Романе, синку! Твоя дружина не з кришталю, нічого їй не станеться, якщо прийде в суботу зранку, помиє мені вікна й допоможе нарізати три миски олів’є! — голосно вигукнула в слухавку Лариса Іванівна, навіть не поцікавившись, як почувається невістка. Роман стояв біля прохідної заводу, тримаючи телефон біля вуха, і відчував, як на нього косо поглядають колеги, що поспішали на вечірній рейсовий автобус. – Мамо, ми ж уже все обговорили тиждень тому, — стомлено відповів він, прикривши мікрофон долонею, щоб не кричати на всю вулицю. — Дарина на сьомому місяці, їй лікарка заборонила нахилятися і підіймати щось важче за кілограм. – Ой, не вигадуй! Я в її роки ще на городі сапала в такому становищі, і нічого, вас із Мартою здоровими виносила, — не вгамовувалася мати. — У мене в неділю день народження, прийдуть люди з роботи, куми, сусіди. Я ж не можу сама і холодець розібрати, і підлогу перемити, і накрити стіл на п’ятнадцять осіб! Нехай приходить завтра на дев’яту ранку, роботи вистачить. – Мамо, давай я сам приїду ввечері після зміни, пропилосошу, винесу сміття, куплю все, що треба в крамниці. А готувати не треба так багато, замовмо готову їжу або посидьмо в затишній кав’ярні біля парку. – Щоб я на свій день народження в кав’ярню людей вела і платила купу грошей за якісь крихітні порції? — обурилася Лариса Іванівна. — Ніколи в житті! На столі має бути домашня їжа, нормальна, ситна. І обов’язково мій фірмовий салат олів’є, щоб усі бачили, яка я господиня. А без Дарини я не впораюся, у неї руки швидкі, картоплю й моркву почистить, усе дрібненько покришить

– Романе, синку! Твоя дружина не з кришталю, нічого їй не станеться, якщо прийде в суботу зранку, помиє мені вікна й допоможе нарізати три миски олів’є! — голосно вигукнула в слухавку Лариса Іванівна, навіть не поцікавившись, як почувається невістка.

Роман стояв біля прохідної заводу, тримаючи телефон біля вуха, і відчував, як на нього косо поглядають колеги, що поспішали на вечірній рейсовий автобус.

– Мамо, ми ж уже все обговорили тиждень тому, — стомлено відповів він, прикривши мікрофон долонею, щоб не кричати на всю вулицю. — Дарина на сьомому місяці, їй лікарка заборонила нахилятися і підіймати щось важче за кілограм.

– Ой, не вигадуй! Я в її роки ще на городі сапала до самих пологів, і нічого, вас із Мартою здоровими виносила, — не вгамовувалася мати. — У мене в неділю день народження, прийдуть люди з роботи, куми, сусіди. Я ж не можу сама і холодець розібрати, і підлогу перемити, і накрити стіл на п’ятнадцять осіб! Нехай приходить завтра на дев’яту ранку, роботи вистачить.

– Мамо, давай я сам приїду ввечері після зміни, пропилосошу, винесу сміття, куплю все, що треба в крамниці. А готувати не треба так багато, замовмо готову їжу або посидьмо в затишній кав’ярні біля парку.

– Щоб я на свій день народження в кав’ярню людей вела і платила купу грошей за якісь крихітні порції? — обурилася Лариса Іванівна. — Ніколи в житті! На столі має бути домашня їжа, нормальна, ситна. І обов’язково мій фірмовий салат олів’є, щоб усі бачили, яка я господиня. А без Дарини я не впораюся, у неї руки швидкі, картоплю й моркву почистить, усе дрібненько покришить.

Роман важко зітхнув. Автобус уже зачиняв двері, і він ледве встиг заскочити на останню сходинку. Довелося їхати стоячи, тримаючись за поручень і слухаючи в слухавці довгий перелік того, що саме має зробити його вагітна дружина за вихідні.

