Чернігів занурювався у вогку листопадову темінь.

Надія Петрівна стояла біля кухонної мийки, відчуваючи, як ниють натруджені суглоби.

Вона щойно закінчила перемивати гору посуду, що залишилася після вечері її дорослих дітей.

Мильна піна повільно сповзала з пальців, а в спині було важко від кожного руху.

— Мамо! Ну скільки можна чекати?! — у кухню влетіла Оксана, гучно тупаючи підборами по старому лінолеуму. — Артем за п’ятнадцять хвилин буде вдома з роботи, а в тебе на плиті — пустка! Де вечеря?

Надія Петрівна повільно витерла руки об вицвілий фартух, намагаючись не дивитися на доньку.

— Оксанко, я весь день із Тимком та Златою була. У малого зубки ріжуться, температура піднялася, я лікарку викликала, потім у черзі в аптеці годину стояла.

— Ти ж бабуся! — Оксана зневажливо скривилася, грюкнувши дверцятами порожнього холодильника. — Це твій святий обов’язок! А хто готуватиме? Я, між іншим, кар’єру будую, я втомлююся в офісі!

— Я теж працювала тридцять років у школі, — тихо промовила Надія, знову повертаючись до мийки, щоб не бачити цього розгніваного обличчя.

— Ну то було колись! Зараз ти на пенсії, відпочиваєш! — Оксана продовжувала порпатися в полицях. — Боже, і продуктів нормальних нема! Одна капуста та морква! Чим я чоловіка годуватиму?

Надія Петрівна мовчала.

Краплі води падали в раковину, наче відлік часу до чогось недоброго, якогось тягаря, який вона звикла стримувати всередині десятиліттями.

— Слухай, мамо, нам треба серйозно поговорити, — Оксана прислонилася до столу, схрестивши руки. — Ми з Артемом чекаємо на третю дитину. І твоя кімната нам тепер буде потрібна для дитячої.

Тарілка, яку Надія тримала в руках, ледь не вислизнула, але вона міцно вчепилася в неї, відчуваючи, як холодний піт проступає на лобі.

— Як це потрібна? Це ж моя спальня.

— Ну а як ти хотіла? Дітям потрібен простір! — Оксана знизала плечима так легко, ніби йшлося про заміну фіранок. — Ти все одно мало спиш, можеш на дивані у вітальні влаштуватися. Тобі ж не важко? Там телевізор поруч, зручніше буде.

У цей момент у коридорі почувся звук ключа.

Артем зайшов до кухні, розслабляючи краватку.

— О, мамо, привіт, — він побіжно поцілував Надію в щоку і одразу повернувся до дружини. — Ну що, ти вже повідомила новину?

— Кажу якраз, — кивнула Оксана. — Мамо, ти ж розумієш, це наш третій! Родина розширюється!

— Мам, ну справді, тобі що — місця шкода? — Артем дістав із холодильника йогурт. — Квартира ж трикімнатна, велика, місця всім вистачить, якщо трохи потіснитися!

— Це моя квартира, — голос Надії Петрівни пролунав глухо, вона досі не оберталася.

— Ну, формально — так, — Артем махнув рукою. — Але ми ж одна сім’я! Ти сама нас вчила: родина — це найголовніше, треба допомагати одне одному!

Двері знову відчинилися, і на кухню влетіла молодша донька, Юля, обвішана пакетами з крамниць.

— Мам, на, тримай Злату! — вона підштовхнула онуку до Надії. — Мені терміново треба в салон, коріння підфарбувати!

— Юлю, зараз сьома вечора, — почала було Надія.

— І що? — Юля вже виглядала в дзеркальце, підводячи губи. — У мене завтра зустріч із чоловіком, таким бізнесменом, уяви! От вийду заміж, з’їду нарешті з цього вулика!

— А поки що дітям треба більше місця, — вставила Оксана. — Мамо, ми серйозно щодо кімнати. Треба до грудня все звільнити, щоб встигнути шпалери переклеїти.

— Дітям треба місце, а мені — ні? — Надія нарешті повернулася, дивлячись на трьох дорослих людей, які почувалися тут господарями.

— Ой, мамо, не починай цей театр, — Артем поморщився. — Ти ж і так постійно з онуками заклопотана, у кімнаті тільки спиш!

— Та ладно тобі, мамцю, — Юля поправила зачіску. — Зате ми всі гуртом! Весело ж!

Надія Петрівна повільно зняла фартук, акуратно повісила його на гачок і мовчки вийшла з кухні.

