Вечір у львівській квартирі Дарини розпочався не з аромату кави, а з терпкого запаху підсмаженої цибулі та важкої, майже фізичної тиші.

Вона стояла біля плити, зосереджено нарізаючи кріп, але її спина була напружена, наче струна, що ось-ось лусне.

Орест увійшов тихо, намагаючись не привертати уваги, але звук сповіщення на телефоні Дарини вже розставив усі крапки над «і».

— Що, Оресте, знову гроші наші віддав своєму брату Тарасу? — голос Дарини був тихим, але в ньому бриніла така втома, що Орест мимоволі здригнувся.

Він застиг у коридорі, заштовхуючи взуття під лаву. Його рухи були метушливими, невпевненими.

— Даруню, ти про що? — він спробував додати голосу невимушеності, але вийшло жалюгідно.

— Я про десять тисяч гривень, Оресте. Ті самі, що ми відкладали на зимове взуття Михайликові та на мій візит до стоматолога. Банківський застосунок не бреше. Ти знову віддав їх йому.

Орест важко зітхнув, пройшов на кухню і сів на край стільця.

На клейонці столу самотньо застигли ключі від авто.

Він виглядав так, ніби на його плечах лежала вся вага світу, а обличчя перетворилося на маску нескінченної провини.

— Йому було дуже треба, Даро. Справа життя, розумієш? Один шанс на мільйон.

— «Справа життя»? — Дарина різко вимкнула газ. Вона розвернулася, витираючи руки об рушник, і глянула на чоловіка з неприхованим болем. — А життя нашого сина тебе не цікавить? Його гуртки, його майбутнє? Чи, можливо, моє здоров’я — теж «другорядна справа» порівняно з черговою авантурою твого брата-невдахи?

— Він обіцяв повернути все до копійки через місяць. Ще й з відсотками! — Орест намагався вірити у власні слова, хоча вони вже давно стали для нього гірким попелом.

Дарина гірко засміялася. Цей звук був важкий.

— Оресте, давай згадаємо його попередні перемоги. Де гроші від стартапу з вирощування лохини? Де прибутки від «унікальної» майстерні з ремонту старих годинників? А що там з інвестиціями в якісь облігації, на які ти взяв кредит минулого року? Хоч один борг твій Тарас повернув? Хоч гривню він приніс у цей дім, окрім нескінченних скарг та прохань?

Орест мовчав, розглядаючи візерунок на скатертині. Йому не було що відповісти.

Кожне слово дружини було правдою, яку він старанно намагався не помічати роками.

— Йому тридцять п’ять, Оресте! — Дарина вже не стримувала емоцій. — Це дорослий, здоровий чоловік. А він поводиться як паразит, який висмоктує життя з нашої родини. Він не будує бізнес, він будує стіну між нами. Ти не допомагаєш йому, ти просто оплачуєш його неробство!

— Він мій брат, Дарико. Я не можу інакше.

— А Михайлик — твій син! — відрізала вона. — І якщо ти вибираєш брата, який палець про палець не вдарив заради себе, замість сина, то ти робиш велику помилку. Почуй мене добре: це був останній раз. Наступного разу шукатимеш гроші на оренду кімнати для себе, бо в цьому домі твоїх «інвестицій» більше не буде.

Вона розвернулася до мийки, а Орест продовжував сидіти в темряві кухні.

Він любив Дарину, цінував їхній затишок, але голос рідні та маніпуляції матері й брата щоразу виявлялися сильнішими за здоровий глузд.

Минув місяць. У квартирі панувала холодна, ввічлива тиша.

Дарина стала економною до неможливості: жодних походів у кіно, жодних нових суконь.

На всі спроби Ореста заговорити вона відповідала коротко і по суті. Вона не влаштовувала істерик, але її мовчання було важчим за будь-який крик.

Ранок суботи розпочався з телефонного дзвінка.

