— Ну ти подивися на неї, шубу норкову вона начепила! І за які такі гроші, Оксано, скажи мені на милість? Де ти взяла такі шалені статки на старості літ?!
Мирослава навіть не подумала зняти свої мокрі від листопадової сльоти чоботи.
Вона так і застигла на порозі тісного коридору звичайної панельної п’ятиповерхівки у Черкасах, тицяючи вказівним пальцем у бік дерев’яної вішалки.
Там, серед стареньких пальт і куртки, висіла розкішна норкова шуба — глибокого темно-шоколадного кольору, з м’яким шовковистим полиском, а на лівому рукаві ще теліпалася новенька картонна бирка з цінником.
— І тобі добрий вечір, Мирославо, проходь, не стій на протязі, — спокійно й навіть трохи втомлено відповіла Оксана Петрівна, обережно забираючи з рук молодшої сестри перев’язану стрічкою картонну коробку з київським тортом. — Роззувайся швидше, бо я пів години тому підлогу помила, не рознось болото по всій хаті.
— Ти мені зуби не заговорюй і на підлогу не переводь! Софійко, ти тільки глянь сюди! Натуральна норка! Не якесь там кроляче хутро чи штучна підробка, а справжня норка!
Слідом за матір’ю до невеликого передпокою ледве протиснулася племінниця Софія, за нею боком проліз її чоловік Тарас, тримаючи в руках оберемок білих хризантем, загорнутих у прозорий целофан, а останнім зайшов Богдан — чоловік Мирослави, тихий, непомітний чоловік із вічно винуватим поглядом, який одразу почав нишком розшнуровувати черевики.
— Нічого собі, тітко Оксано, це ж справжній скарб, — простягнула Софія, обережно торкаючись темного ворсу двома пальцями, так, ніби боялася, що дорога річ може вкусити або розсипатися від дотику. — Я бачила схожу в торговому центрі біля Дніпра, там ціна була щонайменше тисяч сімдесят гривень, не менше!
— Вісімдесят п’ять тисяч, Софійко, якщо бути точною, — буденним тоном відказала Оксана Петрівна, розвертаючись у бік кухні. — Давайте знімайте верхній одяг та мийте руки, бо картопля з кропом уже вистигає, а котлети тільки-но зі сковорідки.
На маленькій, але затишній кухні Мирослава першим ділом попрямувала зовсім не до святково накритого столу, а рішуче підійшла до вікна.
Вона зігнула вказівний палець і двічі голосно постукала кісточкою по білому металопластиковому профілю, прислухаючись до звуку.
— І вікна нові поставила! Тришарові, дорогі! А це що таке в кутку стоїть? Холодильник новий? Двокамерний, високий, аж під саму стелю?! Богдане, ти це бачиш чи мені вже в очах двоїться?!
— Бачу, Мирославо, все бачу, — тихо озвався Богдан, обережно опускаючись на дерев’яний табурет біля самого краю столу, і одразу потягнувся виделкою до миски з оселедцем під шубою.
— Та не жуй ти зараз, куди ти пхаєш ту рибу! Нам спочатку розібратися треба, звідки в нашої скромної пенсіонерки такі хороми з’явилися!
— А в чому саме ми маємо розбиратися, Мирославо? — Оксана Петрівна поставила гарячу каструлю з картоплею на дерев’яну підставку посеред столу і витерла руки лляним рушником. — Мені сьогодні виповнилося шістдесят років. Увесь вік працювала, копійку до копійки складала, тож, мабуть, маю повне право зробити собі подарунок на ювілей.
— Право вона має! Ви тільки послухайте її! У мене пенсія чотири тисячі вісімсот гривень, і в тебе точно така сама, ні на копійку більша! Я в супермаркеті хліб по уцінці беру, вчорашній, і крупи на вагу шукаю, де дешевше, а ти собі норкову шубу купуєш! Зізнавайся, це твій Назар із Варшави гроші мішками шле, так? Синкові не шкода, а рідній сестрі, яка поруч живе — дуля з маком?!
— Назар мені нічого не присилає, Мирославо. У нього там своя сім’я, двоє дітей і оренда квартири з’їдає половину зарплати, — спокійно відповіла господиня, розкладаючи по тарілках серветки.
