Ранок суботи в квартирі Софії Петрівни завжди починався з тиші та запаху липового чаю.

Вона любила ці хвилини спокою, коли сонце тільки торкалося підвіконня, на якому дрімав старий кіт.

Але тишу розірвав різкий, вимогливий дзвінок телефону.

— Софіє, виручай! Треба терміново сорок тисяч гривень. До обіду понеділка.

Це був Василь, чоловік її доньки Катерини, зять.

Софія Петрівна зітхнула, відчуваючи, як звична тривога знову стискає душу.

Василь ніколи не дзвонив просто так, щоб запитати про здоров’я чи запросити на вечерю. Його голос завжди означав чергову «катастрофу».

— Василю, але ж я тільки минулого тижня віддала вам усі свої заощадження на ремонт вашої машини, — тихо відповіла вона.

— Та машина то дурниця! Тут справа дуже важлива! — голос зятя став солодким, з тими самими нотками фальшивого розпачу, які Софія навчилася розпізнавати надто пізно. — Катруся захворіла. Серйозно. Треба обстеження в приватній клініці. Ти що, хочеш, щоб твоя єдина донька мала проблеми?

Софія замовкла.

Слово «сім’я» для неї завжди було святим. Її так виховали: ділитися останнім, не відмовляти рідним, бути опорою.

— Я пошукаю, що в мене залишилося, — промовила вона, хоча знала, що на її картці лише пенсія за поточний місяць.

— Оце інша справа! Я заїду за годину, — Василь швидко поклав слухавку.

Софія Петрівна підійшла до старого серванта, де під купою скатертин лежала шкіряна папка.

Вона була колишнім головним бухгалтером великого заводу і мала звичку, яка зараз здавалася їй прокляттям: вона записувала кожен рух коштів у родині.

Вона відкрила свій записник.

Цифри на папері виглядали як вирок.

Минулого року:

Катерині на «термінову поїздку в санаторій» через стрес — 25 000 гривень.

Василю на «вирішення проблем із податковою» — 60 000 гривень.

На новий ноутбук онуку — 18 000 гривень.

Позаминулого року:

Перший внесок за нову іномарку Василя — 150 000 гривень (Софія тоді продала золоті прикраси та частину акцій).

Ремонт у квартирі доньки — 80 000 гривень.

Цього року:

Комунальні борги Катерини — 12 000 гривень.

Ремонт коробки передач Василя — 45 000 гривень.

Загальна сума за останні п’ять років перевищувала пів мільйона гривень.

Софія озирнулася навколо, на сім’ю доньки пішли усі її заощадження за багато років.

Її власна оселя не бачила ремонту з часів розпаду союзу.

Шпалери вицвіли, холодильник гудів, наче трактор, а зимові чоботи вона латала в майстерні вже третій сезон поспіль.

Раптом телефон знову вібрував.

Повідомлення від доньки Катерини: «Мамо, бачила фото у соцмережах? Ми з Васею вирішили трохи відволіктися від болячок, поїхали на вікенд у Буковель. Одяг там такий дорогий, довелося оновити гардероб. Ти ж не проти скинути трохи грошей на вечерю в ресторані? Це ж для мого здоров’я».

Софія відкрила посилання.

На фото Катерина в розкішній новій куртці з хутром посміхалася на тлі засніжених гір.

Поруч Василь тримав келих. Ніякої хвороби. Просто чергова брехня.

Вона згадала випадок трирічної давнини.

Тоді Софія Петрівна потрапила до лікарні, недобре почувала себе.

Вона пролежала в палаті десять днів.

Син Іван приїжджав щоранку перед зміною на заводі, привозив бульйони, купував дорогі ліки, тримав її за руку, коли вона не могла говорити.

Катерина прийшла лише раз.

Вона простояла в дверях дві хвилини, поскаржилася на те, як у лікарні «тхне хлоркою», і попросила грошей на оплату садочка для сина, бо «все одно тобі тут гроші не потрібні, тебе ж держава годує».

Софія тоді дала.

Дала, бо було соромно перед сусідами по палаті, бо хотілося вірити, що донька просто розгублена.

Але сьогодні щось змінилося.