За спиною вона почула приглушене:

— Образилася, звісно, — прошипіла Оксана.

— Нічого, перейде їй. Вона завжди «відходить», — впевнено відповів Артем.

Надія пройшла у свою кімнату — чотирнадцять квадратних метрів, де стояв старий сервант із книжками та письмовий стіл покійного чоловіка.

Вона сіла на край ліжка, машинально розгладжуючи покривало.

В її голові гуло, наче в потязі.

Пізно вночі, коли дім нарешті затих, Надія не могла заснути.

Вона встала попити води.

Проходячи повз вітальню, почула шепіт. Артем із Оксаною не спали.

— Після мами цю квартиру швидко розімнемо, — тихим, діловим голосом говорив син. — Юльці її частку віддамо грошима, нехай котиться куди хоче, а нам ці дві кімнати залишаться, об’єднаємо їх.

— Головне, щоб вона заповіт на нас оформила, — відгукнулася Оксана. — А то Юлька почне судитися.

— Та куди вона дінеться, мати її не кине. Буде няньчитися з малими, доки сили є. Вона ж без нас пропаде.

Надія Петрівна завмерла біля дверей, наче коріння вросли в паркет.

Склянка затремтіла в руці, але вона міцніше стиснула її, не даючи воді пролитися.

Тихенько повернулася до себе.

Сіла на ліжко. Увімкнула нічник.

Дістала з тумбочки старе фото — вона з чоловіком Степаном біля Десни, молоді, щасливі, ще не знають, що чекає їх попереду.

— Степане, — прошепотіла вона в порожнечу. — Здається, я все життя робила не те. Я ростила не дітей, а споживачів.

За вікном сірів світанок.

Надія так і просиділа до ранку, дивлячись в одну точку.

Щось усередині неї, якась тонка струна, що тримала її терпіння роками, нарешті луснула. Остаточно і назавжди.

Вранці Надія сиділа на кухні з чашкою холодної кави, коли з’явилася заспана Юля.

— Мамо, а де сніданок? — вона позіхнула, потягуючись. — Дітей у садочок пора збирати!

Надія мовчки встала, дістала сковорідку.

Руки рухалися самі — яйця, хліб, масло. Двадцять років тому вона точно так само готувала сніданок цій самій Юлі перед школою.

Тоді Надія працювала на півтори ставки, щоб оплатити дітям репетиторів та гуртки.

Степана не стало, коли Артему було шістнадцять, а Юлі — дванадцять. Поховання, борги, рахунки — усе лягло на її плечі.

— Мамо, я вивчуся, от побачиш! — обіцяв тоді Артем, обіймаючи її за втомлені плечі. — Влаштуюся на гарну роботу, і ти в мене як королева житимеш!

Вона вірила кожному слову.

Продала батьківську хату в селі, щоб оплатити синові юридичний факультет.

Він закінчив, одружився з Оксаною. Надія сподівалася, що тепер стане легше.

— Мам, ми поки поживемо в тебе, добре? — просив Артем після весілля. — На перший час, поки на ноги встанемо!

Цей «перший час» розтягнувся на тринадцять років.

Юля вчилася на бюджеті, але постійно вимагала грошей — на сукні, косметику, вечірки.

— Мамцю, ну всі так ходять! — нила вона. — Я що, гірша за інших?

Надія відмовляла собі в усьому.

Пальто носила п’ятнадцять років.

Взуття латала до останнього.

Зато донька хизувалася в нових чоботях.

А потім Юля закохалася, стала мамою.

Чоловік виявився пройдисвітом — зник через два роки, залишивши її з двома дітьми та боргами.

— Мамо, прости, — ридала Юля на порозі. — Мені більше нікуди йти!

Надія відчинила двері. Як вона могла інакше? Це ж її дитина. Її рідненька.

Артем тоді сказав:

— Правильно зробила, мамо. Родина має триматися вкупі.

Тільки трималася ця родина лише на плечах Надії Петрівни.

Вона готувала, прибирала, няньчилася з онуками, поки Юля шукала «долю» в салонах краси.

Вона прала гори білизни, поки Оксана робила манікюр.

Вона економила на кожній копійці, щоб вистачило на всіх, поки Артем брав кредити на нові айфони.

А ще вона мовчала. Роками мовчала, коли Оксана в’їдливо коментувала її старомодний одяг.

Мовчала, коли Юля забувала привітати її з днем народження.

