— Сестро! Всього триста євро! Та ти на себе в дзеркало давно дивилася, Наталю?! З Італії приїхала, валізи фірмові притягнула, а рідній племінниці навіть пристойного конверта на випускний пошкодувала?! Ти ж там євро лопатою гребеш, тобі що, для своєї родини шкода?!
Катерина стояла посеред світлої, щойно відремонтованої кухні у звичайній багатоповерхівці в Івано-Франківську, вперши руки в боки, і дивилася на старшу сестру так, ніби та скоїла щось недобре.
На широкому дубовому столі, який, до речі, теж купили за надіслані з Неаполя гроші, стояли три великі картонні коробки з італійськими солодощами, оливковою олією в бляшанках та яскравими пакунками кави.
— Катрусю, та як же ти так можеш говорити, схаменися? — тихо, з гірким подивом видихнула Наталя, повільно опускаючись на стілець біля вікна і втомлено потираючи набряклі після дводобової дороги в автобусі ноги. — Я ж тобі щомісяця по двісті євро переказувала протягом останніх п’яти років, жодного місяця не пропустила. І за репетиторів Марійчиних платила, і на її навчання в університеті гроші висилала, і на новий ремонт у вашу квартиру додала. А сьогодні у звичайному конверті поклала триста євро, бо більше готівки з собою не везла, все на картці залишилося. Невже цього замало?
— Триста євро?! Та ти з глузду з’їхала, сестро! — Катерина аж сплеснула руками, її голос забринів високими, образливими нотками. — Зараз у всіх однокласниць батьки по тисячі дарують, а в неї батька немає, вся надія тільки на тебе! Марійка ж тобі як рідна донька! У тебе ж своїх дітей Бог не дав, то для кого ти там горбатишся, скажи мені? Невже в на той світ з собою ті гроші забереш?!
У кухні на мить запала важка, в’язка тиша, чутно було лише, як за вікном рівномірно гуде міський тролейбус.
З сусідньої кімнати вийшла вісімнадцятирічна Марія — струнка, вродлива дівчина в новенькій джинсовій куртці, яку тітка привезла їй у подарунок.
Вона кинула швидкий погляд на розчервонілу матір, підійшла до столу і ніжно обійняла Наталю за втомлені плечі.
— Мамо, ну припини ти вже сваритися, не псуй свято, — солодким, медовим голосом защебетала племінниця, притуляючись щокою до сивуватої скроні тітки. — Тьотю Наталю, ти не слухай її, вона просто перехвилювалася перед моїм вступом. Мені й твоїх подарунків з головою вистачає! Ти в мене найкраща на світі, справжня друга мама! Я тобі при мамі слово даю: коли ти старенькою станеш, я тебе на руках носитиму, кожну пилинку здуватиму, ніколи в житті не покину і склянку води завжди подам, навіть не сумнівайся!
Наталя розчулено усміхнулася, на її очах виступили теплі, вдячні сльози. Вона міцно притиснула до серця худеньку руку дівчини і погладила її по довгому волоссю.
— Дякую тобі, моя золота дівчинко. Тільки б ви здорові та щасливі були, а мені багато й не треба. Завтра вранці підемо в банк, зніму з картки ще сімсот євро, щоб у тебе на випускному все було не гірше, ніж у людей.
— От це інша розмова! — миттєво засяяла Катерина, хапаючи зі столу пачку італійської кави. — Я ж завжди казала, що в мене сестра — золоте серце! Піду чайник поставлю, розповіси, як там твої італійці поживають, чи не скупі стали.
Наталя тоді ще не знала, що ці п’ять років у чужій країні — безсонні ночі біля примхливої літньої синьйори, важкі сумки з продуктами, постійна економія на собі, на новому пальті, на стоматологу та відпочинку — стануть лише початком її нескінченного жертовного шляху.
Повернувшись додому в Івано-Франківськ, вона не дозволила собі розслабитися.
Влаштувалася бухгалтером на місцеве підприємство, паралельно вела звітність ще для трьох приватних підприємців, працювала до пізнього вечора, а всі зароблені гроші без залишку вкладала в сім’ю молодшої сестри.