Можливо, це було холодне повітря з кватирки, а можливо — вигляд щасливої Катерини на тлі дорогих готелів у той час, коли вона вигадувала собі якісь недуги, щоб витягнути з матері останню копійку.

Задзвонив домофон.

Це приїхав Василь.

Софія Петрівна не поспішала відчиняти.

Вона повільно підійшла до дзеркала, поправила сиве волосся і вперше за довгий час відчула не провину, а крижану ясніть розуму.

Василь зайшов у квартиру з виразом глибокої скорботи на обличчі. Він навіть намагався зітхати важче, ніж зазвичай.

— Софіє Петрівно, ви готові? Катрусі зовсім кепсько, вона навіть з готелю тобто, з ліжка встати не може!

— З готелю в Буковелі? — спокійно запитала Софія, дивлячись йому прямо в очі.

Василь на мить затнувся, його очі забігали по кімнаті, шукаючи виправдання.

— Е-е то старе фото! Вона просто хотіла згадати кращі часи! Насправді вона лежить, їй потрібно обстеження!

— Досить, Василю. Сідай.

Вона поклала на стіл свою папку.

— Я порахувала все. За останні роки ви з Катериною забрали в мене більше, ніж я заробила за десять років. Ви купуєте машини, відпочиваєте на курортах і робите селфі в салонах краси, поки я доношую речі двадцятирічної давнини.

— Ви що, рахуєте копійки для рідної доньки?! — вигукнув Василь, переходячи в атаку. — Та як вам не соромно! Ми ж сім’я! Ви одна, вам багато не треба, а нам дитину на ноги ставити!

— У мене є син, — тихо сказала Софія. — Іван, який ніколи не просив у мене ні копійки. Він допомагає мені з продуктами, він відремонтував мені кран минулого тижня, він возить мене на дачу. Чому ви вважаєте, що моє життя належить вам?

— Та що той ваш Іван! — зневажливо кинув Василь. — Простакуватий роботяга. Він просто не вміє жити! А Катерина заслуговує на краще!

У цей момент двері відчинилися, і в коридорі з’явився Іван.

Він мав ключі й зайшов, почувши підвищені тони.

— Що тут відбувається? — Іван став поруч із матір’ю. — Василю, знову гроші клянчиш?

— Не твоя справа! — огризнувся зять. — Ми з тещею самі розберемося.

— Ні, тепер це моя справа, — Софія Петрівна піднялася зі стільця. — Я прийняла рішення. Більше жодної гривні ви від мене не отримаєте. Я закриваю свій рахунок і переписую квартиру на Івана з правом мого довічного проживання. Щоб ви навіть не думали про те, як продати ці стіни після того, як не стане мене.

Василь вилетів з квартири, вигукуючи прокльони про те, що Софія «залишиться сама на старість».

Через пів години почалося справжнє пекло.

Телефон Софії розривався від дзвінків Катерини.

Повідомлення сипалися одне за одним: «Ти не мати!» «Ми з тобою більше не розмовляємо!» «Онука ти більше не побачиш, поки не вибачишся за свою скупість!»

Іван мовчки сидів поруч із матір’ю на кухні.

Він налив їй води і просто поклав руку на її плече.

— Мамо, ви все правильно зробили. Давно треба було.

— Мені боляче, синку. Вона ж моя дитина. Як вона стала такою? Коли я пропустила цей момент, коли гроші стали для неї дорожчими за любов?

— Це не ваша провина. Деякі люди сприймають доброту як слабкість. Ви дали їй занадто багато, і вона вирішила, що це ваша обов’язкова функція — бути її гаманцем.

Після того, як двері за Василем зачинилися, у квартирі Софії Петрівни оселилася незвична, майже фізично відчутна тиша.

Це була не та затишна тиша суботнього ранку, до якої вона звикла, а важка, гнітюча німота, що переривалася лише поодинокими звуками вулиці.

Наступні кілька днів стали для жінки справжнім випробуванням.

Вона постійно ловила себе на бажанні перевірити телефон.

Звичка бути «на зв’язку», бути готовою вислухати чергову скаргу Катерини чи прохання Василя, виявилася набагато міцнішою, ніж вона думала.

Це була справжня залежність — залежність від потреби бути потрібною, нехай навіть ця потреба виражалася лише в грошовому еквіваленті.