Мовчала, коли Артем вкотре брав у неї гроші «до зарплати» і ніколи не повертав.

Надія допила каву і подивилася у вікно.

Сіре чернігівське небо затягнуло хмарами.

Дрібний дощ стукав по склу, наче нагадуючи про змарновані роки.

— Мамо, ну ти яєчню пересмажила! — обурилася Юля, ковиряючи виделкою в тарілці. — Зовсім голова не варить уже!

— Вибач, — механічно відповіла Надія.

А коли Юля пішла з дітьми, Надія Петрівна дістала з шафи стару дерев’яну шкатулку.

Там лежали документи на квартиру — свідоцтво про право власності, оформлене лише на неї.

Куплене за гроші від продажу хати та на спільні з Степаном накопичення.

Її дім. Її фортеця.

Надія взяла телефон і впевнено набрала номер агентства нерухомості, який знайшла ще вчора в газеті.

Пальці тремтіли, коли вона почула відповідь у слухавці.

— Алло, добрий день. Я хотіла б дізнатися про терміновий продаж трикімнатної квартири в центрі.

Рієлторка, молода жінка на ім’я Ірина, виявилася дуже приємною.

— Надіє Петрівно, квартира у вас розкішна! — казала вона пізніше, ходячи кімнатами й роблячи знімки. — Сталінка, високі стелі, гарне планування. Продамо за кілька тижнів, покупці на таке житло в черзі стоять!

— А можна якось тишком-нишком? — Надія озирнулася на зачинені двері вітальні. — Щоб рідні не дізналися завчасно?

— Звісно! — Ірина підморгнула. — Ми вміємо працювати конфіденційно. Будемо казати, що я ваша давня знайома.

Через чотири дні пролунав дзвінок.

— Маємо покупців! Молода родина захисників, шукають саме такий варіант, готові дати гарну ціну готівкою. Можна показати в середу пообіді?

— У середу всі на роботі будуть, — швидко погодилася Надія. — Приходьте о другій.

У середу вона відпросилася у Юлі, збрехавши, що йде до поліклініки.

Молода пара довго ходила квартирою, роздивляючись стіни, заглядаючи в кутки.

— Беремо, — сказав чоловік у формі. — Нам підходить. Коли на оформлення?

У Надії запаморочилося в голові.

Вона присіла на стілець, відчуваючи, як серце калатає.

— Через два тижні, — почула вона свій голос. — Мені треба час.

Увечері Артем зайшов на кухню з кислим виразом обличчя.

— Мам, слухай, тут така справа. Мені машину треба терміново міняти. Та стара вже сиплеться, соромно перед клієнтами. Кредит дають, але перший внесок. Можеш помогти? Тисяч триста-чотириста знайдеш?

Надія повільно помішувала чай.

— Артеме, у мене немає таких грошей.

— Як нема?! — він підвищив голос. — У тебе ж пенсія непогана! Ти ж відкладала на чорний день багато років вже!

— Цей чорний день уже настав, сину, — тихо відповіла вона.

— Мати, ти взагалі про сім’ю думаєш?! — Артем грюкнув кулаком по столу. — Мені на роботу їздити нічим, статус втрачаю, а ти гроші під матрацом тримаєш!

Оксана, почувши крик, забігла в кухню.

— Що сталося?

— Та мати грошей не дає! — Артем кивнув у її бік. — Розумієш, у неї заощадження є, а синові допомогти рідному не хоче!

— Надіє Петрівно, ну як так можна? — Оксана схрестила руки. — Артем же єдиний годувальник! Без авто він клієнтів розгубить!

— Я не можу, — Надія встала, забравши свою чашку. — Вибачте.

— Егоїстка! — крикнула їй услід невістка.

Наступного дня Юля принесла рулони шпалер.

— Мам, дивись, які класні! — вона розгорнула їх просто в коридорі. — Для дитячої! Ну, для твоєї колишньої кімнати. Ми з малими туди переїдемо наступного тижня, окей?

— Це досі моя кімната, Юлю, — твердо сказала Надія.

— Ой, мамо, не придирайся до слів! — Юля махнула рукою. — Тобі все одно Оксана з Артемом її не залишать, то краще я там житиму! Логічно ж?

— А я де буду?

— Та на дивані, я ж казала! — Юля прикладала шпалери до стіни. — Дивись, які принцеси! Злата буде в захваті!

Надія нічого не відповіла.

Вона пройшла на балкон, дивлячись на старі чернігівські вулиці. Її рішення було остаточним.