Минуло чотири роки. Настала сонячна, щедра на тепло осінь, коли Марія оголосила, що виходить заміж за хлопця зі Львова на ім’я Ростислав.
Звісно, на сімейній раді питання про те, хто оплачуватиме гучне весілля на сто двадцять гостей у дорогому ресторані біля міського озера, навіть не обговорювалося.
— Наталю, ти ж розумієш, у мене зарплата в поліклініці смішна, ледве на комуналку вистачає, — зітхала Катерина, гортаючи глянцевий каталог весільних суконь у затишній кав’ярні. — А свати зі Львова люди гонорові, бізнесмени, перед ними в багнюку обличчям впасти ніяк не можна. Треба і зал прикрасити живими квітами, і музикантів хороших замовити, і фотографа на цілий день. Ти ж допоможеш? У тебе ж там на депозиті ще з Італії трохи відкладено було?
— Та відкладено, Катрусю, збирала собі на ремонт у ванній та на новий балкон, бо старий уже зовсім протікає, — тихо відповіла Наталя, крутячи в руках порцелянову чашку. — Але хіба балкон важливіший за щастя нашої дівчинки? Зніму все до копійки, не хвилюйся. Нехай у Марійки весілля буде як у казці.
— Тьотю Наталю, я тебе обожнюю! — Марія застрибала на стільці від радості, сплеснувши в долоні. — Ми з Ростиком вирішили, що після весілля поїдемо на заробітки до Німеччини, там у його дядька будівельна фірма, а мені місце в клінінговій компанії вже пообіцяли. Заробимо грошей, купимо квартиру, а тебе обов’язково до себе заберемо! Будеш там у нас жити як королева, ми тебе доглядатимемо, ні про що більше думати не будеш!
Весілля відгуляли з таким розмахом, що ще пів року про нього згадували всі знайомі.
Наталя сиділа на почесному місці поруч із сестрою у скромній, ще п’ять років тому купленій сукні, і щиро раділа, дивлячись, як щасливо кружляє у першому танці її улюблена племінниця.
Усі свої заощадження до останньої гривні вона віддала на це свято, залишивши собі лише скромну зарплату до наступного місяця.
Час летів непомітно, немов осіннє листя на вітрі.
Минуло ще сім років. Наталі виповнилося шістдесят два роки, вона вийшла на заслужений відпочинок, але безтурботної та спокійної старості, про яку колись мріяла, так і не дочекалася.
Багаторічна виснажлива праця без вихідних, нерви та постійна економія на власному самопочутті далися взнаки: почав скакати тиск, нестерпно боліла спина, а восени загострилися давні проблеми з серцем і суглобами.
Марія з чоловіком уже давно облаштувалися в Мюнхені, купили там просторе житло в кредит, народили сина, обзавелися двома автомобілями і жили своїм насиченим європейським життям.
Спочатку племінниця ще телефонувала тітці раз на місяць, надсилала фотографії онука, але з кожним роком дзвінки ставали все коротшими, а розмови — дедалі сухішими й формальнішими.
Того похмурого листопадового вечора Наталі стало зовсім кепсько.
Повернувшись із магазину з невеликим пакетом продуктів, вона відчула різку слабкість, в очах потемніло, а ноги стали ніби ватяні.
Сусідка по сходовому майданчику, пані Олена, випадково вийшла винести сміття, побачила, як жінка безсило сповзає по стінці біля ліфта, і негайно викликала швидку допомогу.
Уже за годину Наталя лежала на вузькому залізному ліжку в чотиримісній палаті міського кардіологічного стаціонару.
А в кишені старенького халата тихо завібрував телефон — прийшло повідомлення про списання коштів за перші придбані в аптеці препарати, на які пішла майже вся її місячна пенсія.
Жінка тремтячою рукою дістала мобільний і вирішила спершу зателефонувати племінниці у месенджері.
Гудки йшли довго, один за одним, але на тому кінці слухавку так ніхто і не взяв.
Через хвилину екран блимнув коротким текстовим повідомленням від Марії: «Тьотю, не можу говорити, ми зараз у торговому центрі, вибираємо нову кавомашину. Напиши, якщо щось термінове».
