— Скільки ящиків помідорів нам залишили? Жодного? Ти серйозно зараз це говориш? А картопля де? Теж не знаєш?
Мар’яна стояла посеред передпокою і дивилася на чоловіка так, ніби він щойно повідомив їй про кінець світу.
Назар стояв перед нею в запилених кросівках, опустивши очі в підлогу, і тільки переминався з ноги на ногу.
— Ну, Мар’яно, мама сказала, що Назаровому братові потрібніше. У Павла троє дітей, вітаміни треба на зиму заготувати. А ми ж удвох, заробимо ще, купимо на базарі.
— Заробимо? Купимо? Тобто ми з квітня місяця кожні вихідні стирчали на тому городі, щоб потім піти на базар і купувати помідори за власні гроші?
У квартирі запала важка, гнітюча пауза. Мар’яна відчула, як усе всередині перевертається від образи. Вона опустилася на пуф біля дверей і затулила обличчя долонями. П’ять місяців каторги. П’ять місяців без жодного вихідного дня, без відпочинку, без нормального людського спілкування. І все це заради того, щоб почути: «У Павла діти, їм потрібніше».
А починалося все зовсім інакше, ще напровесні, коли земля ледь прогрілася під першим несміливим сонцем.
— Мар’яночко, ти ж рукавички робочі не забула прихопити? — гукнув Назар із коридору, гримаючи важкими держаками лопат біля порога.
— Узяла, усе в багажнику, — відгукнулася вона, застібаючи куртку. — Слухай, а ми точно не могли хоч ці вихідні вдома побути? Я так сподівалася трохи виспатися, навідатися до батьків, просто погуляти парком.
Назар тоді лагідно усміхнувся, підійшов, пригорнув її за плечі:
— Сонечко, та хто ж мамі допоможе? Весна ж на дворі, земля чекати не буде. Землю треба зорати, грядки скопати, теплицю накрити. Ну хто крім нас? Ти ж знаєш, мама сама не подужає, спина в неї болить. Допоможемо,а влітку будемо мати свої чисті овочі, полуницю, яблука. Подумай, яка це економія для нашого бюджету!
Мар’яна тоді зітхнула, але промовчала. Назар завжди був таким — турботливим, безвідмовним, готовим бігти на перший поклик рідні. Вона любила його за цю доброту, але все частіше ловила себе на думці, що цією добротою відверто користуються.
Дорога за місто завжди була однаковою. За вікном автівки миготіли весняні поля, свіжа зелень тільки пробивалася крізь торішню траву. Мар’яна дивилася у вікно й думала, що вони одружені вже три роки, а власного життя ніби й не мають. Кожні вихідні, від ранньої весни до пізньої осені, були розписані наперед: город, сапа, полив, бур’яни,жуки, консервація.
Свекруха, Галина Степанівна, зустрічала їх біля хвіртки. Жінка міцна, моторна, з чіпким поглядом господині, яка звикла все тримати під своїм контролем.
— Ой, нарешті приїхали! — забідкалася вона замість привітання, ледь кивнувши невістці. — Я вже з шостої ранку на ногах. Сусіди он уже моркву посіяли, а в нас кінь не валявся. Назаре, синку, бери лопату й іди до теплиці, там треба плівку перетягнути, бо вітром обірвало. А ти, Мар’яно, бери сапу — треба полуницю обчистити від сухого листя. Я вже трохи почала, та тиск піднявся, мусила присісти.
— Галино Степанівно, може, хоч кави з дороги вип’ємо? — тихо запитала Мар’яна. — Ми дві години в заторі стояли.
— Яка кава, дитино? Сонце он де! Поки ви кавуватимете, день мине. Робота не чекає. Он там відро стоїть, рукавиці на паркані. Давайте, з Богом.
І так починалися кожні їхні вихідні. Без права на перепочинок, без теплого слова. Тільки нескінченний список завдань, який Галина Степанівна щедро роздавала, сидячи на лавочці під яблунею або походжаючи між рядами з повчальними коментарями.