У п’ятницю Ірина надіслала повідомлення:

«Покупці готові. Нотаріус чекає в понеділок об одинадцятій. Будьте готові».

«Буду», — коротко відповіла Надія.

Субота видалася нестерпною.

Оксана затіяла генеральне прибирання, змушуючи Надію Петрівну совати важкі меблі.

— Мамо, допоможи мені шафу відсунути! — кричала вона з зали. — Ну куди ти зникла?!

Надія тягала стільці та тумби, поки не відчула, що ноги підкошуються.

— Чого ти така повільна? — Оксана вперла руки в боки.

— Тобі тридцять п’ять, — втомлено відповіла Надія.

— Ну і що? Ти в мої роки вже двох дітей сама тягнула! Рухайся швидше!

У неділю ввечері, коли всі розійшлися по кутках, Надія сиділа на кухні, дивлячись у темряву.

Телефон знову завібрував. «Понеділок, 11:00, нотаріальна контора на Магістратській. Майте паспорт і документи. Вітаю, ми це зробили!»

Надія заплющила очі.

Серце билося так сильно, ніби хотіло вистрибнути.

— Мам, ти чого не спиш? — на кухні з’явилася заспана Юля. — Нагрій молока Сашкові, бо розплакався, печиво хоче.

— Сама нагрій, — вперше в житті відповіла Надія.

Юля витріщила очі, наче побачила привида.

— Ти що сказала?

— Я сказала: нагрій сама. Я втомилася. Дуже втомилася.

Юля пирхнула і пішла, бурмочучи щось про «старечий маразм».

Надія залишилася в темряві.

Понеділок видався морозним і ясним.

Надія сказала рідним, що йде в поліклініку до лікаря. Ніхто навіть не запитав про її самопочуття.

У нотаріальній конторі пахло папером та кавою.

Молода пара сиділа навпроти, міцно тримаючись за руки.

— Підпишіть тут і тут, — нотаріус простягнув документи.

Надія поставила підпис. Рука не здригнулася.

Вона відчула дивне полегшення, наче скинула з плечей важкий камінь, який несла все життя.

Гроші перерахували на карту миттєво. Вона подивилася на суму з шістьма нулями на екрані телефону.

— Вітаю з покупкою! — вона щиро всміхнулася молодим. — Бережіть цей дім. Нехай у ньому буде більше тепла, ніж у мене.

По дорозі назад вона зайшла в банк, відкрила окремий рахунок і переказала туди більшу частину коштів.

А потім зайшла в касу авіакомпанії і купила квиток на весну. До Португалії.

Відкрита дата. Вона завжди хотіла побачити океан, а Степан обіцяв її відвезти.

Вона повернулася додому ввечері.

Уся родина була в зборі, вечеряли магазинними пельменями.

Надія Петрівна мовчки поклала на стіл теку з документами.

— Що це за макулатура? — Артем взяв папери, пробіг очима першу сторінку. Його обличчя зблідло. — Мамо, це що, жарт такий? Що це за договір?

— Договір купівлі-продажу, — спокійно відповіла Надія, сідаючи на стілець. — Квартиру продано. У вас є два тижні, щоб знайти собі житло.

На кухні запала тиша.

Така важка, що було чути цокання годинника в коридорі.

Оксана першою прийшла до тями.

— Ви чули?! — вона майже заверещала. — Вона з глузду з’їхала! Артеме, твоя мати зовсім того! Треба негайно до лікаря!

— Мамо, ти що робиш?! — Артем швирнув папку на стіл. — Це наш дім! Ти не маєш права!

— Маю, — Надія склала руки на колінах. — Це моя власність. Я її купила за гроші від продажу хати моїх батьків і на наші зі Степаном заощадження. Оформлена вона на мене. І я маю повне право нею розпоряджатися.

— Мамо, як ти могла?! — Юля кинулася до неї, хапаючи за плечі. — Куди ми підемо з дітьми?! Ти викидаєш онуків на вулицю?!

— Юлю, тобі тридцять чотири роки, — Надія обережно вивільнила руки. — У тебе є ноги, голова і диплом. Знайдеш роботу, знімеш квартиру. Будеш відповідати за себе сама.

— Та ти взагалі при своєму розумі?! — Артем схопився за голову. — Ми ж сім’я! Ти сама завжди казала: родина — це святе!

— Казала, — кивнула Надія. — Поки не почула ваш план, як ви ділитимете мою квартиру після мого поховання.

