Надія Петрівна поправила хустку, яка постійно сповзала від вогкого київського вітру.

У руках вона тримала важкий плетений кошик, накритий вишитим рушником.

Там, ще теплі, лежали пиріжки з маком та вишнями — саме такі, за якими її Богданчик колись ладен був бігти босоніж через усе село.

Вона нарешті знайшла цей будинок: висока скляна вежа, де кожен квадратний метр коштував більше, ніж увесь її старий садочок у Полтавській області.

Двері відчинив чоловік у бездоганному темно-синьому костюмі.

Його погляд, гострий та байдужий, проявив жінку наскрізь.

— Шановна, ви помилилися під’їздом. Тут приватна територія, — вимовив він голосом, у якому не було жодної теплої нотки.

— Богдане, синку, це ж я. Мама приїхала, — Надія відчула, як серце зрадницьки стиснулося. — Ти ж не відповідав на листи, не брав слухавку на іменини минулого року. Я думала, щось сталося.

— Жінко, я не знаю, про що ви говорите. У мене немає матері, її не стало давно. Ідіть геть, не змушуйте мене кликати консьєржа.

Він почав зачиняти масивні броньовані двері, але Надія встигла помітити у передпокої на полиці маленьку глиняну фігурку коника.

Вона сама купила її йому на ярмарку в Опішні, коли йому було вісім.

Він впізнав. Він точно її впізнав, але вирішив викреслити зі свого життя.

— Богданчику, я ж не за грошима! Я просто хотіла побачити, як ти живеш, — прошепотіла вона вже зачиненим дверям.

З-за сусідніх дверей визирнула жінка з маленьким песиком.

— Не стукайте, пані. Ваш «синок» тут — велика людина. Він усім каже, що виріс у родині дипломатів у Відні. Дружина його, Вікторія, донька якогось міністерського посадовця. Їм такі родичі з села тільки картинку псуватимуть.

Надія Петрівна опустилася на шкіряний пуф у коридорі.

Пиріжки випали з кошика, розкотившись по ідеально чистій плитці.

Сором за сина був гіршим за будь-який біль.

Надія не поїхала додому наступного ранку.

Вона не могла залишити все так.

Жінка винайняла ліжко у хостелі на околиці, де пахло дешевим пральним порошком і чужими надіями.

Грошей у неї було обмаль, але вона мала терпіння.

Завдяки випадку вона дізналася, де знаходиться офіс Богдана.

Це був сучасний бізнес-центр «Атлант».

Підійшовши до стійки адміністрації, вона побачила оголошення: «Потрібна технічна працівниця».

— Таню, — звернулася вона до дівчини на рецепції через кілька днів, вже вдягнена у робочий синій халат. — А той пан Богдан, що на п’ятому поверсі працює, він часто затримується?

— Пан Богдан? О, він справжній трудоголік. Кажуть, він зробив себе сам, з нуля. Тільки дружина у нього дуже гонорова, нікого за людей не вважає.

Надія Петрівна почала працювати.

Вона мила підлогу біля кабінету сина, прикидаючись звичайною непомітною прибиральницею.

Вона бачила, як він проходить повз, пахнучи дорогим парфумом, як він віддає накази секретарям.

Жодного разу він не подивився їй у вічі.

Одного разу двері його кабінету були прочинені.

— Богдане, — почув вона голос Вікторії. — Твоя «родичка» знову дзвонила до приймальні. Каже, що ти її син. Це просто обурливо! Якісь шахрайки намагаються примазатися до нашого імені.

— Віко, люба, не звертай уваги, — голос Богдана був твердим. — Моїї батьків не стало в дорожній пригоді в Австрії, ти ж знаєш. Це просто нерозумна жінка, яка шукає вигоди. Я вже розпорядився, щоб її не впускали до будівлі.

Надія стиснула швабру так, що побіліли кісточки пальців. Не стало її в пригоді в Австрії?

Значить, її для нього вже дійсно немає.

Наступного дня доля звела їх у ліфті.

Коли двері зачинилися, Богдан опинився сам на сам із прибиральницею.

Він дивився у телефон, гортаючи якісь звіти.

— Богдане, — тихо сказала Надія, знімаючи маску. — Подивися на мене.

Він здригнувся, телефон мало не випав із рук.

— Ви?! Ви переслідуєте мене? Я викличу поліцію!

— Клич. Нехай вони послухають, як син соромиться матері, яка тридцять років працювала на фермі, щоб він мав найкращі кросівки та репетитора з англійської. Нехай дізнаються про «австрійську дорожню пригоду».