Увечері, коли ноги гули від втоми, а спину неможливо було розігнути, вони сідали вечеряти простою картоплею з торішніми огірками.
— Оце добре попрацювали, — задоволено підсумовувала свекруха, перебираючи насіння. — Цього року треба більше капусти насадити. І перцю солодкого. Павлу з Тетяною треба багато передати, у них же дітки ростуть.Тетяна каже, що малі дуже перець люблять фарширований.
Мар’яна тоді вперше підвела здивований погляд від тарілки:
— А хіба Павло сам не приїде допомогти посадити? Хоча б грядку перекопати?
Галина Степанівна навіть ложку опустила й подивилася на невістку так, наче та сказала якусь несусвітню дурницю:
— Ти що таке говориш, Мар’яно? Коли йому їхати? У Павла відповідальна робота, він цілий тиждень за кермом втомлюється. Та й дітей куди подіти? Тетяна сама з трьома не впорається. Ви молоді, вам легше зібратися й приїхати. Треба ж старшому братові допомагати, ми ж одна родина.
Назар під столом легенько торкнувся коліна дружини, благально глянув на неї: мовляв, не починай, не сварися. І Мар’яна знову проковтнула образу. Але гіркий осад залишився глибоко всередині.
Травень минув у шаленій гонитві за врожаєм. Мар’яна на роботі мріяла про п’ятницю, але коли наставав вечір п’ятниці, їй хотілося плакати. Замість того, щоб піти з чоловіком у затишну кав’ярню чи просто подивитися разом фільм, вони пакували робочий одяг, купували насіння, добрива, засоби від шкідників — усе за власні гроші, бо «у мами пенсія маленька, а в Павла витрат багато».
У червні вдарила спека. Земля бралася кам’яною кіркою, її треба було постійно рихлити й носити воду відрами з колодязя, бо старий насос зламався.
— Назаре, треба викликати майстра, хай полагодить помпу, — казала Мар’яна, коли в неї вже просто відпадали руки від важких металевих відер.
— Та нащо майстра, я сам зроблю, тільки деталь куплю, — відмахувався чоловік.
Але деталь коштувала чимало, гроші пішли на добрива для яблунь, і воду продовжували носити руками.
Якось у неділю Мар’яна полола нескінченні рядки моркви. Сонце пекло немилосердно, піт заливав очі. Свекруха сиділа у затінку веранди, пила холодну воду з м’ятою і розмовляла по телефону з невісткою Тетяною, дружиною Павла.
— Та звісно, Тетяночко, звісно, моя дорогенька! — долинали до Мар’яни солодкі інтонації свекрухи. — Я Назарові скажу, він усе прополе. І ягідки зберемо, цукром перетремо, щоб діткам натуральне було. Ви на річку збираєтеся?Правильно, поїдьте, відпочиньте, викупайте малечу. А ми тут уже якось упораємося.
Мар’яна випросталася, спираючись на сапу. Перед очима все плило від спеки й образи. Вона подивилася на свої руки — шкіра загрубіла, під нігтями в’їлася земля, яку неможливо було відмити жодним милом. Їй було лише двадцять шість років, а вона почувалася старою наймичкою.
Тієї ж миті з саду вийшов Назар, несучи драбину.
— Мамо, я сухостій обрізав. Що далі?
— Ой, синку, піди ще картоплю підгорни, поки сонце не сіло. А то Павло казав, що їм на зиму треба мішків десять,не менше.
Мар’яна кинула сапу на землю. Звук вийшов глухий, але обидва — і чоловік, і свекруха — здригнулися й повернулися до неї.
— Мар’яно, ти чого інструмент кидаєш? — насупилася Галина Степанівна. — Ще два рядки залишилося.
— Я втомилася, — спокійно, але дуже твердо сказала Мар’яна. — Мені погано від сонця. Я йду в хату.