Артем занімів. Оксана відвела очі.

— Якого поховання? — пролепетала Юля. — Мам, про що ти?

— Минулої суботи, — Надія говорила чітко і холодно. — Я встала вночі води попити. Ви з Артемом не спали, Оксано. Обговорювали, як продасте квартиру. Дві кімнати вам, Юлі — трохи грошей, щоб мовчала. І що я до останніх днів буду вашою безкоштовною нянькою.

— Мамо, ми ж не серйозно! — Артем спробував витиснути посмішку. — Ну, просто так, балачки.

— Тридцять років я на вас пахала! — Надія вперше підвищила голос, і всі в кухні здригнулися. — Після того, як не стало батька я тягнула вас на двох роботах! Продала дідове обійстя, щоб ти, Артеме, диплом отримав! Відмовляла собі в усьому, щоб Юля мала дорогі плаття!

— Мамо, ну це ж, це був твій обов’язок! — випалила Юля.

— Обов’язок?! — Надія підвелася, і діти мимоволі відступили. — А де ваш обов’язок? Артеме, ти обіцяв помагати, коли на ноги станеш! Де та допомога? Тринадцять років ти тут живеш, а твоя дружина дивиться на мене як на кріпачку!

— Надіє Петрівно, це вже занадто! — Оксана стиснула кулаки. — Я вас ніколи кріпачкою не називала!

— Не називала, але поводилася так! — Надія зробила крок до неї. — «Надіє, каву зроби! Надіє, вечеря де? Чого підлога брудна?!». Я що, робот, по-твоєму?!

— Мамо, заспокойся, — Артем спробував взяти її за руку.

— Не чіпай мене! — вона відштовхнула його руку. — Юлю, ти повернулася з двома дітьми, я прийняла. Няньчила, годувала, одягала! А ти? Ти по салонах бігала, наречених шукала, поки я твоїх дітей виховувала!

— То ти ж бабуся! — Юля схлипнула. — Це ж нормально!

— Нормально, коли просять! Коли дякують! Коли хоч раз за десять років запитають: «Мамо, а як ти почуваєшся?» — Надія дістала з кишені клаптик паперу. — Я тут порахувала. Тільки за останні три роки я витратила на вас понад пів мільйона гривень. Продукти, одяг онукам, твої кредити на авто, Артеме! Твої процедури, Юлю!

— Ми тобі віддамо! — швидко сказав син.

— Не треба, — Надія склала папірець. — Я не про гроші. Я про те, що ви вже поховали мене в цій квартирі. Що я тут для вас — просто зручний девайс.

— Ми подамо до суду! — закричала Оксана. — Оскаржимо все! Скажемо, що тебе обдурили, що ти занедужала!

— Подавайте, — спокійно відповіла Надія. — Тільки я маю висновок лікаря, оформила заздалегідь, про всяк випадок. Договір визнають законним. У мене все за планом.

— Ти все підготувала?! — Артем дивився на матір так, ніби бачив її вперше. — Ти ж нас зрадила!

— Це я зрадила? — Надія сумно посміхнулася. — Сину, місяць тому ти просив грошей на нову машину. Тобі було плювати, за що я купуватиму собі ліки. Ти назвав мене егоїсткою. А сам на що збирав? На сім’ю? Ні. На свій статус.

— До чого тут це?!

— До того, що я втомилася! — Надія стукнула долонею по столу. — Втомилася бути зручною! Мені шістдесят два роки, і я хочу пожити для себе! Хочу дихати без ваших претензій!

— А куди ти підеш? — єхидно запитала Оксана. — На вокзал?

— Я купила собі невелику квартиру, — Надія дістала другий папірець. — Однокімнатну, на околиці. Маленьку, але свою. І ключі там будуть тільки в мене.

— А на що житимеш? — прошепотіла Юля.

— На пенсію, — знизала плечима Надія. — Уявіть собі, коли не годуєш п’ятьох дорослих людей, її вистачає. І ще залишається. А на виручені гроші я поїду до Португалії. Все життя мріяла, а ваш батько обіцяв звозити. Не встиг. Тепер я поїду за нас обох. Ще й трохи залишиться грошей на старість мені.

— Значить, ми тобі тепер чужі? — Артем стиснув зуби. — Вирішила позбутися дітей?

— Не чужі, — Надія взяла свою сумку. — Просто я більше не ваша прислуга і не ваш банкомат. Хочете спілкуватися — буду рада. Але на рівних. І в моєму новому домі вас не буде.