Наталя гірко ковтнула клубок у горлі і почала повільно набирати текст одним пальцем: «Марійко, привіт, дитино. Я зараз у стаціонарі лежу, серце прихопило, тиск дуже високий. Дуже погано почуваюся, навіть встати з ліжка не можу. Може, ти зможеш хоч трохи допомогти на ліки, бо пенсії зовсім не вистачає, а попереду ще тиждень лікування?»
Повідомлення миттєво стало прочитаним — з’явилися дві сині галочки.
Наталя затамувала подих, дивлячись на екран, чекаючи, що зараз з’явиться напис «друкує», що Марійка одразу передзвонить, заспокоїть, запитає, чим допомогти.
Минула хвилина, дві, п’ять, десять. Відповіді не було.
Коли Наталя через пів години спробувала набрати племінницю ще раз, телефон просто скинув виклик.
Тоді жінка, ледве стримуючи сльози образи й безсилля, набрала номер рідної сестри Катерини.
Та взяла слухавку лише після сьомого гудка, і в трубці одразу почувся веселий сміх та звуки телевізора.
— Алло, Наталю, ти чого так пізно дзвониш? У мене тут серіал цікавий іде, — безтурботно озвалася сестра.
— Катрусю, вибач, що відриваю… Я в лікарні, у стаціонарі. Мене швидка забрала прямо з під’їзду, зовсім зле стало. Лікарі кажуть, треба тиждень пролікуватися, а в мене ані води чистої, ані продуктів із собою, і в палаті холодно, хоч би теплу ковдру з дому привезти та ліки з аптеки принести, бо мені вставати суворо заборонили. Ти б не могла завтра вранці заїхати до мене?
На тому кінці почулося невдоволене зітхання, а потім голос Катерини став холодним, роздратованим і чужим:
— Ой, Наталю, ну ти знайшла час, коли розклеїтися! У мене завтра зранку запис до перукаря, потім треба на базар заїхати, а ввечері до мене кума в гості приходить, ми ще з минулого тижня домовлялися! Де я тобі той час візьму по лікарнях бігати? І взагалі, з грошима в мене зараз туго, пенсія маленька, ти ж знаєш. Попроси там санітарок, дай їм по двадцять гривень, вони тобі і води принесуть, і в аптеку збігають. Все, бувай, у мене каша на плиті пригорає!
Короткі гудки боляче вдарили по скронях.
Наталя повільно опустила руку з телефоном на простирадло і заплющила очі, щоб сусідки по палаті не бачили, як по її змарнілих щоках котяться великі, пекучі сльози.
Наступного ранку в палаті кардіологічного відділення панувала звична лікарняна метушня: медсестри гриміли металевими лотками зі шприцами, санітарка протирала підлогу вологою ганчіркою, а за вікном сіявся дрібний, колючий листопадовий дощ.
Наталя лежала, відвернувшись до пофарбованої у блідо-зелений колір стіни, і намагалася не думати про те, що в тумбочці біля ліжка лежить лише почата пляшка води та черствий бублик, який вона випадково знайшла в кишені старого пальта.
— Доброго ранку, Наталю Миколаївно, як спалося на новому місці? — почувся біля самого ліжка приємний, теплий жіночий голос.
Наталя здивовано обернулася.
Біля її тумбочки стояла сусідка по сходовому майданчику, пані Олена — невисока, енергійна жінка років п’ятдесяти п’яти в мокрому від дощу плащі, тримаючи в обох руках два важкі пакунки з супермаркету та великий термос.
— Оленко?! Та як ти мене тут знайшла? І навіщо стільки всього накупила? — розгублено прошепотіла Наталя, намагаючись підвестися на ліктях, але сусідка м’яко, проте рішуче натиснула їй на плече.
— Лежи, лежи, лікар суворо наказав три дні постільного режиму дотримуватися! Як знайшла? Вчора ж сама тебе у швидку саджала, у диспетчера спитала, в яке відділення везуть. Ось, принесла тобі домашнього курячого бульйону гарячого, сиру свіжого, печива галетного, яблук печених та води без газу. А ще забігла в аптеку на першому поверсі і взяла все за списком, що мені черговий лікар вчора ввечері продиктував.