Орест побачив на екрані ім’я «Тарас» і відчув, як серце стиснулося в передчутті біди.

— Не смій, — тихо сказала Дарина, не піднімаючи очей від сніданку.

— Даро, а раптом він віддати хоче?

Вона лише презирливо стенула плечима. Орест таки натиснув на «прийняти».

Він відійшов до вікна, намагаючись говорити пошепки, але Дарина чула кожне слово, кожен зрадливий інтонаційний злам.

— Що? Скільки? Тарасе, ти жартуєш? У мене немає таких сум. Ні, Дарина тут ні до чого. Я не зможу. Почекай, давай пізніше.

Він вимкнув телефон і притиснув лоба до холодного скла.

— Що цього разу? Космічна програма чи заснування власної держави? — запитала Дарина без жодної тіні співчуття.

— Тридцять тисяч, — глухо відповів Орест. — Каже, що в нього є інсайд щодо якихось акцій. Якщо вкласти зараз, через тиждень буде подвійна сума.

— І ти знову віриш цій маячні?

— Він сказав, — Орест обернувся, і в його очах був справжній жах. — Сказав, що якщо я не допоможу, він піде у банк. Сказав, що йому нічого втрачати, і він просто зникне.

— Це вже маніпуляція, Оресте. Примітивний, шантаж чоловіка, який звик їхати на твоїй спині. Він нікуди не зникне, поки ти даєш йому гроші.

— А якщо це правда? Якщо у нього будуть проблеми великі? Я собі цього ніколи не пробачу!

Дарина встала, підійшла до нього впритул і зазирнула в саму душу.

— А ти собі пробачиш, якщо твій син не отримає освіти? Якщо ми втратимо цю квартиру, бо ти не зміг сказати «ні» людині, яка тебе просто використовує? Ти живеш в ілюзіях, Оресте. У твоєму світі Тарас — це підбитий птах, а в моєму — це хижак, який псує наше майбутнє.

Того вечора, поки чоловік був у ванній, Дарина відкрила свій ноутбук.

Вона створила новий документ і почала згадувати. Рядок за рядком, цифра за цифрою.

«05.02.2025 — 5 000 грн — на “розвиток фермерського господарства”».
«12.06.2025 — 8 000 грн — на “курси програмування”, які він кинув через тиждень».
«20.10.2025 — 12 000 грн — “терміново на ремонт авто”, хоча авто він продав наступного дня».
«Вчора — 10 000 грн — “на розвиток справи”».

Список був досить таки довгим.

Вона додала витрати на його свята, на оплату штрафів, на «позики до зарплати».

Наприкінці вона додала відсотки — невеликі, лише щоб показати цінність втраченого часу та можливостей.

Фінальна сума внизу сторінки була виділена червоним: 184 600 гривень.

Недільний обід перервав дзвінок у двері. На порозі стояв Тарас.

На ньому була модна шкіряна куртка, від нього пахло дорогим одеколоном, а на обличчі сяяла та сама посмішка, яка раніше завжди роззброювала Ореста.

— Привіт, родино! Малий, тримай подарунок! — він простягнув Михайлику велику коробку з конструктором, за який, як Дарина знала, теж заплатить Орест, тільки пізніше.

Тарас по-господарськи пройшов на кухню, сів за стіл і почав розповідати про свої «неймовірні перспективи».

Орест дивився на нього з сумішшю захоплення та болю.

— Оресте, я все прорахував! — Тарас витяг із кишені серветку з якимись каракулями. — Ось тут ми заходимо. Тридцять тисяч зараз. Через десять днів маємо шістдесят. Тобі віддаю сорок, собі лишаю двадцять на розвиток. Ти в плюсі, я нарешті на ногах. Ну що, по руках?

Орест уже почав тягнутися до кишені, але Дарина мовчки поставила перед братами ноутбук.

