Наш батьківський будинок, старий, але міцний, завжди стояв як нагадування про непорушну обіцянку: це місце, де кожен із нас, я — Роман, та моя сестра Олеся, завжди матиме свій куточок.

Але доля, як відомо, рідко дотримується обіцянок, особливо тих, що були дані в юності.

Після одруження Олесі з Михайлом усе пішло не так, як ми очікували.

Я залишився тут, на землі, де виріс, поступово перебираючи на себе турботи про батьків, тоді як Олеся, керована власним коханням і амбіціями, поринула у вир нового життя.

Рішення Олесі покинути рідну оселю не було продиктоване необхідністю жити зі свекрами, як це часто буває.

У неї була невелика, хоча й стара, квартира, залишена їй у спадок від нашої двоюрідної тітки. Це був її особистий, незаперечний актив.

Михайло, чоловік із гострим розумом і хистким темпераментом, мав інші плани.

Він постійно говорив про грандіозний бізнес-проєкт — мережу невеликих кав’ярень, що, за його словами, мала стати нашим сімейним золотим дном.

«Ромчику, — казала мені Олеся за кілька тижнів до того, як вони продали її квартиру, — ми не можемо розпорошувати капітал на стіни. Нам потрібні гроші для старту. Коли ми станемо на ноги, ми збудуємо такий дім, що цей тобі здасться хатинкою для лісоруба».

Я дивився на її сяючі очі та відчував недобре.

Михайло дійсно мав дар переконання, він умів малювати майбутнє настільки яскраво, що будь-які сумніви здавалися дріб’язковими і продиктованими заздрістю.

Він переконав її продати квартиру, пообіцявши, що ця сума піде в «засновний капітал».

Вони переїхали до крихітної орендованої кімнати, а всі гроші, які були її майном, перетворилися на цифри на рахунках, контрольованих Михайлом.

Минув рік, а мережа кав’ярень так і не з’явилася. Натомість з’явилися борги.

Проєкт виявився не таким перспективним, як його малював Михайло. Або, що гірше, він просто не мав ділової хватки, щоб утримати справи.

Олеся почала хвилюватися. Вона вперше побачила Михайла не як мрійника, а як невдаху.

Він же, замість того, щоб визнати помилку, почав звинувачувати зовнішні обставини, економіку, і навіть, як це не дивно, мою сестру за те, що вона «недостатньо вірила».

Вона вирішила, що має рятувати їхній шлюб і їхнє майбутнє.

Їхня спільна мрія про власний дім і дітей здавалася такою примарною.

Одного вечора до нас завітала Галина, колишня сусідка, яка вже давно працювала в Іспанії, доглядаючи за літніми людьми.

Її розповіді про стабільний заробіток, євро та можливість відкладати гроші лягли на підготовлений ґрунт відчаю.

«Мені треба поїхати, Романе, — сказала Олеся одного пізнього вечора, сидячи на нашій кухні. — Мені треба закрити його борги, поки він не наламав іще більших дров. Інакше ми втратимо все, навіть шанс на нормальне життя».

Я намагався її відмовити, пропонував позичити їй сам, але борги Михайла виявилися значно більшими, ніж міг покрити мій скромний сімейний бюджет.

З важким серцем, з обіцянками дзвонити щодня і повернутися якнайшвидше, Олеся поїхала до Валенсії.

Її життя в Іспанії стало суцільним марафоном.

Вона влаштувалася до літньої, але дуже привітної родини Дель Ріо.

Це були освічені, чуйні люди, які не дивилися на неї як на служницю, а цінували її працьовитість і відданість.

Донья Кармен і дон Рікардо швидко відчули в Олесі споріднену душу, і коли вона розповідала їм свою сумну історію про відсутність житла та великі борги чоловіка, вони лише зітхали, розуміючи, як важко бути далеко від дому.

Кожен євро, зароблений Олесею, був освячений потім і тугою.

Вона не купувала собі нічого зайвого, її мета була чіткою і незмінною: закрити кредитні лінії, які наробив Михайло, і відкласти достатню суму, щоб купити не великі «хороми», а просто затишну двокімнатну квартиру в нашому місті — щось справді своє, де вона могла б відчувати себе у безпеці.

Вона регулярно надсилала гроші чоловікові. Спочатку він платив борги, і його листи були сповнені подяки та обіцянок.

Потім, коли основна частина була погашена, він почав писати про те, що «інвестує» її нові перекази в розширення бізнесу, обіцяв, що скоро вона зможе повернутися, і вони будуть жити як королі.

Тим часом, я з дружиною, Зоєю, не сиділи склавши руки.

