася до співбесіди.

— Замовляй.

— Я маю на увазі, ти замов.

— Я зрозуміла. У мене немає грошей.

— Та одна піца не коштує статок.

— Для людини без роботи зараз це вечеря на кілька днів.

— Мамо, скажи їй. Ми ж у гостях.

Оксана з’явилася в дверях, уже в халаті Соломії.

— До речі, цей халат на мене малий. Іншого немає?

Соломія повільно закрила ноутбук.

— Тітко Оксано, навіщо ви взяли мій халат?

— А в чому мені ходити? Свій я не брала.

— У своєму одязі.

— От бачиш, Богдане? Вона кожну дрібницю рахує. Ми приїхали до близької людини, а почуваємося зайвими.

— Ви приїхали без запрошення, не взяли грошей на харчування й від ранку пояснюєте мені, що я неправильно живу.

— Ми гроші маємо!

— Тоді сходіть у магазин.

Оксана аж випросталася.

— Я свої відклала на покупки. Хотіла куртку подивитися, взуття. Богдан теж планував собі дещо купити. Ми ж не для того їхали так далеко, щоб усі гроші в супермаркеті залишити.

— А я не для того економлю на продуктах, щоб оплачувати ваш відпочинок.

— Твоя мама так ніколи не сказала б.

Соломія завмерла. Оксана відразу зрозуміла, куди влучила, й заговорила впевненіше:

— Моя сестра завжди вміла прийняти людей. Пам’ятаю, приїдемо — стіл заставлений. І пироги, і голубці, і компот. Вона останнє віддавала.

Соломія підвелася.

— Мами немає вже шість років. Не треба використовувати її ім’я, щоб змусити мене витратити останні гроші.

— Я просто кажу, якою вона була.

— А я пам’ятаю, як після ваших приїздів вона рахувала копійки до зарплати. Пам’ятаю, як відкладала собі нові чоботи, а потім купувала продукти, бо ви повідомляли, що будете три дні, й залишалися на тиждень. Я тоді була школяркою, але все бачила.

Оксана почервоніла.

— То ти тепер старі рахунки виставляєш?

— Ні. Я просто не хочу повторювати мамине життя.

У квартирі стало тихо. Богдан першим відвернувся.

— Ну добре, — пробурмотів він. — Я сам піду по щось.

— Ось і чудово.

— Тільки магазин покажи.

— Унизу праворуч. П’ять хвилин.

За сорок хвилин Богдан повернувся з великим пакетом. Дістав хліб, яйця, сир, овочі, печиво, курятину й пачку кави.

— Ого, — Оксана зазирнула в пакет. — Ти скільки витратив?

— Мам, ми все одно їсти хочемо.

— Я ж казала, що в центрі дорого.

Соломія мовчки звільнила їм полицю в холодильнику.

— Кладіть сюди.

Оксана подивилася на племінницю.

— Могла б хоч вечерю приготувати. Богдан купив продукти.

— Можу показати, де каструлі.

— Тобі важко?

— Мені завтра треба підготуватися до співбесіди. Я попередила.

Богдан раптом дістав дошку.

— Мам, я сам зроблю омлет.

— Ти у відпустку приїхав!

— Я яйця збити можу. Не на будівництво ж мене відправляють.

Соломія вперше за день усміхнулася.

— Сковорідка в нижній шухляді.

Увечері вона зачинилася у спальні й майже дві години повторювала відповіді на можливі запитання. За стіною працював телевізор із телефона Богдана, тітка кілька разів голосно питала, де рушники й зарядний пристрій, але Соломія не виходила.

Близько одинадцятої вона згадала, що залишила в кишені куртки флешку з портфоліо. Вийшла в коридор і зупинилася.

Оксана стояла біля вішалки й перевіряла кишені її бежевої куртки.

— Що ви робите?

Тітка різко обернулася.

— Серветку шукаю.

— У моїй кишені?

— А що такого? Я думала, там є.

— Серветки в кухні.

— Соломіє, не дивися на мене так. Я нічого не беру.

— А що шукали насправді?

— Я сказала.

Соломія підійшла, дістала з внутрішньої кишені флешку й застебнула куртку.

— Ви думали, що я сховала гроші?

— Не вигадуй.