Вона розвернулася і пішла до дверей.

— Куди ти?! — крикнула Юля.

— В готель. Доки не переїду, побуду там. А вам раджу починати пакувати валізи. У вас чотирнадцять днів.

Надія вийшла, зачинивши за собою двері. На сходах вона зупинилася, притулилася до стіни.

Ноги тремтіли. Але на душі було так легко, ніби з неї зняли мішок із камінням.

Вона дістала телефон, подивилася на фото Степана.

— Степане, — прошепотіла вона. — Вибач, що так довго збиралася жити.

І вона посміхнулася.

Вперше за довгі роки — щиро і спокійно.

Два тижні пролетіли дивно — і повільно, і швидко водночас.

Надія жила в невеликому готелі біля Валу, пила каву вранці на терасі та відчувала, як вчиться дихати заново.

Артем дзвонив двічі.

Перший раз кричав у слухавку про неблагодарність та про те, що вона «пропаде на самоті».

Другий раз — просив грошей на оренду житла. Надія поклала слухавку, не дослухавши.

Від Юлі прийшло кілька повідомлень:

«Ти егоїстка», «Надіюся, тобі буде соромно», «Діти питають про бабусю, що їм казати?».

Надія не відповіла. Нехай діти знають правду: бабуся теж має право на своє життя.

У день, коли нові господарі мали заїжджати, Надія приїхала до під’їзду.

Артем з Оксаною вантажили коробки в машину з похмурими обличчями.

Юля стояла осторонь із дітьми, витираючи очі.

— Мамо, — вона підійшла до Надії. — Можна я тобі подзвоню? Потім, коли все вляжеться?

Надія подивилася на доньку.

На її розмазану туш, на втомлені очі, на руки, які вперше за роки самі тримали сумки дітей.

— Можна, — тихо сказала вона. — Але я не буду колишньою. Я більше не «зручна бабуся».

— Я зрозуміла, — Юля кивнула. — Мамо, я правда все зрозуміла. Тільки пізно.

— Ніколи не пізно, — Надія торкнулася її щоки. — Просто тепер усе буде інакше.

Артем пройшов повз, не дивлячись на матір.

Оксана кинула сповнений люті погляд.

Машина з їхніми речами поїхала, шурхотячи шинами по мокрому асфальту.

Молода пара піднімалася сходами з коробками, щаслива, збудована планами на майбутнє.

Надія сіла в таксі та поїхала до своєї нової квартири.

Одна кімната, тридцять два квадрати, четвертий поверх.

Вікна виходили в тихий двір, де росла стара липа.

Свіжий ремонт, чисті стіни, скрипучий паркет. Її. Тільки її.

Надія Петрівна поставила на підвіконня фото Степана.

Увімкнула чайник. Сіла на єдиний поки що стілець.

Телефон завібрував. Юля: «Мамо, я знайшла роботу. Адміністраторкою в салон. Тимка в садочок оформила. Впораюся».

Надія посміхнулася, але не відповіла. Нехай звикає впоратися.

На столі лежав квиток до Португалії. На березень. Коли там цвістимуть глицинії.

Вона взяла в руки горнятко з чаєм, підійшла до вікна.

За склом мрячив дощ, але крізь хмари пробивався промінь сонця, золотячи гілки липи.

— Степане, — сказала вона фотографії. — Ти казав, що на океані найкращі заходи сонця. Скоро перевірю.

В кишені знову завібрував телефон.

На цей раз Артем:

«Мамо, прости. Можемо зустрітися?».

Надія подивилася на повідомлення. Подумала. Написала:

«Можемо. Але в кафе. І кожен платить за себе».

Відправила.

Вона допила чай, дивлячись на свою нову оселю — чисту, тиху, наповнену свободою.

Тут не було чужих претензій, чужого бруду, чужих очікувань. Тут була вона.

Надія підійшла до вхідних дверей, провела рукою по новому замку. Повернула ключ.

Почула чіткий щиглик.

Притулилася лобом до прохолодної поверхні й видихнула — довго, вільно, наче видихала тридцять років терпіння.

Вона зачинила двері свого нового життя. І цього було достатньо.

Але якщо мати так зробила, чи зобов’язані діти доглядати її на старості років?

Чи мама вже й так багато їм допомогла і вони просто невдячні, тому й вірно зробила, що відвернулася?

Але як тоді бути на старості років? Чи може мати розраховувати на дітей своїх, чи вже зараз потрібно щось думати?

Фото ілюстративне.