— Ой, та не розказуй мені ці казочки! — Мирослава з розмаху плюхнулася на стілець так важко, що на столі жалібно задзвеніли склянки з узваром. — У Софійки виплати за квартиру висять, Тараса з фірми скоротили два місяці тому, сидимо на самій гречці, а в рідної тітки вдома справжня печера Алі-Баби! Совість би хоч трохи мала! Ми ж не чужі люди, ми одна родина!
— Мамо, ну припини вже, не починай хоча б за святковим столом, — Софія вже встигла накласти собі повну тарілку олів’є і тепер з апетитом крутила виделкою. — Хоча, тітко Оксано, якщо чесно, мама десь має рацію. Нам би зараз тисяч сорок-п’ятдесят до самої весни дуже виручили, поки Тарас нову роботу знайде. Ти ж сама живеш, одна-однісінька, навіщо тобі стільки грошей?
Оксана Петрівна повільно взяла зі столу металеву виделку і поклала її рівно-ровісінько біля своєї порцелянової тарілки.
Потім поправила її на міліметр вліво. І ще раз поправила, дивлячись кудись убік.
— Одна, — тихо, але дуже виразно повторила вона. — Це ти, Софійко, дуже влучно підмітила. Зовсім одна.
— А може, тітка кредит у банку оформила? — раптом пожвавився Тарас, відкладаючи вбік кусень хліба. — Зараз половина країни в кредитах живе і не тужить. У нас сусід по під’їзду величезний телевізор на три роки в розстрочку взяв, а сам тепер на пустих макаронах сидить, зате перед гостями вихваляється.
— Та хто їй дасть такий величезний кредит, пенсіонерці з мінімалкою?! — презирливо фиркнула Мирослава, махнувши рукою. — Ні, тут зовсім інша справа. Оксано, кажи правду, не крути. Ти собі чоловіка знайшла? Якогось багатого дідуся з прибутками?
У цей момент Богдан раптово закашлявся, прикривши рот долонею.
Важко було зрозуміти, чи то шматочок оселедця не в те горло пішов, чи то він так намагався приховати раптовий напад сміху.
Раптом у передпокої голосно задзвонив мобільний телефон.
Оксана Петрівна поспішно вийшла з кухні, щільно прикривши за собою двері, але в старих черкаських хрущовках фанерні двері — це лише одна назва, крізь них чути кожен шерех.
— Назарчику, синку! Дякую тобі, мій хороший, за привітання… Та так, усі прийшли, сидимо за столом… Що? Знову проблеми? Скільки треба? Назаре, я ж тобі тільки минулого місяця переказувала… Ну добре, добре, не хвилюйся так. У понеділок зранку піду в банк і все переведу.
На кухні миттєво запала тиша. Софія так і застигла з повною ложкою салату на півдорозі до рота.
— Це що ж таке виходить, — ледве чутно прошепотіла Мирослава, вирячивши очі на зачинені двері. — Не він їй гроші з-за кордону шле, а вона йому туди переказує?!
— Ого, так у неї ще й дорослому синові допомагати вистачає, — протягнула Софія, повільно опускаючи ложку в тарілку. — Це ж які там обороти мають бути?
Оксана Петрівна повернулася на кухню з абсолютно спокійним обличчям, сховала телефон у глибоку кишеню фартуха і взялася розв’язувати стрічку на коробці з тортом.
— Чай із м’ятою будете? Тільки попереджаю одразу: дуже довго сьогодні не засидимося. Мені завтра о четвертій ранку вже на ногах бути треба.
— О четвертій?! — Мирослава аж підскочила на стільці, витріщившись на сестру так, ніби та зізналася у польоті на Місяць. — Четвертій ранку?! Куди це ти зібралася в таку темінь?
— На роботу, Мирославо. На роботу.
— На яку ще роботу?! Ти ж уже другий рік як на заслуженому відпочинку сидиш!
Оксана Петрівна нічого не відповіла на це запитання.
Вона лише загадково хмикнула, взяла широкий кухонний ніж і акуратно розрізала торт на вісім рівних шматків.
Найбільший кусень, прикрашений великою кремовою трояндою, вона поклала на блюдце і поставила прямо перед Богданом.
Мирослава проводжала цей ласий шматок злим, колючим поглядом, а потім нахилилася до самого вуха чоловіка і тихо зашипіла:
— Богдане. Завтра вранці будильник на пів на четверту ставиш. Чуєш мене? Щоб без жодних відмовок!