– Ти перекажи Даринці, що з ранку в суботу треба спершу сантехніку в порядок привести, плитку у ванній протерти, бо гості руки митимуть, — диктувала мати таким тоном, ніби давала завдання підлеглій. — Потім занавіски в залі зняти, випрати, випрасувати й назад повісити. А тоді вже братися за кухню. Там відварити овочі на олів’є, ковбасу нарізати, яйця почистити, горошок відкрити. Олів’є має бути багато, три великі миски, бо наші чоловіки його найбільше люблять, та ще й на другий день залишиться.

– А чому ти Марту не попросиш? — обережно запитав Роман, хоча наперед знав відповідь. — Вона ж твоя донька, живе через два квартали, і машина в них є.

– Марту не чіпай! — одразу підвищила голос Лариса Іванівна. — У неї в суботу запис у перукарню на укладку та манікюр, вона ще за місяць місце займала. А Дмитро буде з маленьким Петриком сидіти, бо дитину ж нема на кого залишити. Як ти собі уявляєш, щоб Мартуся після салону краси пішла в мене підлогу мити чи цибулю для олів’є чистити? Та в неї ж руки будуть доглянуті, свіжий лак! А Даринка все одно вдома сидить, у відпустці по вагітності,їй робити нічого, от нехай і розімнеться трохи.

Роман промовчав. Сперечатися з матір’ю по телефону, коли навколо гуде двигун автобуса і стоять десятки людей, не було жодного сенсу. Він просто сказав, що прийде додому й поговорить із дружиною, після чого вимкнув зв’язок.

Дорогою додому настрій у нього остаточно зіпсувався. Роман прекрасно знав характер своєї матері: Лариса Іванівна звикла, що все має бути так, як вона задумала, і рідко зважала на чужі обставини, окрім обставин своєї старшої доньки.

Марта в їхній родині завжди була на особливому становищі. Коли три роки тому вона сама чекала на дитину, Лариса Іванівна мало не щодня бігала до неї з сумками домашньої їжі, сама прибирала їм квартиру й забороняла доньці навіть пил витирати. Зять Дмитро тоді ще жартував, що теща занадто опікується ними, і просив хоч трохи дати їм спокою.

Але коли завагітніла Дарина, ставлення свекрухи виявилося зовсім іншим. Лариса Іванівна жодного разу не запропонувала допомоги, зате регулярно нагадувала, що в її молодості жінки працювали до останнього дня і не скаржилися на втому.

Відчинивши двері своєї квартири, Роман відчув приємний запах свіжоспеченого яблучного пирога. Дарина сиділа в кріслі, підклавши під поперек м’яку подушку, і в’язала маленьку білу шапочку для їхнього майбутнього сина.

– Привіт, коханий, — усміхнулася вона, побачивши чоловіка. — Ти чого такий похмурий? На роботі щось трапилося?

Роман роззувся, помив руки й сів на край дивана навпроти дружини. Він довго добирав слова, бо бачив, яка вона втомлена: під очима лежали легкі тіні, а ноги помітно набрякли після денної прогулянки.

– Мама телефонувала, — почав він тихо. — Нагадувала про неділю. Ми ж подарунок уже купили, гарну скатертину та набір посуду, але вона каже, що їй потрібна допомога з підготовкою.

Дарина відклала спиці й уважно подивилася на чоловіка.

– І яку саме допомогу вона хоче від мене?

Роман зітхнув і переказав розмову, намагаючись пом’якшити найрізкіші вислови матері, але суть залишилася незмінною: субота з дев’ятої ранку, повне прибирання трикімнатної квартири, прання штор, а потім нарізання цілої гори продуктів, головним чином на три великі миски салату олів’є. І ще в неділю вранці треба прийти раніше, щоб усе заправити майонезом, прикрасити зеленню і подати на стіл, поки іменинниця відпочиватиме.

Дарина слухала мовчки. Її обличчя поступово змінювалося: спочатку на ньому з’явилося здивування, потім гірка усмішка, а наприкінці — тиха образа.

