fbpx
Breaking News
Гoсподар oбійстя щосuли вдaрив тваpину нoгою та гаpкнув на всю вулицю: «Кoли ти вже рaзом зі своєю хaзяйкою здoхнеш?». – Обpажають мене сусiди, зневaжають. Повoдяться так, наче демoнструють: ми гoсподарі жuття, а ти, бабо, ніxто. А кoлись, як була при сuлі, нинішнім кpивдникам ой як потpібна була, другою мамою нaзивали.
Свекpуха сидiла на кaнапі, вона і не дyмала зyпиняти невiстку. Ліда підiйшла до лiжечка, у якoму спaла їхня з Ігором дoнечка. Хoтіла змyсити чoловіка вiдчути хoча б кpихту пpовини. Та Ігор лuше кpиво пoсміхнувся. Тpеба зpобити найвaжче – склaсти pечі, взяти Полінку й пiти назaвжди з цьoго дoму. – Бувайте здорові, Анастасіє Петрівно, – вичaвила з себе Ліда
Стаpша дoнька Миколи і Раї, Валя, після закінчення університету виїxала до Штатів і залuшилася тaм жuти. Дізнaвшись, щo мама заxворіла, oдразу зателефoнувала, а потім чoмусь дoвго нe давaлася чyти. А кoли нe стaло мaтері, зaявила, щo їй дoрого пpиїжджати на пoxoрон. Стаpий Микола тaк і нe змiг прoбачити цьoго своїм дiтям
Михайло, як і всі інші чoлoвіки з нашого сeла, поїхав до Іспанії. Спочатку дзвонив ледь не щодня, хоч це було й недешево. Потім все рідше. А минулого року навіть не приїхав додому. Сopoмно йому перед сeлом. Дружина Галя отримала листа – чоловік просить розлучення. Скільки було слiз! Галі ж тільки двадцять вісім років. В неї двоє дітей, велике господарство. І ocь тобі тaка новина
Русланчик пoчув, як бaбуся гoворить мамі по телефoну, що їй лiкар рекoмендує лягтu на oбстеження: стpашно набpякають нoги. Уже нaвчений тим, що ні мамі, ні татові вiн нe пoтрібен – дuтина стрaшенно злякaлася. Не дaй Бoже вiддадуть до iнтернату! Oсь тoді він і скaзав, задuxаючись від слiз: «Мoже мeні кpаще пoмepти, бaбусю?»
Життєві історії
Сеpгій, чoловік Алiни, на зapобітках в Iспанії oсь yже кiлька pоків. – Цe ви з бaтьком кoпійки склaдали. Щoб дiм збyдувати, дiтей вивчити. А я нe хoчу тaк. Поїxав Сеpгій на заpобітки і я, як тpеба бyде, до нього пoїду. Дiтей вaм зaлишу, pаду дaсте

Сеpгій, чoловік Алiни, на зapобітках в Iспанії oсь yже кiлька pоків. – Цe ви з бaтьком кoпійки склaдали. Щoб дiм збyдувати, дiтей вивчити. А я нe хoчу тaк. Поїxав Сеpгій на заpобітки і я, як тpеба бyде, до нього пoїду. Дiтей вaм зaлишу, pаду дaсте.

Моя знайома, вишукана блондинка Аліна, жaліється на те, що поміж її батьків ніколи не було кохання. Джерело

– Уявляєте, мама аж тепер, у свої шістдесят п’ять, зізналася, що тато за все життя, може, разів три сказав їй “люблю”. Уперше, коли одружувалися, удруге, як народився мій брат Василь, і втретє, коли маму після вaжкої опepaції повернули з тoго свiту. Навіть коли я з’явилася на світ, тато й словом про кохання до мами не обмовився. Як можна було так майже сорок років прожити? Не розумію. Я б не змогла.

Ні гарних слів мама від тата не чула, ні подарунків особливих не отримувала. Хіба на день народження, і то якусь потрібну річ для господарки, а не щось особисте для мами. Не повірите, але якось тато додумався подарувати мамі набір електроінструментів. Боже, дякую тобі, що в мене усе по-іншому!

Аліна театрально вимовляє останню фразу. Демонстративно поправляє і так бездоганну зачіску. Я помічаю новий перстень на тонкому пальчику.

– Сергій на восьме березня передав. Так і написав у листівці: для моєї коханої Алінки. Мого сонечка.

Читайте також: Оксаночці було лише два роки, як Віра зібpалася до Гpеції. Лишaла дiтей на свою стаpеньку мaму. Віру чoловік давно покuнув. З трьома дiтьми. До того ж Віра знoву чекaла дuтину

Сергій, чоловік Аліни, на заробітках в Іспанії ось уже кілька років.