— Богдане, ну не сопи ти так голосно на всю вулицю! Вона ж почує!
— Мирославо, та їй шістдесят років виповнилося вчора. Вона глуха, як старий пень, нічого вона не почує через дорогу.
— Це ти в мене глухий на обидва вуха! Вона в молодості через три цегляні стіни чула, як я потайки цукерки з буфета тягаю! Тихіше йди і не шаруди своєю курткою!
На годиннику була двадцять хвилин на п’яту ранку.
Листопадова густа темінь огортала сонний спальний район Черкас, а старий ліхтар біля цегляних гаражів тривожно блимав, ніби підморгував двом постатям, що ховалися в тіні дерев.
Оксана Петрівна вийшла з під’їзду у своєму старому, заношеному пуховику — зовсім не в новій норковій шубі, що одразу зловтішно відзначила про себе Мирослава.
Жінка швидким, упевненим кроком пройшла повз порожню тролейбусну зупинку, проминула зачинену на ролети цілодобову аптеку та невеликий кіоск із випічкою.
Потім вона різко звернула у темний двір сусідньої п’ятиповерхівки і впевнено пірнула у відчинені двері цокольного поверху, над якими тьмяно світилася жовта вивіска з намальованим рум’яним калачем.
— Пекарня?! — Мирослава обережно визирнула з-за металевих сміттєвих баків, примруживши очі. — Вона що, ночами булки там пече? І за ці копійки норкову шубу купила?!
— Мирославо, ходімо вже додому, будь ласка. Тут вітер такий пронизливий, у мене вже ноги зовсім заклякли, — занив Богдан, переступаючи з ноги на ногу.
— Сиди і не пищи! Тут зараз щось цікаве буде, я серцем відчуваю!
За кілька хвилин важкі металеві двері цокольного поверху знову відчинилися.
На бетонний ґанок вийшов високий, широкоплечий сивий чоловік у білосніжній пекарській куртці із закачаними по лікті рукавами.
Він простягнув Оксані важку зв’язку ключів, нахилився до неї і щось тихо сказав. І тут Оксана розсміялася.
Розсміялася так щиро, дзвінко, закинувши голову назад, як, мабуть, не сміялася вже останніх років двадцять.
— Ах ти ж тихоня хитра! — переможно видихнула Мирослава, плеснувши себе руками по стегнах. — Я ж казала! Я ж як у воду дивилася! Чоловіка вона собі знайшла! Власника пекарні! Богдане, ти бачиш це?!
Богдан не відповів ані слова.
Він дивився на сивого пекаря так, ніби побачив власну платіжку за опалення в розпал найлютіших морозів, а його обличчя в світлі ліхтаря стало білим, наче свіже борошно.
— Богдане? Ти чого закляк?
— Ходімо звідси, Мирославо. Негайно ходімо.
— Та куди ходімо, тут же найцікавіше тільки починається, зараз подивимося, як вони…
— Ходімо, я сказав! — Богдан раптом міцно взяв дружину за рукав пальта. Вперше за тридцять чотири роки їхнього спільного життя він так владно її зупинив.
Мирослава від несподіванки ледь не втратила рівновагу на слизькому асфальті.
— Ти що собі дозволяєш?! Здурів чи що? Ти його знаєш, чи як?!
— Помилився, — глухо кинув Богдан, уже швидко крокуючи у бік головної вулиці і глибоко втягнувши голову в комір куртки. — Здалося просто в темряві.
— Здалося йому! А чого ж ти тоді білий, як стіна, став?!
Але Богдан навіть не обернувся, тільки ще швидше закрокував додому.
Повернувшись до квартири, Мирослава навіть не зняла пальто, а першим ділом схопила зі столу мобільний телефон і набрала номер доньки.
— Софійко, спиш? Прокидайся негайно, є термінові новини! Твоя скромна тітонька з власником приватної пекарні роман крутить! А грошики, видать, через ту пекарню течуть рікою! Нічого, ми їй цей рум’яний калач ще покажемо, буде знати, як від рідної сестри ховатися!
А тим часом на кухні Богдан мовчки налив собі в чашку гарячої води з чайника.
Він навіть не став кидати туди пакетик заварки — просто сидів за столом і повільно пив порожній окріп, невідривно дивлячись у чорне, запітніле вікно.
