fbpx
Життєві історії
Щоб збудувати будинок, Стефа поїхала на заробітки в Італію. За 15 років заробила і на будинок, і на квартиру. Але коли повернулася, все до своїх рук прибрав її зять

Будинок Стефи було видно здалеку – найкращий величезний будинок, яскраво-жовтого кольору, з височезною огорожею. Хоч і стояв будинок на краю села, проте про нього знали всі.

Стефа черговий раз їхала у відпустку додому, в Україну. Тепер вона собі може це дозволити, бо вже має всі необхідні документи. В Італії працює п’ятнадцять років. Їхала ще молодою (ледве виповнилося 40). Та й зараз ще ніби не в роках, але робота суттєво вплинула на її здоров’я. Та про це Стефа зараз не думала, її страхало інше: як їй потрапити додому, до рідної хати.

У Стефи є єдина дочка Віра. Коли Стефа подалася на заробітки, дівчинці було лише дванадцять років. Залишила практично саму, за нею мала придивлятися сестра Стефи, Олександра, яка жила по сусідству, неподалік.

Їхати треба було, бо такі скрутні часи настали, що далі нікуди. Стефа працювала прибиральницею в сільській раді, отримувала на роботі копійки. Чоловіка давно не стало, рано oвдовіла, мами теж не було.

З маленькою Вірою жили вони в напіврозваленій ще бабиній хаті на одну її мізерну зарплату. Зрозуміла Стефа, що поки ще молода, то треба рухатися. Всі жінки їхали, і вона наважилася.

Перші сім років додому не приїжджала, бо не мала документів. Та й хату почала відбудовувати – грошей все треба, і треба було. В ремонтних роботах допомагали сестра з чоловіком. Хороші вони у неї, чим могли, допомагали.

То й виріс за десять років у Стефи будинок – найкращий у селі. Всі хвалили Стефу, мовляв, от яка молодець.

Тішилася і сама Стефа, мріяла, як приїде назавжди в Україну, і заживе собі з донькою в своєму будиночку, нарешті, хоч трохи поживе для себе.

А зараз – будинок мрії є, та жити Стефа у ньому не зможе. В це важко повірити, але там живе її зять, чоловік Віри.

Віра росла без мами, от і вискочила заміж дуже швидко. І так само швидко про це пошкодувала. Чоловік виявився дуже ласим до тещиних грошей, забирав усе, мовляв він буде вести сімейний бюджет.

Та вести було нічого, бо дуже скоро все зароблене Стефою він потратив на свої потреби, а їх, як виявилося, у нього було багато.

Віра терпіла скільки могла, двоє діточок, як не як. Мамі нічого не говорила, думала – минеться, чоловік зміниться. Та з кожним роком ставало все гірше.

От і вмовила донька Стефу ще й квартиру однокімнатну в райцентрі купити, мовляв, діти ростуть, житло зайвим не буде.

За п’ять років була вже і квартира. Стефа приїжджала додому лише раз на рік, як правило, влітку. Побула тиждень-два і назад, в Італію. В цей час зятя ніби хтось підміняв, він був чемним і уважним, так, що Стефа і не здогадувалася, які проблеми у її доньки.

Цього року не витримала сестра Стефи і зателефонувала їй в Італію. Мовляв, приїдеш, сюрприз тебе чекає. В твоїй хаті зять хазяйнує, а Віра з дітками живе в квартирі з недоробленим ремонтом.

Боpги за хату великі, він уже кілька років нічого не платить, в банку купа кредитів, не нехтує зять і твоїм майном, яке бездумно віддає під заставу. До хати він нікого не пускає, поводить себе так, що ніхто не сміє навіть і близько підійти. Кажу тобі це, щоб ти була підготовлена, коли повернешся.

Стефа поклала слухавку і оторопіла. Вона ж п’ятнадцять років важко працювала в Італії не для того, щоб ця чужа їй людина, її зять, так просто пустив все по вітру.

Автобус наближався до українського кордону. Відчувала Стефа, що відпустка в неї буде не дуже приємною.

Фото ілюстративне – Flagma.

facebook