– Романе, ти серйозно мені це зараз переповідаєш? — запитала вона спокійним, але твердим голосом. — Ти ж учора сам бачив, як я нашу кухню мила в три заходи, бо мені важко довго стояти на ногах і спина ниє. Яка люстра? Які штори?

– Я розумію, Даринко, я їй так і сказав, — виправдовувався Роман. — Але ти ж знаєш мою маму. Якщо ми зовсім відмовимося, вона образиться на пів року, буде всім родичам розповідати, яка в неї невістка лінива, навіть на день народження не допомогла.

– А про те, що Марта йде в перукарню робити зачіску, вона тобі теж розповіла? — примружилася Дарина.

Роман опустив очі. Від дружини нічого неможливо було приховати.

– Так, Марта записалася заздалегідь, а Дмитро буде з дитиною.

– Чудово виходить, — гірко засміялася Дарина. — Марта прийде на свято свіжа, відпочила, з гарною зачіскою та манікюром, сяде за стіл як королева. А я, на сьомому місяці вагітності, повинна два дні стояти біля плити, чистити ванну, дихати побутовою хімією і нарізати відро олів’є, щоб на свято приповзти втомлена? Ти сам вважаєш, що це справедливо?

– Ні, не вважаю, — чесно відповів Роман. — Але давай подумаємо, як вийти з цієї ситуації без великого скандалу. Може, прибирати ти точно не будеш, я сам у суботу ввечері заїду й усе зроблю, що зможу. А ти прийдеш у суботу вдень на пару годин, посидиш за столом, допоможеш їй овочі на олів’є покришити. Сидячи це ж не так важко.

Дарина подивилася на чоловіка з таким співчуттям і розчаруванням, що йому стало ніяково.

– Романе, твоя мама не якась немічна літня жінка, їй усього п’ятдесят чотири роки. Вона повна сил, сама працює,на дачу їздить і цілком здатна впоратися зі своїм господарством. Вона запросила п’ятнадцять людей не тому, що їй так хочеться всіх бачити, а щоб похвалитися перед колегами своїм столом. І вирішила зробити це моїми руками.

– Але ж вона моя мама, — тихо мовив Роман. — Я не можу просто сказати їй «ні» і не прийти.

– Я не кажу тобі не йти, — м’яко відповіла Дарина, знову беручи до рук в’язання. — Це твоя мама, і ти маєш право її привітати. А я завтра вранці йду на плановий огляд до жіночої консультації. Подивимося, що скаже лікарка. Якщо вона дозволить, я прийду на пару годин допомогти з тим нещасним олів’є. Але жодного прибирання і жодної недільної ранкової зміни не буде. Я теж людина, і наша дитина мені важливіша за чужі застілля.

На цьому розмова закінчилася. Вечеряли вони мовчки, кожен думаючи про своє. Роман розумів, що дружина має рацію на всі сто відсотків, але багаторічна звичка підлаштовуватися під настрій матері не давала йому спокою. Він боявся маминих докорів, її важких зітхань і демонстративних образ, які завжди псували атмосферу в усій родині.

Наступного ранку, у п’ятницю, Роман пішов на роботу, а Дарина зібралася до жіночої консультації. Погода була похмура, мрячив дрібний дощ, і поки жінка дійшла до поліклініки, то відчула, що дихати стало важко, а в скронях неприємно стукає.

У кабінеті лікарки Олени Василівни, досвідченої фахівчині з тихим голосом і уважним поглядом, Дарина сіла на стілець і полегшено видихнула.

– Ну що, Дарино, як ми себе почуваємо? — запитала лікарка, гортаючи обмінну карту. Ану давай тиск поміряємо.

Апарат пискнув і показав цифри, від яких Олена Василівна одразу нахмурилася. Вона переміряла тиск на другій руці, потім уважно оглянула живіт і послухала серцебиття малюка.