— Оце маєш, — зітхнула свікруха так, щоб невістка точно почула. — Молода, здорова, а гонору скільки. Ми в її роки в полі від світанку до темряви робили, і нічого, не помирали.
Мар’яна зачинила за собою двері літньої кухні, сіла на старий диван і вперше за багато тижнів тихо розплакалася.Вона плакала не від утоми, а від безсилля. Її життя перетворилося на обслуговування чужих потреб, а найрідніша людина — її чоловік — навіть не помічав цього. Або вдавав, що не помічає, бо так було зручніше.
Увечері в машині вона спробувала поговорити з Назаром.
— Назаре, скажи чесно, чому ми це робимо?
Він здивовано глипнув на неї, не відриваючи погляду від дороги:
— Що робимо?
— Працюємо на твоєму родинному городі. Щовихідних. Від ранку до ночі.
— Ну як чому? Це ж для нас. Мамі допомогти треба, вона одна в тій хаті лишилася.
— Вона не одна. У неї є Павло. У Павла є машина, є руки, ноги. Чому за все літо він не приїхав жодного разу?Навіть траву біля паркану покосити?
Назар зітхнув, його голос став винуватим:
— Мар’яно, ну ти ж знаєш ситуацію. Павло крутиться, як може. У нього кредит за квартиру, діти малі, гуртки,репетитори. Йому ніколи.
— А мені коли? — голос Мар’яни тремтів. — Я теж працюю з дев’ятої до шостої. Я хочу піти у вихідний у кіно,хочу випити кави в центрі, хочу поїхати до своїх батьків, зрештою! Коли ми востаннє були в моєї мами?
— Два місяці тому, — тихо озвався він.
— Одне недільне пообіддя на дві години! Бо нам треба було терміново їхати кропити жуків на дачу твоєї матері!Назаре, це несправедливо. Ми вкладаємо свої сили, свій бензин, купуємо засоби від шкідників, а всі розмови лише про те, що і скільки треба віддати Павлу.
— Ніхто все не віддасть, — спробував заспокоїти її чоловік. — Мама просто так каже. Вона поділить порівну.Вона ж мати, вона нас обох любить однаково.
Мар’яна лише гірко похитала головою. Вона зрозуміла, що переконувати чоловіка марно — він жив у власній ілюзії великої й дружньої родини, де всі одне одного підтримують.
Настав серпень. Місяць, коли земля нарешті віддає все, що в неї вклали. Сад пахнув стиглими яблуками й медом,помідорні кущі вгиналися під важкими червоними й рожевими гронами, у теплиці висіли довгі соковиті огірки.
Галина Степанівна зустріла їх біля хвіртки з широкою, сяючою усмішкою. Вона виглядала бадьорою і повною сил.
— Ой, дітки, нарешті! — радісно вигукнула вона. — Сьогодні треба зібрати все. Буквально все, що поспіло.Прогноз передає дощі, якщо не зберемо — усе погниє. Я вже ящики приготувала, відра помила.
Цей день був найважчим за все літо. Мар’яна збирала помідори. Вона зривала кожен плід акуратно, щоб не пошкодити шкірку, сортувала за розміром, складала в дерев’яні ящики. Вона подумки планувала: ось ці великі,рожеві підуть на салати, дрібніші можна закрутити в банки з кропом і часником, а з перестиглих вона зварить густий домашній томатний сік, який так любить Назар.
Назар тим часом обривав яблука, лазив по деревах, навантажував мішки.
До вечора подвір’я було заставлене ящиками: рівні ряди добірних помідорів, відра з перцем, мішки з картоплею,кошики з яблуками та грушами. Усе це виглядало як справжня нагорода за місяці виснажливої праці.
Мар’яна сиділа на ґанку, втомлена, але з відчуттям виконаного обов’язку. Вона тримала в руках велике стигле яблуко і думала, що, можливо, Назар мав рацію — ця праця того варта.