— Від ранку ви не вірите, що в мене їх немає. Перевірили холодильник, розпитували про картки, заощадження. Тепер кишені.

— Та що ти з себе робиш! Я твоя тітка!

— Саме тому мені особливо прикро.

Оксана підвищила голос:

— Ми їхали до тебе з добром, а ти поводишся так, наче ми прийшли щось забирати!

Богдан визирнув із кімнати.

— Що сталося?

Соломія подивилася на обох.

— Завтра я йду на співбесіду. Мені потрібні тиша і нормальний сон. Ви можете залишитися ще до середи, якщо самі купуєте собі їжу й не перевіряєте мої речі. Або можете поїхати завтра. Інших умов не буде.

— Ти нас виставляєш?

— Я встановлюю правила у своїй квартирі.

— Квартирі! — Оксана махнула рукою. — Орендує маленьку однокімнатну й уже господиня!

Соломія відчинила двері своєї кімнати.

— Так. Я тут господиня, бо я за неї плачу.

Уранці Соломія прокинулася від дзенькоту посуду. На кухні Богдан смажив яйця, а Оксана сиділа з невдоволеним обличчям.

— Ми вирішили залишитися до середи, — повідомив Богдан. — Я купуватиму продукти. Мені все одно хотілося місто подивитися.

Тітка фиркнула.

— Ти вирішив. Я нічого не вирішувала.

Соломія налила собі води.

— Добре. Тільки сьогодні мені потрібна квартира з першої до третьої. Співбесіда буде по відеозв’язку. Будь ласка, погуляйте цей час.

— Ти ж казала, співбесіда у вівторок.

— Її перенесли.

Оксана подивилася на годинник.

— А куди ми підемо на дві години?

Богдан засміявся.

— Мам, ти ж приїхала Львів дивитися. Ось і подивимося.

О пів на першу вони пішли. Соломія прибрала зі столу, поставила ноутбук біля вікна, перевірила звук і переодяглася в білу сорочку, яку берегла для таких випадків. Перед дзвінком вона кілька разів розправила комір і тихо сказала своєму відображенню в темному екрані:

— Спокійно. Ти знаєш цю роботу.

Розмова тривала майже годину. Соломія відповідала на запитання, показувала приклади своїх проєктів, розповідала, як працювала з клієнтами. Наприкінці керівниця відділу сказала:

— Нам подобається ваш досвід. Завтра до обіду дамо остаточну відповідь.

Коли екран згас, Соломія ще хвилину сиділа нерухомо. Потім прикрила обличчя долонями й засміялася від полегшення.

Двері відчинилися.

— Ми вже прийшли! — гукнув Богдан. — Принесли тобі булочку.

Він поставив на стіл паперовий пакет.

— Тобі з корицею. Я подумав, ти після співбесіди голодна.

Соломія здивовано подивилася на нього.

— Дякую.

Оксана зняла куртку.

— Ну що, взяли?

— Відповідь завтра.

— А зарплата яка?

— Нормальна.

— Скільки?

— Тітко Оксано, це вже моя справа.

— Знову таємниці.

Богдан важко зітхнув.

— Мам, досить. Тобі яке діло до її зарплати?

Оксана різко повернулася до сина.

— Ти вже на її бік став?

— Я ні на чий бік не ставав. Просто ми справді приїхали без попередження. Я думав, ти з нею домовилася.

Соломія підняла голову.

— Що?

Богдан почухав потилицю.

— Мама сказала, що ти давно кличеш у гості. Що можна приїхати хоч на тиждень і житимемо в тебе.

Оксана підвелася.

— Не треба зараз робити з мене винну! Я хотіла, щоб родина побула разом.

— Ви навіть не запитали мене.

— Бо знала, що почнеш рахувати витрати!

— Тоді навіщо їхати до людини, яка, за вашими словами, така скупа?

Тітка схопила сумку зі стільця.

— Богдане, збирай речі. Завтра їдемо.

— Мам, у нас квитки на середу.

— Поміняємо.

— Міняй свій. Я до середи залишуся. Я вже домовився з хлопцями з роботи, що привезу їм сувеніри.

— І житимеш тут після того, як вона мене принизила?

Богдан подивився на Соломію.

— Якщо вона дозволить. І продукти я куплю сам.

Соломія кивнула.

