Мені 56 років. Все життя я прожила сама, в своєму будинку в селі. Часом було не просто, бо в селі завжди було багато роботи, і мені доводилося платити людям навіть за елементарні речі – щоб траву біля хати покосити, чи картоплю з городу додому привезти.
Так склалося, що заміж я не вийшла, хоч люди кажуть, що Бог вродою мене не обділив.
Нас у батьків було двоє. Мами нашої рано не стало, і нас з сестрою батько виховував.
Сестра моя заміж швидше вийшла, хоч і молодша за мене, і відразу з чоловіком в місто подалася.
А батько наш зліг, і його самого залишити я не могла, тому багато років саме я його доглядала.
В свій час до мене сватався Іван – парубок з нашого села, але він хотів, щоб я до нього йшла жити, бо в нього така ж ситуація з мамою була, він не міг її саму залишити.
А я батька самого не могла зоставити, то так у нас нічого і не вийшло. Іван одружився з іншою жінкою, а я так сама і залишилася.
Добре, що хоч сестра з чоловіком до мене приїжджала, то не так самотньо мені було.
Минули роки. Батька мого давно не стало, і я сама в нашій хаті живу. Сестра відмовилася від спадщини на мою користь, але ми домовилися, що з часом я будинок перепишу на одну з її доньок, бо ж власних дітей у мене нема.
Я погодилася, бо і справді, для мене найріднішими людьми є сестра і племінниці.
Але зараз ситуація дещо змінилася. Іван 2 роки тому вдівцем став. Діти у нього давно дорослі, і не дуже його потребують.
То ж Іван пропонує мені зійтися хоч на старість. І я не проти, бо давно втомилася від самотності.
Але сестра моя як почула, що я заміж зібралася виходити, то відразу ж в село приїхала. Стала мене картати, що ми не так домовлялися, і що я слова свого не дотримала. У Івана діти є, і якщо що, то вони ще захочуть претендувати на наше майно, а їй таких проблем не треба.
Після візиту сестри я зовсім розгубилася, не знаю, як правильно мені вчинити – вибрати особисте життя чи родичів?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