З хати вийшла Галина Степанівна. Вона підійшла до ящиків, задоволено оглянула ряди овочів і витерла руки об фартух:
— Ой, яка краса! Господи, як же Павлик зрадіє! У нього ж дітки, їм кожна вітамінка потрібна. Тетяна казала, що якраз банки підготувала, буде все закручувати.
Мар’яна застигла. Яблуко ледь не випало з її рук.
— Перепрошую, Галино Степанівно… А до чого тут Павло?
Свекруха здивовано моргнула:
— Як до чого? Я ж казала, що весь цей урожай Павлові піде. У них родина велика, діти ростуть, витрат повно. Їм потрібніше.
Мар’яна повільно підвелася з ґанку. Усередині неї наче обірвалася якась струна, що тримала її в рамках ввічливості всі ці місяці.
— Тобто як це — Павлові? — перепитала вона, і її голос пролунав надзвичайно тихо, але так, що Назар, який саме підійшов із відром яблук, зупинився як укопаний. — Весь урожай?
— Ну звісно, — спокійно відповіла свікруха, наче пояснювала дитині прописні істини. — А вам двом скільки треба? Візьмете собі торбинку помідорів на салат, десяток перців та відро яблук. Куди вам більше? Ви ж у місті живете, у вас льоху немає. Де ви зберігати будете? А в Павла гараж є, вони з Тетяною все в підвал складуть.
— Торбинку помідорів? — Мар’яна відчула, як щоки спалахнули від обурення. — Ви серйозно? Ми все літо кожні вихідні орали тут, як коні. Ми купували добрива за власні гроші. Ми тягали воду відрами, коли поламався насос. А тепер ви кажете, що нам — торбинку, а все інше — Павлові, який тут за все літо пальцем не поворухнув?
Галина Степанівна підібгала губи, її обличчя вмить спохмурніло, а голос став льодяним:
— Мар’яно, стеж за словами. Ти в чужій хаті. Павло — мій старший син. У нього троє дітей. Якщо ти така черства і егоїстична, що шкодуєш яблука для рідних племінників чоловіка, то це твої проблеми. Ми завжди так жили: хто має менше можливостей, тому й допомагаємо.
— Менше можливостей? — вигукнула Мар’яна, уже не стримуючись. — Павло з Тетяною минулого тижня поїхали на море! На тиждень! Поки ми тут на городі гнули спини під палючим сонцем! У них є кошти на відпочинок, а на овочі для власних дітей немає?
Назар кинувся до дружини, схопив її за лікоть:
— Мар’яно, заспокойся, будь ласка. Не кричи на маму. Ну навіщо ти піднімаєш цей галас?
Вона різко смикнула рукою, вивільняючись:
— Не чіпай мене! Ти чув, що вона щойно сказала? Вона віддає все твоєму братові! А ми що, чужі? Ми хто тут такі — безкоштовні наймити?
— Мар’яно, ми ж родина, — розгублено белькотів Назар. — Ну візьмемо трохи більше, мама ж не забороняє…
— Скільки більше, Назаре? Скільки вона дозволить узяти з того, що ми самі виростили? — Мар’яна дивилася в очі чоловіка й бачила в них тільки страх. Страх перед матір’ю, страх розірвати це замкнене коло, страх сказати «ні».
Галина Степанівна демонстративно схопилася за серце:
— Господи, довела до тиску… Назаре, принеси води. Бачиш, яку змію ти в дім привів? Вона рахує кожен помідор,вона моїй родині шматок хліба шкодує! Як тобі не соромно, дівко?
— Мені не соромно, — відповіла Мар’яна, і її голос став напрочуд спокійним, холодним і рішучим. — Соромно має бути вам. За те, що ви використовуєте власного сина. І за те, що одного опікуєте, як писанку, а іншого маєте за робочу силу.
Вона розвернулася, зайшла в будинок, схопила свою сумку, у якій лежали змінні речі, і вийшла на подвір’я.
— Мар’яно, ти куди? — гукнув Назар, кидаючи кухоль із водою.