— Тарасе, я тут теж провела деякі розрахунки, — її голос був спокійним, майже діловим. — Дивись, це дуже цікава статистика.

Тарас глянув на екран. Його посмішка почала повільно танути.

Він перечитував список, і його обличчя ставало спочатку сірим, а потім багряним.

— Це що за звіти? — процідив він.

— Це, Тарасе, ціна твого «братського обов’язку», — відповіла Дарина. — Тут зафіксовано кожну гривню, яку ти витяг із бюджету нашої дитини. Сто вісімдесят чотири тисячі. Орест готовий дати тобі ще тридцять. Але тільки після того, як ти підпишеш боргову розписку на всю попередню суму з графіком виплат.

Тарас підскочив, наче вжалений.

— Оресте, ти це чуєш?! Ти дозволяєш цій жінці рахувати кожну копійку, яку ти дав рідному братові? Мати була права, вона тебе під підбор затягнула! Ти став зовсім безправним, Оресте!

Орест сидів нерухомо. Він дивився на червоні цифри на екрані, потім на свого брата, чия «модна» куртка тепер здавалася йому лише черговою маскою.

Він бачив перед собою не успішного бізнесмена в майбутньому, а людину, яка ніколи не зупиниться.

— Вона права, Тарасе, — тихо сказав Орест.

Це було так несподівано, що в кухні запала тиша. Тарас роззявив рота, не знаючи, що сказати.

— Що?! — перепитав він.

— Дарина має рацію. Грошей більше не буде. Поверни те, що винен, і тоді поговоримо про «справи».

Тарас глянув на Ореста з такою ненавистю, ніби перед ним був найлютіший ворог.

— Ну і живи зі своєю жадібною дружиною сам! — закричав він, хапаючи куртку. — Забув матір, забув брата заради жінки! Ти ще прийдеш сам до мене, коли вона тебе виставить!

Двері захлопнулися з такою силою, що на полиці здригнувся посуд.

Дарина закрила ноутбук. Вона не відчувала радості перемоги. Тільки величезну порожнечу.

Наступний тиждень перетворився на пекло. Мати Ореста, пані Стефанія, дзвонила щогодини.

— Ти образив свого брата! — кричала вона в слухавку так, що було чути в сусідній кімнаті. — Він десь поїхав! Його шукають якісь люди! Оресте, як ти можеш спати, коли твій рідний брат у біді? Це все твоя Дарина, вона тебе намовила, вона серце твоє перетворила на камінь!

Орест ходив чорніший за ніч. Він не міг працювати, не міг їсти.

Його гризла провина, яку старанно підживлювали найближчі люди. У п’ятницю він повернувся додому зовсім розбитим.

— Він взяв гроші під відсотки, Даро, — сказав він, дивлячись у стіну. — Втратив у бізнесі усе. Тепер йому телефонують з банку. Мати каже, що якщо я не допоможу, вона мені більше не мати.

Дарина підійшла до нього, поклала руку на плече, але Орест здригнувся і відсторонився.

— Ну що, Дарино? — він підняв на неї очі, в яких була лише гіркота і звинувачення. — Ти домоглася свого? Тепер у нас є гроші на стоматолога і на взуття. Але в мене більше немає сім’ї. Ти задоволена?

Вона дивилася на нього і розуміла, що програла.

Вона врятувала їхні гроші, але втратила людину, яку кохала.

Бо Орест так і не зрозумів: його сім’я була тут, у цій квартирі, а не там, де з нього робили донора для чужих помилок.

Дарина не знала, що їй робити далі. Як діяти тепер, коли чоловік шкодує свою родину і у її проблемах звинувачує лише її?

Ця історія — про те, як важко бути чесним із собою.

Де закінчується допомога і починається паразитизм?

Як знайти силу сказати «ні», коли тобою маніпулюють найрідніші?

Чи мала право Дарина так жорстко ставити питання, чи вона дійсно зруйнувала родину?

Фото ілюстративне.