— Мамо, я в держпродспоживслужбу сама дзвонити не буду! Там усі розмови автоматично записуються, ще потім мій номер вирахують!
— А я тебе і не прошу туди дзвонити, розумнице, — Мирослава ретельно розгладила долонею на кухонній клейонці вирваний із зошита аркуш у клітинку. — Напишемо листа. Як порядні, небайдужі громадяни. Напишемо, що борошно в них із жучками, що в підвалі повна антисанітарія, і що працюють там пенсіонери без жодного офіційного оформлення і санітарних книжок. Пиши.
— А якщо перевірка приїде і нічого такого там не знайде?
— Знайдуть! Їм за це державну зарплату платять, щоб знаходили! Пиши далі!
Софія важко зітхнула, покрутила в пальцях кулькову ручку і почала виводити рівні літери на папері.
Рівно через тиждень двері цокольного поверху під жовтою вивіскою з калачем були щільно зачинені та опечатані.
Білий папірець із круглою синьою печаткою тріпотів на листопадовому вітрі, наче білий прапорець.
— Мирославочко, а чого це ти сьогодні така задоволена світишся, наче копійка нова? — гукнула біля під’їзду балакуча сусідка Галина Іванівна, несучи з магазину сітку з картоплею.
— Справедливість, Іванівно, нарешті восторжествувала! Дехто тепер пішки в старому пуховику походить, а не в дорогих норках перед носом розгулювати буде!
— Це ти про сестру свою, про Оксану, чи що? Так вона ж тобі у дев’яносто восьмому році, коли ви на квартиру збирали, усі свої заощадження до останньої копійки віддала…
— Ой, Іванівно, йди вже швидше додому, бо в тебе на плиті молоко зараз утече!
Мирослава ходила по квартирі справжнім переможцем, високо піднявши підборіддя.
На радощах вона навіть зварила величезну каструлю наваристого борщу — вперше за цілий місяць, замість звичних дешевих напівфабрикатів.
— Бачив?! — Вона дзвінко гримнула металевим ополоником об край каструлі. — Є ще справедливість на цьому світі! Не все коту масляна!
— Мирославо, там же прості люди працювали, — тихо, майже пошепки озвався Богдан, дивлячись у підлогу. — Чоловік сім, не менше. У всіх діти, сім’ї годувати треба.
— А мені яке діло до чужих людей?! Нехай тепер Оксана зі своєї пенсії за ту норкову шубу розплачується!
Софія тим часом вирішила, що випічка пиріжків — справа зовсім нехитра і навіть прибуткова.
Раз уже тітка змогла на цьому заробити, то вона з її молодістю та енергією і поготів впорається.
Накупила борошна, свіжих дріжджів, нашаткувала цілу миску капусти і взялася до роботи.
Надвечір Тарас узяв із тарілки один спечений пиріжок і ледь постукав ним об край порцелянового блюдця.
Пролунав глухий, твердий стукіт, немов від хокейної шайби об бортик.
— Софійко, це ми на продаж печемо, чи замість молотка цвяхи в стіну забивати будемо?
— Не подобається — вставай із дивана і йди нормальну роботу шукай! Третій місяць поспіль боки відлежуєш!
— А ти б краще тісто так старанно місила, як мене щодня пиляєш!
— Ах ти ж ледарю…
У суботу вранці у вхідні двері квартири різко й упевнено подзвонили.
Мирослава, витираючи руки об фартух, відчинила замок і мимоволі сахнулася назад.
На порозі стояла Оксана Петрівна. Без своєї розкішної норкової шуби, у тому ж самому старенькому синьому пуховику, тримаючи в руці велику картату господарську сумку.
Із сумки на весь холодний під’їзд неймовірно смачно пахло свіжоспеченим здобним тістом, тушкованою картоплею та свіжим кропом.
— Пустиш до хати, Мирославо? Чи так і будемо через поріг розмовляти, сусідів розважати?
— Чого прийшла? Скандал влаштовувати і стосунки з’ясовувати?
— Пиріжків свіжих принесла. З картоплею та шкварками. Богдан їх із дитинства дуже любить, — Оксана Петрівна спокійно пройшла повз сестру прямо на кухню і поставила важку сумку на табурет. — Петру в держслужбі вашу скаргу показали. Там у самому низу підпис стоїть — Софія Богданівна Кравченко. Почерк такий рівний, каліграфічний, одразу видно, що старалися.
