Щороку, перед Великодніми святами, Одарка чепурила хату і готувала смачні наїдки – і ковбасу робила, і шинку запікала, і на всю вулицю пахло її калачами. Вона чекала в гості сина, якого не бачила двадцять років

Вербна неділя Одарки.

Тепле березневе сонечко вже активно прогрівало землю, з якої лише нещодавно зійшов холодний сніг. Від перших промінчиків природа почала активно пробуджуватися.

Цей ранок для Одарки був особливим – поштарка принесла їй телеграму від сина.

Одарка спираючись на палицю, прямувала до лісу. Цікава сусідка зупинила літню жінку запитанням, куди та так поспішає. Хоча добре знала її відповідь, бо щороку у Одарки одне і те ж.

– Хочу, Ганнусю, встигнути котиків березневих наламати, поки вони ще красиві, і не розпустилися під весняним сонечком. Я якраз біля лісу бачила гарне деревце. Радість у мене – син телеграму прислав, запевнив, що цього року на Вербну неділю точно приїде і погостює у мене аж до Великодня. То ж маю трохи часу, щоб приготуватися.

Щороку, перед Великодніми святами Одарка чепурила хату, готувала стільки наїдків, ніби у неї мала бути повна хата гостей – і ковбасу робила, і шинку запікала, і на всю вулицю пахло її калачами. Що,що, а калачі у Одарки виходили на славу. Коли була молодшою, людям на весілля короваї пекла. Все мріяла, коли ж і своєму єдиному синові на весілля коровай пектиме. Та, не судилося…

Читайте також: Якось ввечері в двері квартири пролунав дзвінок. Олександр відчинив – на порозі стояла Віра. В руках у жінки було багато паперів, а на очах сльози. Третій чоловік теж кинув її з дітьми, залишивши величезні борги. – Синку, – почала Віра, – Я знаю, що ти зараз добре живеш, і зможеш допомогти мені і своїм сестрам. Інакше, нас виселять з квартири на вулицю. Багато років тому Віра відмовилася від сина, а тепер знайшла його, щоб просити у нього допомоги

Ганна, слухаючи схвильовану стареньку сусідку, лише схвально помахала головою, а на очі виступили сльози. Вже років зо двадцять чекає стара Одарка на свого єдиного сина. Він поїхав в Америку шукати кращої долі та так жодного разу вдома і не був. Спочатку писав часто, навіть якісь гроші мамі присилав. А потім, ніби пропав. Лише перед Великодніми святами постійно обіцяв приїхати.

А коли свята минали, і Одарка знову черговий раз проводила їх на самоті з гілочками верби за молитвою, вона сумувала, але з розумінням ставилася до ситуації.

– Ну що ж, не вийшло синові цього року приїхати, – виправдовувалася Одарка перед сусідами. – Обіцяв, що на наступний рік обов’язково приїде.

Сусіди вже почали перешіптуватися, а чи не вигадує стара Одарка тих телеграм, може син їх і не присилає.

І тільки Одарка знає, що не зустрінеться вона з своїм Василем, своїм синочком, тут, на землі. Не стало його, двадцять років тому, якраз у Вербну неділю, в чужому краї так назавжди він і залишився. А Одарка чекає зустрічі з ним на небесах, а, поки-що, вона наламає гарний букетик верби, який їй нагадає знову про рідного синочка.

Просто Одарці так легше жити. Воно завжди легше, коли ти в очікуванні дива і щастя.

Автор Олеся Біла

Передрук і розміщення  даної статті на інших сайтах заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.