— Оленко, золотце, та в мене ж на картці зараз порожньо, я з наступної пенсії тобі кожну копієчку до гривні поверну, чесно! — Наталя схопила сусідку за прохолодну від вулиці руку, а в горлі знову застряг тугий клубок, тільки цього разу не від образи, а від несподіваної людської доброти.
— Та перестань ти про ті копійки думати, Наталю! Ми ж з тобою двадцять років через стінку живемо! Забула, як ти три роки тому, коли я ногу зламала, цілий місяць мені з магазину сумки тягала і з моїм рудим котом гуляти виходила? Тоді ти з мене ані копійки не взяла, ще й пиріжками своїми підгодовувала. Ось тепер моя черга прийшла. До речі, я вчора ввечері у твоєї сестри Катерини двері дзвонила, хотіла ключі від твоєї квартири взяти, щоб теплу ковдру і чисту білизну передати, а вона мені через двері крикнула, що в неї гості і їй ніколи чужими проблемами займатися.
Наталя гірко зітхнула і опустила очі на ковдру, почуваючись так, ніби це вона сама завинила перед сусідкою за черствість власної родини.
— Не зважай на неї, Оленко. У Катрусі завжди свої клопоти на першому місці, а Марійка в Німеччині, там життя дороге, їм не до мене.
— Ой, та не виправдовуй ти їх, Наталю, усе місто знає, як ти на них усе життя спину гнула, наче віл у ярмі! — махнула рукою Олена, вправно розкладаючи продукти на полицях тумбочки. — Нічого, підлікуєшся, станеш на ноги, а я щовечора після роботи до тебе забігатиму. Ти головне зараз про своє здоров’я думай, а не про невдячних родичів.
Три тижні Наталя провела у стаціонарі. За весь цей час ані рідна сестра, ані улюблена племінниця, якій вона віддала найкращі роки свого життя та всі зароблені важкою працею заощадження, жодного разу не переступили поріг лікарні і навіть не зателефонували, щоб поцікавитися, чи жива вона взагалі.
Коли Наталя зрештою виписалася і повернулася у свою тиху двокімнатну квартиру в старій панельному будинку, вона відчувала дивну, майже дзвінку порожнечу всередині — наче в душі щось остаточно перегоріло й обірвалося.
Минуло пів року. Настала тепла, квітуча весна, і Наталя, яка нарешті трохи зміцніла завдяки турботі сусідки та вчасному лікуванню, вирішила навести лад у старих паперах у серванті.
Перебираючи пожовклі квитанції та документи, вона натрапила на папку з договором дарування, який так і не встигла завірити у нотаріуса два роки тому — тоді Катерина дуже наполягала, щоб старша сестра заздалегідь переписала свою квартиру на Марійку, аби потім не витрачати гроші на оформлення спадщини.
Наталя довго дивилася на аркуші з друкованим текстом, провела пальцями по літерах, а потім спокійно, без жодного жалю розірвала їх навпіл і викинула у сміттєве відро.
Саме в цей момент у передпокої голосно задзвонив дверний дзвінок.
Наталя підійшла до дверей, подивилася у вічко і завмерла: на сходовому майданчику стояла Катерина з величезним пакетом апельсинів у руках і вимученою, занадто широкою усмішкою на обличчі.
— Ой, Наталочко, сестричко моя рідненька, привіт! — защебетала Катерина з порога, щойно клацнув замок, і одразу кинулася обіймати старшу сестру, хоча та не зробила ані кроку назустріч. — Ти дивись, як ти гарно виглядаєш, просто розквітла! А я тобі ось вітамінів принесла, апельсинів солодких купила! Пробач, що так довго не заходила, знаєш же, закрутилася зовсім: то тиск, то спина, то по господарству справ по вуха.
— Проходь, Катрусю, роззувайся, — спокійно, без тіні колишньої радості в голосі відповіла Наталя, пропускаючи сестру в коридор. — Чай будеш? У мене тільки чорний, без італійських смаколиків.