Софія, яка стояла біля газової плити, від несподіванки випустила з рук кухонну прихватку.
— Тітко Оксано, я не хотіла, це мама мене…
— Та я зараз зовсім не до тебе прийшла, Софійко, — тихо урвала її Оксана Петрівна і повільно повернулася до Богдана. Він сидів за кухонним столом, так міцно зчепивши пальці рук у замок, що аж кісточки побіліли. — Богдане. Пекарня наша опечатана і закрита. Петро тепер без жодної копійки сидить, людям зарплату за тиждень виплачувати нічим. Він просив передати і запитати: коли ти йому борг повернеш? Сто п’ятдесят тисяч гривень.
Мирослава повільно, наче підкошена, опустилася на стілець біля дверей.
— Які ще сто п’ятдесят тисяч?! Богдане! Що вона таке верзе?! Які гроші?!
— Богдане, я тебе питаю! Ти що гроші брав?! На старості років розум втратив?!
— Сядь, Мирославо.
— Та я вже сиджу!
— Тоді помовч хоч хвилину. Хоч один раз за все наше спільне життя просто помовч.
Богдан повільно розчепив затерплі пальці і поклав важкі долоні на кухонну клейонку, так, ніби боявся, що стіл зараз попливе у нього з-під рук.
— У березні цього року мені прямо на завод подзвонили. Із контори мікропозик «Швидка готівка». Питають ввічливо: ви чоловік Мирослави Іванівни Кравченко? Передайте своїй дружині, будь ласка, що у неї велике прострочення. Одразу за чотирма онлайн-позиками.
Мирослава широко розтулила рота, хотіла щось крикнути, але лише беззвучно ковтнула повітря і закрила його.
— Сто сорок тисяч гривень, Мирославо. Разом із шаленими відсотками та штрафами за прострочення. Зимові чоботи на натуральному хутрі, пам’ятаєш, якими ти перед сусідками вихвалялася? Новий дорогий смартфон для Софійки, щоб не гірший, ніж у тітки Оксани? Оксамитові штори у вітальню, щоб усе було «по-багатому, не гірше, ніж у людей»?
— Мамо… — Софія безсило сповзла по стінці на табурет, хапаючись за голову. — Ти ж мені казала, що тобі на роботі річну премію виписали…
— Яка річна премія у звичайної вахтерки в гуртожитку?! — голос у Мирослави раптом зірвався на високий, розпачливий крик. — Так, брала! Не заперечую! А що мені залишалося робити?! Оксані з дитинства все найкраще, а мені — дірка від бублика! Мама її все життя на руках носила і всім у приклад ставила: Оксаночка розумниця, Оксаночка відмінниця, Оксаночка господарка! А Мирослава хто? А Мирослава так, у доважок пішла!
— Я до Петра тоді звернувся, попросив виручити, — спокійно продовжував Богдан, дивлячись на дружину так, ніби її істерика його зовсім не зачіпала. — Ми з ним колись разом працювали, пуд солі з’їли. Він без жодної розписки всю суму віддав, останнє із заначки витягнув. Я йому по п’ять тисяч із кожної своєї зарплати та авансу щомісяця ношу.
— А чого ж ти мені про це нічого не сказав?!
— А що б ти зробила, Мирославо? Спасибі мені сказала б? Та ти б від сорому перед сусідами місяць на балкон носа не висунула.
Мирослава нервово схопила зі столу кухонний рушник, скрутила його в тугий джгут, потім розкрутила і знову скрутила до болю в пальцях.
— А вона тут яким боком?! Вона звідки про ці гроші взагалі знає?!
— Петро мене до себе в пекарню на роботу і взяв, — тихо, без жодного докору пояснила Оксана Петрівна. — Богдан його дуже попросив, щоб я могла підзаробити і трохи швидше допомогти перекрити цей борг. Я ж там не за прилавком булками торгую, Мирославо. Я там старі рецепти відновлюю. Наші, мамині. Пиріг із тушкованою капустою, сирні рогалики. У нас люди з шостої ранку в чергу під дверима шикуються, щоб гарячого взяти.