– Ти чому себе так доводиш? — суворо, але без злості запитала лікарка. Ти вдома хоч відпочиваєш, чи все по господарству бігаєш?

– Та я намагаюся відпочивати, Олено Василівно, — тихо відповіла Дарина. — Просто завтра в свекрухи день народження готується, вона просила прийти допомогти, салатів нарізати, трохи по дому підсобити. Я думала сходити на пару годин, щоб не ображати людину.

Лікарка відклала ручку і подивилася на Дарину поверх окулярів.

– Забудь про свекруху, про її день народження і про всі салати на світі! — відрізала вона. — У тебе зараз не найкраща ситуація. Якщо ти зараз підеш кудись готувати чи прибирати, то замість свята поїдеш швидкою допомогою. Я виписую тобі направлення у відділення. Сьогодні ж після обіду маєш бути там.

– Олено Василівно, а може, я в понеділок ляжу? — спробувала заперечити Дарина, уявивши, який галас здійме Лариса Іванівна, дізнавшись про лікарню. — За вихідні я б там потихеньку посиділа, а в понеділок з ранку з речами до вас.

– Ніякого понеділка! — твердо сказала лікарка, вже заповнюючи бланк направлення. — Сьогодні п’ятниця, на вихідних у лікарні залишається лише черговий лікар, а тобі треба розпочати лікування негайно. І чоловікові своєму передай, щоб беріг тебе як зіницю ока, а не по чужих кухнях відправляв. Зараз усі мають допомагати тобі, а не ти комусь.

Вийшовши з поліклініки з направленням у сумці, Дарина відчула дивну суміш тривоги й полегшення. З одного боку, вона хвилювалася за малюка і не любила лікарняні палати, а з другого — питання з поїздкою до свекрухи вирішилося само собою, без її участі й без потреби виправдовуватися.

Вона зателефонувала Романові. Почувши про лікарню та високий тиск, чоловік миттєво змінився в голосі. Уся його нерішучість кудись зникла, поступившись місцем справжній турботі та страху за дружину й дитину.

– Нічого не роби, сиди вдома, я зараз відпрошуся у начальника, заїду за речами і сам тебе відвезу, — швидко сказав він. — Не здумай сама сумки збирати чи маршрутками їхати!

Через сорок хвилин Роман уже був удома. Він акуратно склав у велику дорожню сумку халат, капці, рушники, чашку, улюблену книжку дружини і в’язання, щоб їй не було нудно в палаті. Потім викликав таксі і відвіз Дарину до пологового будинку.

Він провів її до приймального відділення, допоміг оформити документи, поцілував у щоку і пообіцяв, що ввечері обов’язково привезе свіжих фруктів і домашнього сиру.

– Ти тільки не переживай ні про що, — шепнув він їй на прощання. — Головне — ти і син. Усе інше не має жодного значення.

Коли Роман вийшов з лікарні, на вулиці вже сутеніло. Він сів у маршрутку, щоб повернутися додому, і в цей момент у кишені завібрував телефон. На екрані висвітилося: «Мама».

Роман глубоко вдихнув і натиснув зелену кнопку.

– Ну що, Ромчику, ти вже вдома? — бадьоро запитала Лариса Іванівна. — Я тут якраз холодець поставила варитися, такий наваристий буде, просто краса! Ти Даринці нагадав, щоб вона завтра рівно о дев’ятій у мене була?Нехай візьме з собою зручний фартух і свій улюблений маленький ніж, бо моїми їй може бути незвично картоплю чистити. Нам завтра треба буде три великі миски олів’є нарізати, я вже й овочі зварила, винесла на балкон охолоджуватися.

– Мамо, Дарина завтра не прийде, — спокійно, але чітко відповів Роман.

На тому кінці дроту запала коротка пауза.

– Як це не прийде? — голос Лариси Іванівни миттєво втратив усю привітність і став холодним. — Ви що, знову щось вигадали? Я ж вас по-людськи просила, у мене ювілей майже, п’ятдесят чотири роки, гості прийдуть! Що ж це за неповага така?