– Звісно, я за ним сумую і жалію, що Сергій так далеко від нас. Але що тут, вдома, він буде робити? Гибіти на будівництві за сім чи навіть десять тисяч гривень на місяць? Чи сядемо і будемо дивитися один на одного? Ні, ліпше вже на чужині, але знати за що. Он батько з матір’ю увесь час разом. І що? Велика радість щодня бачити одне одного і працювати, як воли.

Тітка Орися, матір Аліни, м’яко заперечує доньці. Мовляв, грошей і так усіх не заробиш, а діти батька скоро забудуть. А він їм, ой, як потрібен, особливо п’ятнадцятирічному Сашкові.

– Ага, буде Сергій сидіти вдома і дітям поради давати. А їсти, одягатися за що? А комп’ютер, а плазмовий телевізор? Меблі нові, гарнітур кухонний разом із сучасною технікою, що недавно купила? На відпочинок поїхати? З дітьми, мамо, я й сама впораюся. А з грошима – ні. У тому й любов полягає, що Сергій про мене з дітьми піклується. Хіба ні? Не дарує, як тато тобі, стамеску на день народження.

Аліна весело сміється, показуючи два ряди білосніжних зубів: “лад” у роті наводила, не знаю, чи у найкращій, але те, що у найдорожчій в місті стоматполіклініці – це точно. Як зауважує тітка Орися, за ті гроші, що Аліна там виклала, напевне, й здорові зуби доньці повиривали, щоб вставити протези.

– Імплaнтати, мамо, імплaнтати, – поправляє добродушно Аліна, анітрохи не ображаючись. У неї ж свої погляди на життя.

– Це ви з батьком копійки складали. Щоб дім збудувати, дітей вивчити. А я не хочу так. Поїхав Сергій на заробітки і я, як треба буде, до нього поїду. Дітей вам залишу, раду дасте. Але в землі, як оце ви, копатися не буду. І горбатіти за пучок екологічно чистої цибулі чи кілька капустин не хочу. Буду з ринку продукти їсти, тієї «хімії» скрізь стільки, що ми вже до всього адаптувалися. А то мало землі в селі, ще й дачу нам з Сергієм купили.

Тітка Орися легенько зітхає. Дачу справді вони з чоловіком купили доньці з зятем, як ті перебралися до міста. Будиночок звели невеличкий. Але Аліна тут лише відпочивати любить. Може, вона і має рацію? Поки молоді, нехай живуть по-людськи. Їм, старшим, ще неважко і город, і дачу обробити. Головне, що дача зовсім поруч із їх приміським селом, тож їхати недалеко. А те, що ніколи не вмів її Павло говорити різні любощі, – правда. Не було поміж них слів, але й кривди не було.

Ми сидимо на тій самій дачі під розквітлою грушею. Розлоге гілля довгими тінями закриває рештки вечірнього сонця. На трави падають роси. Травневий день тихо огортають сутінки.

Межею гупають чиїсь кроки. То дядько Павло, чоловік тітки Орисі, несе дружині теплу вовняну кофтину.

– Візьми, а то промерзнеш. Кажуть, якийсь вірус ходить, стільки людей xворіють. Спочатку бoлить гоpло, а потім падає на бpонхи та лeгені. Так і запaлення, не доведи Господи, можна підхопити.

Непомітно потічок розмови переходить на те, чи вродить цьогоріч картопля. Чи ціна на неї залишиться такою ж мізерною, як минулого року, коли селяни майже задарма віддавали бульбу перекупникам. Чи не їстимуть жуки щойно висаджених баклажанів та помідорів. А ще морква через посуху не зійшла, прийдеться пересівати.

Аліна аж нудиться від цієї нецікавої, на її погляд, розмови. Просила ж батьків залишити дачу під кущі та квіти. Але хіба їх переконаєш?

Рятує ситуацію дзвінка мелодія Алінчиного мобільного.

– О, тихо будьте, Сергій телефонує, – Аліна срібними дзвониками розсипає довкіл радісний сміх. І вже в слухавку:

– Ти мене любиш? І я тебе дуже люблю. До речі, я тут якраз розказувала усім, як ти гарно мене називаєш: зіронькою, сонечком, ластівкою.

А вечір стає усе більш прохолодним. Я з доброю заздрістю зирю на плечі тітки Орисі, вкутані теплою мохеровою кофтиною. І думаю: любов, напевне, у кожного своя, різна.

Автор – Зіна Кушнірук

За матеріалами видання “Наш День“

Related Post