— Додому.
— На чому? Машина ж тут! Почекай, ми все завантажимо й поїдемо разом!
— Завантажуйте для Павла, — кинула вона через плече, не сповільнюючи кроку. — А я на автобус. Мені гидко тут перебувати.
Вона вийшла за хвіртку й рушила сільською дорогою в бік траси.
На автобусній зупинці було порожньо. Стара бетонна споруда з облупленою фарбою пахла пилом і полином.Мар’яна сіла на дерев’яну лавку й глибоко вдихнула.
Сльози вже висохли. Залишилася тільки дивна, кришталева ясність. Вона раптом зрозуміла, що проблема була зовсім не в помідорах, не в яблуках і не в дачі. Проблема була в тому, що в їхньому шлюбі завжди було четверо людей: вона, Назар, його мати і його старший брат. І її голос, її бажання, її мрії завжди були на останньому,четвертому місці.
Вона згадала, як вони планували відпустку минулого року — і як поїздка зірвалася, бо мамі терміново треба було перекрити сарай. Вона згадала, як мріяла про нове ліжко — але гроші пішли на допомогу Павлу, бо в нього зламалася пральна машина.
«Якщо Назар зараз не зрозуміє, — подумала вона, — ми розлучимося. Я просто не витримаю так усе життя».
За десять хвилин на дорозі з’явилася знайома постать. Назар біг, захекавшись, розмахуючи руками.
Він підбіг до зупинки, оперся долонями об коліна, важко дихаючи:
— Мар’яно… Фух… Ти з глузду з’їхала? Чому ти пішла пішки?
Вона подивилася на нього знизу вгору:
— А що мені залишалося робити? Слухати далі про те, яка я невдячна?
Назар сів поруч, витер спітніле чоло рукавом футболки:
— Мар’яно, ну мама стара людина, у неї свої звички. Вона звикла дбати про Павла, бо він старший, у нього сім’я.Вона вважає, що в нас ще все попереду, що ми самі на ноги станемо.
— Назаре, нам по двадцять шість років. Коли «потім»? Коли ми жити почнемо? Ми три роки одружені. Ми жодного разу не поїхали відпочити удвох. Ми відкладаємо народження власної дитини, знаєш чому? Бо ти кажеш,що зараз скрутно з грошима, треба спочатку назбирати подушку безпеки. А сам усі вільні кошти й сили віддаєш туди, де їх ніхто не цінує!
Назар мовчав. Його плечі опустилися.
— Ти розумієш, що твій брат живе своїм життям? — продовжувала Мар’яна. — Він не приїжджає на город не тому, що не може. А тому, що знає: приїдуть дурники Назар із Мар’яною, усе скопають, посадять, прополють,зберуть у ящики й поставлять йому під двері. Навіщо йому напружуватися?
Удалині з’явився рейсовий автобус, гудучи старим мотором і піднімаючи куряву над дорогою.
Мар’яна підвелася, узяла сумку.
— Куди ти? — злякано запитав Назар.
— Додому, у місто. Ти можеш повертатися до мами й вантажити врожай для Павла. Або поїхати зі мною. Але якщо ти поїдеш зі мною, ти маєш зрозуміти одну річ: на той город я більше ніколи не ступлю жодною ногою. І якщо ти хочеш бути моїм чоловіком, на першому місці в тебе маємо бути ми. Наша сім’я.
Автобус зі скреготом загальмував біля зупинки. Двері з шипінням відчинилися.
Мар’яна ступила на першу сходинку. Серце стиснулося від тривоги — вона боялася, що він залишиться. Боялася,що роки маніпуляцій з боку матері виявляться сильнішими за їхнє кохання.
— Зачекай! — гукнув Назар.
Він схопив її за руку, застрибнув слідом за нею в салон і гукнув водієві:
— Два до міста, будь ласка.