Іван заїжджав щовечора.

Він не розпитував багато, але його присутність діяла на Софію краще за будь-які ліки.

— Мамо, я тут подумав, — сказав він, розставляючи на столі свіжі продукти, — у вашій спальні треба переклеїти шпалери. І люстру змінити. Виберіть самі, які вам подобаються, а я в суботу все зроблю.

— Іванку, та навіщо? Мені і так добре, — почала була вона за звичкою.

— Ні, не добре, — твердо перервав її син. — Досить економити на собі заради тих, хто цього не цінує. Ви заслуговуєте на красу у власному домі.

Тим часом Катерина змінила тактику.

Після бурхливих звинувачень настав період «крижаного ігнорування».

Вона заблокувала матір у всіх месенджерах, а коли Софія спробувала зателефонувати онукові, слухавку взяв Василь і холодно відчеканив:

«Михайлик зараз зайнятий, у нього тренування. І взагалі, не треба йому дзвонити, ви погано на нього впливаєте своєю негативною енергією».

Софія плакала в ту ніч.

Їй здавалося, що вона власноруч зруйнувала те єдине, що вважала своєю родиною.

Але вранці, подивившись у дзеркало на свої втомлені очі, вона раптом згадала слова своєї подруги Тамари, з якою вони пропрацювали в бухгалтерії тридцять років.

Тамара завжди казала: «Софко, ти не дерево, ти не можеш просто стояти і давати себе обгризати. Ти людина, і в тебе має бути гордість».

Минув тиждень. Софія Петрівна почала потроху звикати до нового ритму.

Вона вперше за довгі роки купила собі нове демісезонне пальто — не те, що було найдешевшим на ринку, а те, що справді пасувало до її кольору очей.

Але справжнє випробування чекало на неї в п’ятницю.

До неї завітала її сестра, Ганна.

Ганна завжди була «адвокатом» Катерини, бо сама виховала доньку, яка постійно тягнула з неї гроші.

— Софіє, ну як ти могла? — Ганна навіть не роздяглася, одразу пройшла на кухню. — Катруся плаче в слухавку, каже, що ти її відштовхнула в найтяжчий момент. Дитина ж занедужала, їй треба на море, а ти гроші пошкодувала!

— Ганно, ти бачила фото з Буковеля? — спокійно запитала Софія, наливаючи сестрі чай.

— То й що? Людям треба відпочивати! Вони молоді, їм хочеться жити зараз! А ти вже своє пожила. Куди тобі ті гроші? З собою забереш?

Ці слова вдарили болючіше за звинувачення Катерини.

Власна сестра вважала її вже «відпрацьованим матеріалом», чия єдина функція — забезпечувати комфорт молодим.

— Знаєш, Ганно, — Софія поставила чашку на стіл так різко, що чай виплеснувся на скатертину. — Я за останні роки віддала їм усі свої заощадження. Сімсот двадцять тисяч! За ці гроші вони з’їздили на море чотири рази, купили дві машини і змінили три айфони. А я за ці три роки жодного разу не була в кіно. Я купувала найдешевшу гречку, щоб їм вистачило на ресторан. Ти вважаєш це нормальним?

Ганна на мить замовкла, переварюючи цифру.

В її очах промайнуло здивування, але воно швидко змінилося звичним роздратуванням.

— Ну, ти ж мати. Мати має жертвувати.

— Мати має виховувати людей, а не паразитів, — відрізала Софія. — Я свою помилку зрозуміла. Більше жертв не буде.

Коли Ганна пішла, грюкнувши дверима, Софія відчула не втому, а дивне полегшення.

Вона нарешті вимовила правду вголос.

Цифри, які вона роками ховала у своїй папці, нарешті стали її зброєю.

Наближався день народження Михайлика. Йому виповнювалося десять років.

Раніше Софія готувалася до цього свята за місяць: відкладала гроші, купувала найдорожчий конструктор, готувала величезний торт, який потім Василь і Катерина сприймали як належне.

Цього року її навіть не запросили.

Катерина просто написала в смс: «Свято буде в дитячому центрі, вхід тільки за списками. Оскільки ти вирішила, що ми тобі не рідні, то й місця в списку для тебе немає».