Ми доглядали батьків, допомагали їм у господарстві, а після того, як нашої далекої тітки несподівано не стало, ми взяли до себе її восьмирічного сина, який залишився сам.

Наше життя, яке й до того було не надто легким, стало повністю присвячене обов’язку: батьки, діти, робота. Ми не будували маєтків, ми будували стійкість.

Роки спливали, як пісок крізь пальці. Чотири роки. П’ять років.

Олеся все ще в Іспанії. Її голос у телефоні став втомленим, але цілеспрямованим.

Вона розповідала про заощадження. Вона вірила, що вже скоро зможе повернутися і покласти ключі від власної квартири на стіл перед Михайлом.

Зміна настала восени шостого року. Мені написав старий знайомий, який перебрався до столиці.

Він прислав мені фотографію. На фото — Михайло. Він не був схожий на втомленого бізнесмена з провінції.

Він був у дорогому костюмі, стояв поруч із дуже красивою жінкою біля шикарного ресторану, а його рука недбало лежала на даху нового, дуже дорогого автомобіля.

«Твій швагро став топ-менеджером у великій компанії? — написав мені знайомий. — Бо він живе на широку ногу. Я його часто бачу тут у елітних колах».

Я здивувався.

Я одразу ж подзвонив Олесі, але не став показувати фото.

Я лише обережно запитав, чи не думав Михайло перебратися до Києва, чи не говорив про зміну роботи.

Олеся заперечила, її голос був напружений.

Вона сказала, що він постійно в роз’їздах по справах, що бізнес вийшов на новий рівень, і йому доводиться часто бувати у столиці, але його база — тут.

Цього ж тижня я наважився. Взяв вихідний і поїхав за сто кілометрів, до нашого містечка, де «була база» Михайла.

На орендованій квартирі його не було. Сусіди сказали, що він переїхав уже давно, як тільки бізнес почав іти вгору.

Я знайшов його батьків. Вони були суворі, стримані люди. Я прямо запитав їх про Михайла і про те, на що пішли Олесині гроші.

«На які гроші? — холодно запитала свекруха. — Син сам заробив на своє життя. А гроші, які вона надсилала, йшли на закриття її старих боргів. Він же їй казав, вона сама собі винна».

Моє серце стиснулося від відчуття обману. Це була відверта брехня. Олеся не мала боргів, крім тих, що зробив її чоловік.

Я передав цю інформацію Олесі. Я надіслав їй фото.

Її світ розсипався на шматки, як крихке скло. Вона негайно взяла відпустку в сеньйорів Дель Ріо і через два дні вже стояла на порозі нашого батьківського дому.

Вона поїхала до Михайла. Але його слідів у нашому містечку не було.

Він не відповідав на дзвінки. Батьки його, які завжди ставилися до Олесі з байдужістю, цього разу просто розвели руками.

«Його тут немає. Шукайте в столиці. А тут він більше не живе», — заявила свекруха, навіть не запропонувавши їй води.

Виявилося, що «успішний бізнес» був лише прикриттям.

Михайло не розвивав кав’ярні. Він використав її гроші та її щомісячні перекази, щоб фінансувати власний розкішний переїзд до Києва, де він став зустрічатися із донькою заможного чиновника.

Він не купив квартиру, не збудував дім, він просто перетворив її важку працю на власний соціальний ліфт.

Гроші, які вона відкладала на «свою квартиру», він витрачав на дорогі подарунки, подорожі та утримання того нового, блискучого життя.

Він все так організував, і вона, повернувшись додому, виявила, що не має ні чоловіка, ні даху над головою, ні законних претензій на що-небудь.

Хто винен, що так склалося?

Сестра тепер живе у нас, натякає, що їй більше немає куди йти. Але й у нас теж місця немає, тай доглядали ми батьків стільки часу, що вважали, що їх житло залишиться по праву нам.

Сестра багато років навіть і не згадувала про батьків, а тепер, коли її спіткала біда – повернулася.

Якось я їй обережно сказав те, що думаю, мовляв, поки ще має сили, то нехай їже в Іспанію, поки працює в хорошої родини і заробить собі на житло, адже поки її не було за нашими батьками моя дружина доглядала, отже житло має залишитися нам, та й мама з татом не проти, вони чудово розуміють усе.

Олеся зрозуміла мене, збирається за кордон, але видно, що вона ображена дуже на мене, навіть говорити не хоче до нас із дружиною.

Але хіба я не вірно повівся? Мені шкода її. Але хіба її вини не має у тому, що так склалося її життя? Хіба я не дав їй добру пораду?

Як ви гадаєте?

Фото ілюстративне.