Вони сіли на заднє сидіння. Автобус рушив, захитавшись на вибоїнах. Мар’яна дивилася у вікно, як повз пропливають знайомі дачні паркани, і відчувала, як велетенський тягар, що тиснув їй на груди кілька місяців,нарешті починає спадати.
Назар узяв її руку у свою, міцно стиснув холодні пальці:
— Пробач мені. Я був сліпий. Мені здавалося, що це звичайна синівська турбота. Я боявся маму образити, боявся видатися поганим сином.
— Бути хорошим сином не означає дозволяти витирати об себе ноги, Назаре. І об свою дружину теж.
Він кивнув, дивлячись у прохід між сидіннями:
— Я знаю. Ти маєш рацію. Ми завтра повернемося за моєю машиною, заберемо наші речі, частину врожаю — рівно половину — і поставимо крапку.
Наступного дня Назар поїхав за місто сам. Мар’яна навідріз відмовилася їхати з ним, і він не наполягав. Вона чекала його вдома, намагаючись відволіктися прибиранням у квартирі, але тривога не полишала.
Він повернувся надвечір. Увійшов тихо, повільно роззувся.
Мар’яна вийшла в коридор і завмерла. Назар був блідий, очі темні від образи й гніву, кулаки стиснуті.
— Що сталося? — тихо запитала вона. — Де машина? Де ящики?
Назар гірко, безрадісно всміхнувся:
— Машини немає. Вона біля маминої хати стоїть. Зі скреготом і вм’ятиною на дверцятах.
— Що?!
— Павло приїхав учора ввечері, — глухим голосом почав розповідати Назар, проходячи на кухню і сідаючи за стіл.— Мама йому зателефонувала одразу, як ми поїхали. Сказала, що ми збунтувалися, кинули все й утекли. Павло приїхав на рейсовій маршрутці, узяв мої ключі від машини — вони в хаті на поличці лежали. Завантажив у багажник і на задні сидіння всі ящики. Усі, Мар’яно! Помідори, яблука, перець, мішки з картоплею під самий дах набив.
Мар’яна слухала, затамувавши подих.
— І що далі?
— Він повіз усе це до себе в гараж на моїй машині. Бо в його авто, бачте, салон зі світлої тканини, забруднити шкода! Поки виїжджав із двору, зачепив залізний стовпчик від паркану. Зім’яв крило, подряпав фарбу на дверях.Увесь салон у землі, помідори розчавлені на задньому сидінні потекли… Він пригнав її назад, кинув ключі на стіл і поїхав додому на таксі.
Мар’яна відчула, як хвиля обурення знову підкочується до горла:
— А твоя мама? Що сказала мама?!
Назар підвів на неї очі, і в них стояли гіркі сльози, які він ледь стримував:
— Мама сказала, що я сам у всьому винен. Сказала, що я став підкаблучником, що дозволив якійсь приблудній дівці зруйнувати нашу родину. Сказала, що машина — це просто залізяччя, а Павлові треба було допомогти вивезти харчі для дітей. І що якщо я такий жадібний, то можу взагалі більше не з’являтися на її порозі, поки на колінах прощення не попрошу за свою поведінку.
Мар’яна підійшла до чоловіка, обійняла його за плечі, притиснула його голову до своїх грудей. Він тремтів. У цю мить усередині дорослого, дужого чоловіка руйнувався цілий світ — світ, у якому він свято вірив, що його люблять так само, як і брата.
— Мені не шкода тієї машини, Мар’яно, — прошепотів він, і його голос ламався. — Її можна відремонтувати,пофарбувати, салон почистити. Мені боляче від того, ким я для них був увесь цей час. Просто безкоштовним водієм і робітником. Коли я був потрібен, щоб тягати мішки — я був хорошим сином. А як тільки попросив поваги до себе і своєї дружини — став ворогом.
— Ти не ворог, Назаре, — тихо сказала вона, гладячи його по волоссю. — Ти просто нарешті подорослішав. І вони побачили, що ти більше не дозволиш собою маніпулювати.
