fbpx
Життєві історії
Розмову по телефону син закінчив, але зв’язок на мобільному, мабуть, не перервав і в телефоні було чути все, що відбувається в його квартирі. Коли я почула, що син з невісткою про мене говорять, перестала з ними спілкуватися. Але через рік син сам прийшов до мене, бо йому була потрібна моя допомога

Сумно, коли діти до тебе приходять лише тоді, коли їм щось треба. А коли їм від мене нічого не потрібно було, так вони взагалі про мене забули. А тепер, коли їм припекло, так швидко поміняла ставлення.

Зараз мені 70 років, мій єдиний син Петро одружився рано, відразу після закінчення будівельного інституту. За дружину він собі взяв свою однокласницю Любу. Симпатична дівчина, але характер мала ще той. Трохи егоїстична. Для неї не важливо, хто допоміг, навіщо допоміг, важливо тільки те, щоб у самої все було добре, а вже за чий рахунок це «добре» для неї не мало ніякого значення.

Мій чоловік в той час займав високу інженерну посаду в будівельній фірмі, яка займалася будівництвом магістральних газопроводів в регіонах і був доволі впливовою людиною. Син же наш не відрізнявся особливим завзяттям до навчання і закінчив свій інститут аби як.

Як Петро сам говорив: «Головне, що диплом отримав, а решту буде». Тому за протекцією турботливого батька він і був прилаштований в цю фірму спочатку просто фахівцем, а через рік, коли одружився, батько поклопотався, щоб перевели на начальника з підняттям окладу: «Сімейний побут зажадає більше витрат».

Люба, дружина Петра, до весілля, як не дивно, взагалі цілий рік не працювала – все шукала добре оплачувану посаду. Відразу після інституту вона переїхала жити до Петра в знімну квартиру.

Коли вони одружилися, мій чоловік серйозно задумався і запитав сина: «А дружина твоя, чого не працює?». І з доброї душі посприяв її працевлаштуванню в договірний відділ фахівцем – там в основному жінки працювали, робота копітка і відповідальна, але вникнути можна.

Минав час. Петро з Любою пропрацювавши кілька років після весілля зважилися на придбання житла в кредит: «Набридло вже в чужих квартирах жити! За останні два роки нас вже три рази попросили з’їхати».

Взяли двокімнатну квартиру – перший внесок внесли, решта помісячно виплачували. Трудові відносини на роботі здавалися стабільними, тому все виглядало так, ніби вони впораються  з виплатами. Тим більше, я зі своїх особистих заощаджень оплатила майже половину початкового внеску, та ще й так на руки дала невістці певну суму: «Тримай, Любо, про всяк випадок, мало що, щоб виплати не прострочили».

На що та посміхнулася, але все ж гроші взяла: «Спасибі звичайно, тітко Таню, але ми з Петром працюємо і такі питання можемо і самостійно вирішувати».

Але щойно я вийшла за двері, Люба тут же сказала, що за ці гроші вони з сином їдуть на море за кордон. Син їй не заперечив.

З’їздили, відпочили – профукали ті гроші одним словом. Економити вони ніколи не вміли – ні Петро, ні його дружина.

У той же рік не стало мого чоловіка. Я ледве це все пережила. Петро теж переживав, але не через батька, а через те, що тепер на роботі втратив його протекцію. А невістка взагалі не прийшла нас підтримати, сказала, що захворіла.

Тут вже після такої події і у мене здоров’я похитнулося, думаю, обстежитися треба. Раніше мене чоловік відвозив в поліклініку, а зараз на кого сподіватися? На сина?

Подзвонила йому: «Синку, не можу я до поліклініки сама дійти, приїдь, допоможи довести мене – просто пішки дійдемо». Син хоч і знехотя, але приїхав один раз, допоміг дійти. У поліклініці ще прийом призначили на наступний місяць. Я знову синові кажу наперед до призначеного терміну, але цього разу він відмовив: «Не можу, мамо, мені в цей день на роботі затриматися треба».

Розмову по телефону закінчив, але зв’язок на мобільнику мабуть не перервав і в телефоні було чутно все, що відбувається в квартирі сина:

– Ну що, вона повірила? – запитала невістка.

– Здається, – невпевнено відповів син, – щось не дуже гарно так обманювати, але тягнутися туди не хочу, втомився і так, краще вдома відлежиться, фільм подивлюся.

– Та й чого до неї тягнутися, – підтримала сина дружина, – у самої напевно гроші є, а вона тебе турбує, не розуміє, що ми працюємо, втомлюємося! Самі про себе дбаємо, нам ніхто не допомагає! Дійде сама до поліклініки, здорова ж на вигляд начебто…

Я поставила слухавку мобільного: «Ніхто вам не допомагає… Хто ж вас на цю роботу влаштовував?». Не можу передати, як мені тоді було гірко на душі.

Гроші у мене були, але на ощадкнижці, але я зайвий раз їх чіпати не хотіла, та й нема кого ж просити, хіба доглядальницю наймати, щоб в поліклініку сходити.

Я пішла сама. Пролікувалася я з пів року, здоров’я начебто пішло на покращення.

А з сином і невісткою відтоді я більше не спілкувалася, вони мені так і не дзвонили, а сама я теж не хотіла їх «турбувати» зайвий раз.

Тільки от самі вони мене потривожили, рівно через рік. На фірмі, де вони працювали, оптимізація пішла, як раз криза коли грянула. А так як ні Петро, ні Люба в професійному плані не представляли собою цінність, то їх попросили в першу чергу. Замовити слово то більше нікому було.

Отримали вони розрахункові гроші, а роботу не знайшли. Тут і з банку дзвонити почали: «Коли платити будемо?». Петро знайшов якусь непоказну роботу фахівцем по внесенню даних в якомусь бюро – сидить весь день і інформацію вносить весь день в комп’ютер, лише очі псує, а зарплата така маленька, що її ніяк не вистачає.

Поїхав він тоді до мене, грошей позичити. Я тоді його вислухала, і кажу: «Нехай дружина твоя приїде, я подумаю». Приїхала невістка вся при параді і майже з порога заявила: «Нам би хоч 50 тисяч, через три місяці віддамо. Петро сказав, щоб я їх у вас взяла».

Я подивилася прямо їй в очі і сказала: «Так ви ж начебто самі про себе дбаєте. Вам, наскільки я знаю, ніхто не допомагає». Невістка не зрозуміла натяку, хмикнула, розвернулася і пішла геть.

А рівно через три дні прибігла знову, але вже зовсім інша – мила, люб’язна. Виявилося, що повістка прийшла в суд про стягнення прострочення за кредит. Ось і поміняла своє ставлення невдячна невістка: «Вибачте Тетяно Василівно, що не допомагали Вам тоді з поліклінікою, і здоров’ям Ваших не цікавилися. Не праві ми були і я, і ваш син. Надалі такого не повториться».

Я тоді допомогла грошима – зняла майже всі гроші, які я відкладала для себе. Все ж для рідного сина. Невістка влаштувалася діловодом в якусь контору. Живуть зараз скромно,, грошей особливо ні на що не вистачає, тільки кредит платити. Зате до мене ставлення поміняли – телефонують, цікавляться моїм здоров’ям, приїжджають допомагати. Ось так життя їх навчило. А я на них зла не тримаю.

Фото ілюстративне – svoboda.org.