– Мамо, дослухай мене. Дарина сьогодні вранці була в жіночій консультації. Лікарка одразу виписала направлення в стаціонар. Я годину тому відвіз її в лікарню на збереження.

Кілька секунд у слухавці було чути лише тихе шипіння. Роман чекав, що мати зараз захвилюється, почне розпитувати, як почувається невістка, що кажуть лікарі, чи не треба чогось привезти.

Але замість цього Лариса Іванівна роздратовано пирхнула:

– Ой, та ладно тобі! Знаю я ці ваші лікарні! Це вона навмисно до лікарки побігла і поскаржилася, щоб у мене завтра не прибирати і салати не кришити! Дуже зручно влаштувалася,нічого не скажеш.

Роман відчув, як усередині в нього все закипає. Він міцніше стиснув телефон, намагаючись стриматися, щоб не накричати на матір посеред переповненої маршрутки.

– Мамо, ти хоч сама чуєш, що ти зараз кажеш? — тихо, але з металом у голосі промовив він. — Яка вигадана хвороба? У лікарні просто так на збереження не кладуть, там місць не вистачає. Вона носить твого онука, у неї реальна небезпека для здоров’я, а ти думаєш тільки про свої штори і про те, хто тобі олів’є наріже!

– А ти на матір голос не підвищуй! — одразу перейшла в наступ Лариса Іванівна. — Я тебе виростила, ночей не досипала, а ти тепер через примхи дружини рідну матір перед людьми ганьбиш! Що мені тепер самій робити? У мене ж спина не залізна, я не встигну все до неділі приготувати! Раз Даринка така ніжна виявилася, значить,приїжджай завтра ти з самого ранку. Готувати ти, звісно, не вмієш, але підлогу помиєш, пил витреш, ванну почистиш і овочі на олів’є якось покришиш, не маленький.

– Я завтра працюю, мамо, — відповів Роман. — У мене чергова зміна на заводі з восьмої ранку до восьмої вечора, підмінити мене нікому, бо напарник у відпустці. А після роботи я поїду в лікарню до дружини, бо їй треба привезти вечерю і підтримати її.

– То що ж це виходить, ви мене обоє кинули?! — у голосі матері забриніли сльози образи, якими вона завжди вміла тиснути на жалість. — Я тут стараюся, хочу, щоб усе як у людей було, щоб сім’я зібралася, а ви мені такий подарунок зробили? Я ж без цього олів’є і без прибирання гостей не прийму, мені соромно буде людям в очі дивитися!

– Мамо, у тебе є донька, — твердо сказав Роман. — Попроси Марту. Перукарня займає дві години, а не цілий день. Нехай прийде і допоможе рідній матері, раз тобі так потрібен цей бенкет.

– Ти при своєму розумі?! — вигукнула Лариса Іванівна, забувши про сльози. — Мартуся прийде з салону краси з новою зачіскою, з лаком на волоссі, зі свіжим манікюром, а я її змушу у ванній плитку терти чи в мисці з майонезом колупатися?! Та ти пошкодуй сестру, вона ж цілий тиждень на роботі втомлюється, їй теж відпочити треба!

У цей момент у голові Романа ніби щось клацнуло. Усе стало на свої місця з кришталевою ясністю.

Усі ці роки він намагався бути хорошим сином, згладжував гострі кути, виправдовував матір перед дружиною, шукав компроміси. Але зараз, почувши ці слова, він зрозумів просту і гірку правду: для його матері одна дитина була цінною і недоторканною, а інша — разом зі своєю сім’єю — просто зручним ресурсом, яким можна користуватися без жодного жалю.

Марту треба берегти від миття посуду, щоб не зіпсувати їй манікюр, а вагітна Дарина з високим тиском, на думку Лариси Іванівни, цілком могла витримати два дні важкої праці на кухні.