— Та який чай, Наталю, у мене справа до тебе дуже серйозна, просто горить! — Катерина навіть не стала знімати туфлі, пройшла прямо на кухню і впевнено сіла за стіл, поклавши руки на скатертину. — Учора ввечері Марійка з Мюнхена дзвонила. Плаче дитина, аж заходиться! У них там з Ростиком якась біда з податками вийшла, чи то фірма його щось не так оформила, коротше кажучи, треба терміново внести десять п’ять євро штрафу до кінця місяця, інакше в них квартиру кредитну банк забере! Уявляєш, яке горе?!
Наталя повільно притулилася спиною до одвірка, схрестивши руки, і пильно подивилася сестрі просто в очі.
— І що ж ви вирішили робити? — тихо запитала вона.
— Та що тут вирішувати, сестро, рятувати дитину треба! — Катерина подалася вперед, її очі гарячково блиснули. — У нас із тобою інших рідних немає, окрім Марійки. Ми з нею порадилися і подумали: навіщо тобі одній така велика двокімнатна квартира в центрі міста? Комуналка шалена, прибирати важко. Давай ми її швиденько продамо — зараз за неї легко тридцять п’ять тисяч доларів дадуть! Частину грошей одразу Марійці на виручку відправимо, а тобі купимо гарненьку однокімнатну малосімейку десь на околиці, там і тихіше, і дешевше. А як Марійка на ноги стане, вона тобі обов’язково все до копійки поверне! Ну що, підемо завтра зранку до рієлтора документи оцінювати?
У кухні запала така глибока тиша, що було чутно, як на підвіконні цокає старий настінний годинник.
Наталя дивилася на молодшу сестру, і в її пам’яті один за одним пропливали кадри останніх п’ятнадцяти років: холодна кімната в Неаполі, де вона економила на опаленні; весільний ресторан, за який віддала останні заощадження; лікарняна палата в листопаді, коли в неї не було грошей навіть на пляшку мінеральної води, а сестра йшла до перукаря, поки племінниця вибирала в Мюнхені нову кавомашину.
— Знаєш, Катрусю, — дуже тихо, але твердо почала Наталя, і в її голосі раптом з’явилася сталева нотка, якої сестра ніколи раніше не чула. — Коли я в листопаді лежала в кардіології і ледве дихала, я дуже добре зрозуміла одну просту річ: у мене насправді немає жодної родини. Є лише дві чужі, жадібні жінки, які згадують про моє існування тільки тоді, коли їм знову потрібні гроші.
— Та як у тебе язик повертається таке казати?! — вигукнула Катерина, підхоплюючись зі стільця. — Ми ж тобі рідня! Я для тебе апельсини через усе місто несла!
— Забери свої апельсини, Катрусю, і йди з Богом, — спокійно сказала Наталя, відчиняючи вхідні двері в коридорі. — Квартиру я продавати не буду. Більше того, минулого тижня я оформила договір довічного утримання зі своєю сусідкою Оленою, яка єдина принесла мені гарячого бульйону в лікарню, коли ви обидві від мене відвернулися. Відтепер усі мої гроші, моя пенсія і моє житло належатимуть тільки тим, хто вміє цінувати добро. А ви з Марійкою живіть тепер власним розумом і власними силами.
Катерина стояла посеред коридору, роззявивши рота від несподіванки, і не могла вимовити ані слова.
Вперше в житті тиха, поступлива, безвідмовна Наталя сказала їй тверде «ні» — і в цьому короткому слові було стільки гідності та спокою, що Катерина, схопивши свій пакет із фруктами, мовчки вискочила за двері, навіть не попрощавшись.
Наталя зачинила замок на два оберти, підійшла до вікна і глибоко вдихнула свіже весняне повітря.
Вперше за багато років на її серці було легко, світло й по-справжньому спокійно, бо вона нарешті навчилася поважати та берегти саму себе.
А як ви вважаєте, чи справедливо вчинила Наталя, відмовивши сестрі та племінниці у допомозі після всього, що пережила в лікарні, чи все ж варто було ще раз пробачити рідних людей?