— Мамині рецепти… — Мирослава раптом важко осіла на стільці, ніби з неї миттєво випустили все повітря. — Вона тобі і свій зошит із рецептами віддала. Звісно. Кому ж іще, як не улюбленій доньці.
— Ти ж сама готувати ніколи не любила, Мирославо. Забула, як ти замішане дріжджове тісто прямо у вікно з третього поверху викинула? У вісімдесят другому році?
— Бо воно в мене не піднімалося! У мене ніколи й нічого в житті не піднімалося! — глухо буркнула Мирослава, опустивши очі в підлогу.
На газовій плиті голосно зашипів, переливаючись густою червоною піною через край каструлі, свіжозварений борщ. Але ніхто з присутніх на кухні навіть не ворухнувся, щоб підійти і зменшити вогонь.
— А тепер слухай уважно, — Оксана Петрівна дістала з кишені пуховика акуратно складений касовий чек і поклала його на стіл. — Шубу я в понеділок вранці несу назад у магазин. Я картонну бирку спеціально не зрізала, ніби серцем відчувала, що так вийде. Вісімдесят п’ять тисяч гривень повернуть. П’ятдесят віддам Петру, щоб він хоч людям за тиждень зарплату виплатив. А решту тридцять п’ять — підуть у рахунок погашення Богданового боргу.
— Оксано, навіть не смій цього робити, — Богдан різко підвівся зі стільця. — Ти про цю шубу сорок років мріяла, кожну копійку відкладала.
— Сорок один рік, Богдане. Відтоді, як ще дівчиськом у центральному універмазі на вітрині побачила, — Оксана Петрівна втомлено махнула рукою. — Нічого, почекає моя мрія. Не втече.
Мирослава довго дивилася на білий папірець чека на столі.
Потім перевела погляд на старшу сестру.
Потім подивилася на свого чоловіка, який за тридцять чотири роки спільного життя жодного разу не підвищив на неї голосу, а тепер стояв посеред маленької кухні рівний і непохитний, наче сталевий.
— Отже, я вам усім тут по вуха винна, — ледве чутно прошепотіла вона, ковтаючи гіркі сльози. — Сидите переді мною такі правильні, святі. А я виходжу — стара жінка у власній заздрості.
Вона повільно підвелася зі стільця, підійшла до старого радянського серванта і відчинила скрипучі скляні дверцята.
Обережно відсунула вбік святковий порцеляновий сервіз із золотим обідком — той самий, який сорок років берегли для особливих гостей, та так жодного разу на стіл і не дістали.
Простягнула руку в глибину полиці і вийняла звідти невелику потерту оксамитову коробочку.
Мамині золоті сережки з червоними камінцями. Єдина родинна реліквія, яку мати перед відходом залишила саме їй, а не старшій Оксані.
Оксамитова коробочка глухо стукнула об клейонку прямо поруч із магазинним чеком.
— Шубу не смій у магазин здавати, — твердо сказала Мирослава, не дивлячись нікому в очі. — Ти чуєш мене, Оксано? Не смій, я тобі кажу!
— Мирославо, не вигадуй…
— І в держпродспоживслужбу в понеділок зранку я сама піду. Своїми ногами, — вона підійшла до плити і рішуче вимкнула конфорку під борщем, що вже встиг залити всю поверхню. — А ти мені зараз тільки одне скажи. О котрій годині у вас там уранці тісто ставлять?
— Чоботи добре витирай об килимок! Тут тобі не залізничний вокзал, тут святий хліб печуть!
Петро стояв у відчинених дверях цокольного поверху, повністю затуливши собою вузький прохід, наче величезна дубова шафа.
На годиннику було без п’яти хвилин четверта ранку.
З металевих дверей уже встигли зірвати білий папірець із синьою печаткою — залишився тільки сірий квадрат від засохлого клею.
— Витерла вже, витерла, не бурчи, — Мирослава старанно шаркнула підошвами зимових чобіт по ребристому гумовому килимку. Раз, другий і для надійності третій. — Я, між іншим, за вашу пекарню в тій інспекції вчора дві години в черзі відсиділа. Пояснювальну власноруч писала. Аж на трьох аркушах розписала, що помилилася адресою і переплутала підвали.
— Знаю, мені інспектор увечері дзвонив, — усміхнувся в сиві вуса Петро. — Сказав, що за двадцять років роботи вперше бачить, щоб заявниця сама прийшла і власну скаргу на три сторінки спростувала. Вони там ту пояснювальну ледь у рамочку на стіну не повісили.