Іван, дізнавшись про це, був розлючений.

— Мамо, це вже за межею. Я поїду туди і сам віддам Михайлику подарунок.

— Ні, Іванку, — Софія зупинила сина. — Я поїду сама. Я маю право привітати онука.

Вона приїхала до дитячого центру в призначений час.

Одягнена в нове пальто, з гарною зачіскою, вона виглядала зовсім не так, як «жалюгідна пенсіонерка», якою її хотіла бачити донька.

Катерина, побачивши матір, зблідла.

Вона саме стояла біля фуршетного столу, тримаючи келих ігристого.

— Що ти тут робиш? Я ж сказала.

— Я прийшла привітати Михайлика, — Софія пройшла повз доньку до онука, який грався з аніматорами. — Михайлику, зі святом тебе, сонечко!

Вона протягнула йому не конверт із грошима, як зазвичай, а гарну книгу про подорожі та сертифікат на спільний похід у планетарій.

— Це для нас із тобою. Коли мама дозволить, ми підемо дивитися на зірки.

Хлопчик зрадів, обійняв бабусю.

Але в цей момент підійшов Василь.

Його обличчя перекосилося від злості.

— О, з’явилася! Чого прийшла? Гроші принесла чи знову будеш лекції про мораль читати?

У залі на мить стало тихо.

Кілька мам інших дітей обернулися на його крик.

Катерина спробувала смикнути чоловіка за рукав, але він уже не міг зупинитися.

— Ти думаєш, ти нам потрібна зі своїми книжками? Нам гроші потрібні! У нас кредит за машину горить, а ти тут планетарії влаштовуєш!

Софія Петрівна подивилася на нього з такою глибокою відразою, що Василь на мить замовк.

— Знаєш, Василю, — голосно сказала вона, щоб чули всі присутні. — Я довго думала, чому ти так поводишся. І зрозуміла. Ти просто дрібний злодій, який брав у літньої жінки не тільки гроші, а й спокій. Але тепер сейф зачинено. Назавжди. А ти, Катерино, — вона повернулася до доньки. — Мені шкода тебе. Бо коли в тебе закінчаться гроші, ти побачиш, що цей чоловік любить не тебе, а твій доступ до мого гаманця.

Вона розвернулася і вийшла, тримаючи голову високо.

Її серце колотилося, але це був не страх. Це був тріумф людини, яка нарешті скинула ярмо.

Минув ще місяць. Життя Софії Петрівни змінилося кардинально.

Іван таки допоміг їй із ремонтом. Квартира стала світлою, сучасною, затишною.

Вона почала ходити в клуб для літніх людей, де несподівано для себе записалася на курси комп’ютерної грамотності.

— Уявляєш, Іванку, — сміялася вона під час недільного обіду, — я тепер знаю, як створювати таблиці в Excel! Тільки тепер я записую там не борги Катерини, а свій план подорожей.

— Куди перша поїздка? — посміхнувся син.

— У Моршин. Хочу попити водички, подихати лісом. Сама. Для себе.

Катерина кілька разів намагалася дзвонити, але тепер уже Софія не поспішала брати слухавку.

Вона відчувала, що образа ще надто свіжа, і їй потрібен час, щоб навчитися спілкуватися з донькою без болю та почуття провини.

Одного разу вона побачила Катерину в місті.

Донька виглядала втомленою, на ній не було тих дорогих прикрас, якими вона хизувалася раніше.

Василь стояв поруч і щось роздратовано вигукував, розмахуючи руками.

Софія зрозуміла — її прогноз почав збуватися.

Без її фінансових вливань їхній «ідеальний замок» почав розсипатися.

Вона не підійшла.

Не тому, що була зла, а тому, що нарешті зрозуміла: кожен має нести відповідальність за свій вибір. Її вибір тепер — це вона сама.

Та чи правильно зробила мати, що відмежувалася від рідної доньки, зрозумівши, що в неї дуже недобрий чоловік? Невже мама не мала б підтримати її чи допомогти?

Чи Софія таки вірно вчинила, якщо донька її не цінує, то нехай в своєму житті розбирається сама і не варто таку доньку шкодувати, бо вона не пошкодує матір на старості років сама?

Фото ілюстративне.