З своїм першим чоловіком я прожила майже 30 років, але п’ять років тому я овдовіла. У нас в шлюбі народилося троє дітей: два сина і донька. Я завжди намагалася бути відповідальною мамою, а зараз і бабусею. Часом, собі не візьму, а дітям віддам. Тому назвати мене поганою матір’ю діти аж ніяк не зможуть.
З чоловіком я жила добре, він був для сім’ї чудовим, часто їздив на заробітки, щоб дати щось дітям. Синам на весілля ми подарували по машині, нехай не новій, але все ж. А доньці ми дали гроші на однокімнатну квартиру.
Роки пролетіли як сон, як одна мить. Діти вже зовсім дорослі і самостійні, обзавелися сім’ями, мають роботу і постійно зайняті. Я не втручаюся в життя дітей, тільки з боку спостерігаю і радію за них. А якщо потрібно щось від мене, з радістю приходжу на поміч.
Коли чоловік занедужав, я трохи налаштувала вже себе, що доведеться скоро жити одній. Звичайно, дуже шкода, але так буває і від цього ніхто не застрахований. Я із задоволенням зараз займалася б онуками, але невістки їх не залишають у мене. Іноді сини можуть заїхати на годинку, дізнатися, як у мене справи, а так в основному, я одна.
Дочка – моя найстарша дитина. Поїхала від нас відразу після заміжжя. За гроші, які ми їй дали, вона з чоловіком купили однокімнатну квартиру. В гості приїжджає дуже рідко. Я їздила до них кілька разів на сусіднє місто, але не хотіла довго затримуватися. У них маленька квартира, та й зять непривітний, а може просто ми чужі з ним люди.
Але щомісяця з пенсії я висилаю доньці трохи грошей, бо їй дуже важко. А з весни до осені я на городі вирощую продукти, щоб потім якісь закрутки привезти їй, щоб не їхати до неї з пустими руками.
Повертаючись недавно від доньки, я познайомилася з чоловіком. Весь довгий шлях моєї поїздки пройшов непомітно. Ми спілкувалися на різні теми, не помічаючи часу. На хвилину, мені здалося, що я давно знайома з цією людиною. Мені було легко і добре з ним. Також помітила, що я йому сподобалася теж. Виявилося, він проживав з сім’єю своєї дочки. При розставанні, ми вирішили продовжити наше спілкування.
Мені 65 років, а Михайлові 67. Він теж вдівець, донедавна працював, зараз вже на пенсії. Після кількох місяців спілкування я вирішила познайомити його зі своїми синами. Треба сказати, їм чоловік дуже сподобався. «Мамо, це твоє життя, тому роби з ним що хочеш», – сказали мені сини. А от донька мене дуже здивувала.
Зідзвонившись з дочкою, я їй розповіла, що знайшла собі близького друга і хочу, щоб він переїхав до мене. На моє велике здивування, реакція дочки була негативна. Вона почала картати мене і негативно висловлюватися на адресу чоловіка, з яким була навіть не знайома. Я дуже засмутилася і не зовсім зрозуміла, чому дочка так реагує. Невже вона, не розуміє мене? Вона ж жінка. Я не можу жити одна!
І в той же час, я вирішила запропонувати Михайлові переїхати до мене. Сини підтримали мене, а ось дочка не хоче спілкуватися зі мною. Вона сказала, що я проміняла дітей і внуків на примарне щастя. А ще, почала говорити, що Михайло зі мною через те, що йому нема де жити.
Але я вже вирішила, що я не хочу розлучатися з цією людиною. Чому донька забороняє мені приводити його в наш будинок, перебуваючи в іншому місті? Адже вона ніколи не запитала навіть, може тобі самотньо? Може, тобі потрібна моя допомога і підтримка? Виходить, що сини виявилися добрішими і більш чутливими, ніж рідна дочка.
Подруги теж кажуть, що Михайло дуже приємний і цікавий чоловік. Я вперше за багато часу знову відчула смак життя. То чому я повинна відмовитися від цих відносин, щоб заспокоїлася і не злилася моя дочка?
Фото ілюстративне – flado.