– Знаєш, мамо, — сказав Роман зовсім спокійно, без крику й істерики, — ти зараз сама відповіла на всі питання. Марту тобі шкода через свіжий манікюр, а мою дружину тобі зовсім не шкода.

– Романе, не починай… — спробувала перебити його мати, відчувши, що розмова йде не за її сценарієм.

– Ні, мамо, я договорю. Якщо для тебе три миски олів’є і чиста ванна важливіші за здоров’я твоєї невістки і майбутнього онука, то нам справді нема про що сперечатися. У неділю я на день народження не прийду. Подарунок я тобі занесу в понеділок після роботи, коли буду йти повз твій дім. А неділю я проведу в лікарні біля Дарини, бо зараз я потрібен їй набагато більше, ніж твоєму застіллю. Отже, мамо, відзначай свій день народження без нас. Бажаю гарно посидіти з гостями.

Він натиснув кнопку відбою і поклав телефон у кишеню. На душі вперше за останні два дні стало легко і спокійно.

Телефон у кишені завібрував знову через хвилину, але Роман навіть не став його діставати. Він вийшов на своїй зупинці, зайшов у найближчу крамницю, купив свіжих яблук, бананів, печива і пляшку негазованої води для Дарини.

Прийшовши додому, він швидко зварив легкий курячий бульйон, перелив його в термос, зібрав пакет з гостинцями і поїхав назад до пологового будинку, хоча годинник уже показував восьму вечора і відвідування офіційно закінчилися.

У приймальному відділенні чергова медсестра спочатку не хотіла його пускати, але побачивши розгубленого чоловіка з термосом і пакетом фруктів, який тихо попросив просто передати вечерю дружині, усміхнулася і дозволила Дарині спуститися на п’ять хвилин у хол.

Дарина вийшла в теплому халаті, уже без тієї тривоги в очах, яка була вдень.

– Ти чого приїхав так пізно? — здивувалася вона, обіймаючи чоловіка. — Я ж казала, що мене тут погодували.

– Лікарняна каша — це не те, — усміхнувся Роман, передаючи їй пакет. — Я тобі бульйон зварив, гарячий, і фруктів купив. Ти їж, набирайся сил.

Дарина уважно подивилася йому в очі.

– А що мама? Ти їй сказав, що я в лікарні?

– Сказав, — спокійно відповів Роман. — І сказав, що в неділю ми не прийдемо. Я буду з тобою, привезу тобі ще книг, посидимо в холі, поговоримо. А за свято не переживай, мама впорається, у неї є Марта.

Дарина нічого не відповіла, тільки міцніше притиснулася до його плеча. Вона зрозуміла, що сьогодні її чоловік зробив найважливіший вибір у їхньому сімейному житті — він нарешті став на бік своєї власної родини.

А в неділю вдень, коли Роман чистив для Дарини соковитий апельсин, йому зателефонувала сестра Марта. Голос у неї був захеканий і трохи злий.

– Ромко, ти де пропадаєш? Мама тут на всіх образилася, ходить похмура, хоча гості вже за столом сидять, — затараторила вона. — Уявляєш, мені довелося вчора після перукарні до неї бігти! Поки вона холодець розбирала, я до вечора картоплю чистила і три величезні миски олів’є нарізала! Усі пальці собі натерла, увесь манікюр зіпсувала, навіть не встигла нормально відпочити перед святом! І ще й ванну змусила мене протерти! Ну невже не можна було в кафе піти? Я їй так і сказала: наступного року ніяких домашніх застіль, бо спина відвалюється!

Роман послухав сестру, усміхнувся і глянув на Дарину, яка з апетитом їла апельсин і спокійно слухала розмову.

– Тримайся, сестричко, — добродушно відповів Роман. — Олів’є — справа відповідальна. Передавай мамі вітання.

Він поклав слухавку і взяв дружину за руку. Попереду в них було ще два місяці спокійного очікування, народження сина і нове життя, у якому ніхто більше не зможе втручатися заради чужих примх і трьох мисок салату.

You cannot copy content of this page