За його широкою спиною затишно й тепло гуділа велика електрична піч.
Оксана Петрівна, у білосніжній накрохмаленій косинці, старанно просіювала біле борошно через старе металеве сито — те саме, мамине, з трохи погнутим від часу обідком.
— Та пусти ти її вже всередину, Петре. Зовсім замерзне на такому вітрі.
Петро посторонився, пропускаючи гостю. Мирослава обережно зайшла у тепле, світле приміщення і зацікавлено озирнулася довкола.
Під стіною рівними рядами стояли паперові мішки з борошном, на довгих столах блищали чисті алюмінієві дека, а в кутку красувалися великі ваги зі стрілкою.
У повітрі густо пахло свіжими дріжджами, ваніллю та чимось таким теплим і рідним, від чого у неї раптом неприємно защипало в носі, а до очей підступили сльози.
Перед очима на мить постала стара мамина кухня в приватному секторі Черкас.
Недільний сонячний ранок. Їй усього дев’ять років, а Оксані — дванадцять, і вони вдвох сидять на табуретках біля теплої печі.
— Ось, тримай фартух, — Оксана Петрівна простягнула їй через широкий дерев’яний стіл акуратно складений згорток.
Мирослава розгорнула тканину. Фартух був зовсім новенький, пошитий із цупкої бавовни в дрібний синій горошок.
— Це ще навіщо?
— А потім, що свій старий ти у вісімдесят другому році разом із невдалим тістом у вікно викинула, — спокійно усміхнулася сестра.
Петро весело хмикнув у вуса і пішов перевіряти температуру в печі.
Мирослава зав’язувала довгі зав’язки фартуха за спиною дуже довго і невміло. Акуратний бант ніяк не хотів виходити, пальці не слухалися.
— Оксано… А Софійка там… Ну, чи візьмете ви Тараса до себе водієм-кур’єром? Він на машині. Ну, на старенькій «сімці». Вона заводиться. Інколи, якщо зранку акумулятор підзарядити.
— Нехай у понеділок зранку приходить на співбесіду, — м’яко відповіла Оксана Петрівна, витираючи руки від борошна. — Поговоримо з Петром, подивимося, на що він здатний.
— А сережки… Богдан увечері казав, що ти їх Петру в заставу так і не віддала.
Оксана Петрівна витерла долоні об чистий передник, сунула руку в кишеню халата і обережно вклала в долоню молодшої сестри ту саму потерту оксамитову коробочку.
— Мама їх тобі перед відходом залишила, Мирославо. От і носи їх на здоров’я. Хоч раз у житті одягни не для гостей на свято, а просто так, для себе.
Мирослава міцно стиснула в долоні теплу коробочку.
Потім різко відвернулася до робочого столу, щоб сестра не побачила її мокрих очей, і з усієї сили тицьнула рукою в пухкий шматок дріжджового тіста. Потім ще раз. І ще раз.
— Та що ж ти таке виробляєш?! — аж ахнула Оксана Петрівна, кинувшись до столу. — З ним же ніжно поводитися треба! Воно ж живе, дихає!
— Та звідки мені знати, як із тістом поводитися?! — глухо буркнула Мирослава, шморгнувши носом. — Мене ж цьому ніхто ніколи не вчив.
Старша сестра на мить замовкла. Потім тихо підійшла зовсім близько, стала поруч і обережно поклала свої теплі, сухі долоні поверх рук молодшої сестри.
— Ось так, дивися. Акуратно підгортай краєчки до себе. І не тисни так сильно. Воно само відчує тепло і підніметься.
Минула рівно година. Мирослава стояла перед великою скляною дверцятами розігрітої печі, не зводячи захопленого погляду з того, що відбувалося всередині.
Там, на змащеному олією деку, повільно, ліниво, спочатку ніби неохоче, але з кожною хвилиною все впевненіше округлялися та рум’янилися її перші в житті сирні ватрушки.
— Оксанко, — ледве чутно прошепотіла вона, боячись навіть обернутися, щоб не сполохати це маленьке диво. — Піднімається. Ти чуєш мене? У мене — піднімається!
Як ви вважаєте, чи можна пробачити рідну сестру за такий підлий вчинок через заздрість?