Минув тиждень. Машину Назар відігнав на станцію технічного обслуговування. Ремонт обійшовся в кругленьку суму, але він не сказав братові жодного слова. Він просто заблокував номери Павла, його дружини Тетяни і матері.
Ці перші тижні були незвичними. Настала субота, потім неділя — і раптом виявилося, що вихідні можуть належати тільки їм.
Вони прокинулися пізно, не поспішаючи зварили каву, поснідали на своїй затишній кухні. Потім пішли гуляти старими вуличками, заходили в маленькі книгарні, сиділи на лавочці в міському саду й годували голубів залишками булки.
— Знаєш, — сказав Назар, мружачись від м’якого осіннього сонця, — я тільки зараз помітив, як тут гарно восени.Листя жовте, повітря чисте… Раніше для мене осінь означала тільки одне: копати, вантажити, тягати мішки, поки руки не відсохнуть.
Мар’яна взяла його під руку, притулилася до плеча:
— Як ти почуваєшся? Чесно?
Він помовчав трохи, дивлячись уперед:
— Спочатку було дуже гірко. Наче зрадили найближчі люди. А зараз… знаєш, дивне відчуття легкості. Ніби я все життя тягнув на гору важкий мішок із камінням, а потім просто скинув його на землю і пішов далі сам.
— Вони ще зателефонують, Назаре. Ближче до весни, коли треба буде знову орати город.
— Нехай телефонують, — спокійно відповів він. — Мене для них більше немає як безкоштовної сили. У мене є своя сім’я. Моя дружина. І наше спільне майбутнє.
Того вечора вони заїхали на міський продуктовий ринок. Купили три кілограми чудових, солодких помідорів, два кілограми хрустких огірків, соковитих груш і трохи свіжої зелені. Заплатили зовсім небагато — суму, яка аж ніяк не дорівнювала тим силам, паливу та нервам, які вони щороку залишали на родинній дачі.
Мар’яна зробила велику миску свіжого салату, заправила запашною олією. Вони вечеряли при свічках, тихо розмовляючи про плани на відпустку. Вони нарешті вирішили поїхати в Карпати — просто удвох, походити гірськими стежками, подихати смерековим повітрям, подивитися на водоспади.
Коли прийшов листопад, телефон Назара вперше задзвонив із незнайомого номера. Він увімкнув гучний зв’язок.
— Назаре? — пролунав у слухавці голос Галини Степанівни, але вже без колишньої безапеляційності, а з нотками награної образи. — Це я, від сусідки дзвоню, бо мій телефон щось барахлить. Ти довго ще дутися будеш? Скоро заморозки, треба хату на дачі законсервувати, воду з системи злити, троянди вкрити. Павлові ніколи, у нього робота. Коли приїдеш?
Назар подивився на Мар’яну, яка застигла біля плити з ополоником у руці. Його погляд був абсолютно спокійним,без тіні колишнього страху чи провини.
— Я не приїду, мамо, — рівним, упевненим голосом сказав він.
— Як це не приїдеш? — у голосі свекрухи знову прорізалися звичні командні інтонації. — А хто робити буде?Хата ж розмерзнеться!
— У тебе є старший син Павло, якому дістався весь урожай і який розбив мою машину. Нехай він бере лопату,відра, їде й укриває троянди. А в мене є своє життя. Бувай здорова, мамо. Не хворій.
Він натиснув кнопку відбою і поклав телефон екраном донизу.
У кімнаті запала тиша. Але це вже не була та важка, задушлива тиша, від якої хотілося втекти світ за очі. Це була тиша спокою, полегшення і свободи.
Мар’яна підійшла, мовчки обійняла його за шию і поцілувала в скроню. Вони нарешті повернули собі власне життя — день за днем, крок за кроком, без чужих очікувань, без вічного почуття обов’язку перед тими, хто сприймав доброту за слабкість. І попереду в них була ціла нескінченна зима, яка належала тільки їм двом.