— До середи можеш.

Оксана мовчки пішла збирати речі.

Наступного ранку тітка стояла в коридорі у пальті, тримаючи дорожню сумку. Вона чекала, що племінниця почне вмовляти її залишитися.

— Я поїду сама. Раз тут мені не раді.

Соломія подала їй шарф, який лежав на тумбі.

— Ваш.

— І все?

— Що ще?

— Нічого.

Оксана взяла шарф.

— Твоя мама ніколи не дозволила б мені поїхати отак.

Соломія кілька секунд мовчала.

— Мама багато чого терпіла, щоб усім було добре. А потім уночі сиділа на кухні й думала, як дотягнути до зарплати. Я це пам’ятаю. І не хочу, щоб ви згадували її тільки тоді, коли вам треба, щоб я поступилася.

Оксана відвела очі.

— Ти стала дуже самостійна.

— Мені довелося.

— Добре. Живи, як знаєш.

— І ви бережіть себе.

Тітка відчинила двері, але перед виходом обернулася.

— Якщо що, не кажи потім, що родини в тебе немає.

Соломія відповіла тихо:

— Родина для мене — це люди, яким можна сказати, що тобі зараз важко, і вони не почнуть перевіряти твої кишені.

Оксана нічого не сказала й пішла. За годину Богдан теж зібрався гуляти. Перед виходом він поставив у холодильник пакет.

— Там сир, яйця, молоко, яблука. Не сперечайся. Я все одно половину не з’їм.

— Богдане…

— Я вчора поводився нерозумно. Думав, що ти просто не хочеш витрачатися. Мама сказала, що в тебе все чудово.

— У мене буде чудово. Просто не цього місяця.

— Оце вже звучить краще.

Опівдні задзвонив телефон. Соломія побачила номер компанії й сіла на край дивана.

— Добрий день, Соломіє. Ми готові запропонувати вам роботу. Якщо вам підходять умови, можете вийти наступного понеділка.

Вона притиснула вільну долоню до коліна.

— Так. Підходять. Дуже дякую.

Після дзвінка Соломія не закричала й не побігла святкувати. Вона пішла на кухню, відчинила холодильник і побачила пакет Богдана. Дістала яблуко, помила його, сіла біля вікна й кілька хвилин просто дивилася на подвір’я.

Увечері брат повернувся з магнітом у формі трамвая.

— Тобі.

— Навіщо?

— Щоб холодильник не виглядав таким сумним.

Соломія засміялася.

— Мене взяли на роботу.

— Серйозно? От це новина! Тоді сьогодні вечеря за мій рахунок. Але без ресторану, бо після львівських цін я теж почав поважати гречку.

Вони разом приготували картоплю з овочами. Богдан різав салат і розповідав, як заблукав у центрі, а Соломія вперше за ці дні їла без відчуття, що кожен шматок треба ділити й рахувати.

Перед від’їздом у середу Богдан залишив запасний ключ на тумбі.

— Наступного разу приїду тільки після дзвінка.

— Це вже великий прогрес.

— І зі своїми грошима.

— Тоді, може, навіть каву тобі зварю.

— Оце гостинність.

Він обійняв сестру й тихо додав:

— На маму не сердься довго. Вона справді не розуміє, що робить.

— Я не серджуся. Просто більше не дозволю робити це зі мною.

Коли двері зачинилися, Соломія повернулася на кухню. На полиці залишалася вівсянка, у холодильнику — продукти від Богдана, а на дверцятах висів кумедний трамвайчик.

Телефон засвітився повідомленням від нової керівниці: «Чекаємо вас у понеділок о дев’ятій».

Соломія усміхнулася, поставила чайник і відкрила вікно. Знизу долинув дзвін справжнього трамвая.

За кілька хвилин прийшло ще одне повідомлення. Від тітки. «До речі, доїхала нормально».

Соломія прочитала, подумала й відповіла: «Добре, що доїхали. Бережіть себе».

Більше нічого пояснювати вона не стала.

А ви підтримали б Соломію? Чи повинна людина віддавати останні гроші на частування родичів лише тому, що вони без попередження приїхали в гості? І як би ви вчинили, якби близькі не повірили у вашу скруту та почали шукати у вашому домі «приховані» гроші?

Фото ілюстративне.