— Мамо, ти не розумієш, — Богдан притиснув пальця до губ, озираючись на камеру спостереження. — Мій тесть, пан Степан, — він людина старого гарту. Він би ніколи не віддав доньку за хлопця з простої селянської хати. Моя кар’єра, моє майбутнє — все тримається на його зв’язках! Якщо вони дізнаються правду, я стану ніким.

— Ти вже став ніким, Богдане, — Надія відчула, як на очі нагортаються сльози. — Ти втратив душу заради крісла в кабінеті.

Ліфт зупинився.

Він вибіг, наче за ним гналися вовки, навіть не обернувшись.

Керівниця клінінгової служби, Лариса, якось за кавою розповіла Надії новину:

— Сьогодні до нашого Богдана Олександровича приїжджає сам пан Степан — його тесть. Великий чиновник, меценат. Буде велика вечеря в конференц-залі. Треба, щоб усе блищало.

Надія Петрівна здригнулася.

Прізвище тестя здалося їй знайомим.

Коли вона побачила чоловіка, який вийшов з лімузина, її серце тьохнуло.

Двадцять п’ять років тому, під час сильних повеней на Полтавщині, молодий інженер Степан опинився у пастці в затопленому авто.

Саме Надія разом зі своїм покійним чоловіком витягли його з крижаної води, прихистили в своїй хаті, відігріли та дали одяг.

Він тоді залишив їм свою візитівку і сказав:

«Якщо колись я зможу віддячити — знайдете мене за будь-яких обставин».

Надія ніколи не користувалася тією карткою.

Вона просто допомогла людині.

Увечері, коли в конференц-залі почався фуршет, Надія Петрівна, незважаючи на заборону, увійшла всередину.

На ній був простий синій халат, але спина була рівною, як ніколи.

Богдан, побачивши її, зблід. Вікторія скривилася:

— Охорона! Чому ця жінка тут? Виведіть її негайно!

Але пан Степан, який сидів на чолі столу, раптом підвівся.

Він довго дивився на жінку, а потім його обличчя освітилося впізнаванням.

— Надія? Надія Петрівна? — він підійшов до неї і, на подив усіх присутніх, міцно обійняв за плечі. — Друзі, це та сама жінка, про яку я вам розповідав! Яка врятувала мене в ту страшну повінь. Якби не вона та її чоловік, мене б давно не було на цьому світі.

Вікторія роззявила рота.

Богдан застиг, наче статуя.

— Пане Степане, — тихо мовила Надія, — я прийшла не просити про допомогу. Я просто прийшла подивитися на свого сина. Він каже всім, що його матері не стало а в Австрії. Мабуть, я йому заважаю бути «дипломатом».

У залі запала тиша.

Пан Степан повільно обернувся до Богдана.

Його погляд став важким і холодним.

— Богдане, це правда? Ти відмовився від жінки, яка є святою для мене? Ти брехав моїй доньці про своє походження?

Богдан намагався щось сказати, але слова застрягли.

Вікторія почала щось кричати про обман, але батько зупинив її жестом.

— Знаєш, зятю, — сказав Степан. — Я цінував тебе за твій розум. Але людина, яка соромиться своїх коренів і своєї матері, не має права на довіру. Гроші можна заробити, посаду — купити. Але честь не продається.

Він повернувся до Надії Петрівни:

— Вибачте мені за нього. Я не знав, кого привів у свою родину.

Надія Петрівна лише сумно посміхнулася.

Вона підійшла до Богдана і поклала йому руку на плече.

— Я не хотіла тобі мститися, синку. Я просто хотіла, щоб ти зрозумів: справжнє золото — це не твої годинники, а пам’ять про те, хто ти є насправді.

Вона розвернулася і вийшла з блискучого залу.

Наступного дня Надія поїхала додому, у своє маленьке село.

Вона знову садила квіти і пекла пиріжки.

Богдан втратив посаду і вплив тестя.

Йому довелося починати все спочатку, але тепер він приїжджав до Полтави щомісяця.

Не на лімузині, а на звичайному рейсовому автобусі.

Він допомагав матері по господарству і більше ніколи не казав, що його батьків не стало в Австрії.

Адже іноді, щоб знайти себе, треба спочатку все втратити і повернутися до того самого порогу, з якого почався твій шлях.

Чи можна виправдати зраду матері заради кар’єрного зросту?

Чи здатне щире каяття виправити помилки минулого, якщо біль вже завдано?

І як гадаєте, чи вірно зробила матів, що пробачила сина і чи може вона розраховувати, що він догляне її на старості років?

Фото ілюстративне.