– Ти, чоловіче, весь вечір у той екран дивишся, наче там медом намазано! — лунало з кутка спальні, де тінь від настільної лампи падала на старі шпалери. — Вже друга година ночі на дворі, а ти все сидиш і сидиш. Що там такого цікавого, що аж очі палають?

Світло мобільного екрана різко спалахнуло в темряві кімнати, вихоплюючи з напівмороку розгублене обличчя жінки.

Марія привідкрила очі, звикаючи до спалаху, прищурилась і поглянула на настінний годинник зі стрілками, що тихо відраховували хвилини: друга година ночі.

Поруч, на самому краю ліжка, згорнувшись калачиком, лежав її чоловік Роман. Він надзвичайно швидко, з якоюсь незрозумілою швидкістю, стукав пальцями по сенсорній клавіатурі.

На його обличчі була дивна, якась зовсім нещира, мрійлива посмішка — так тепло і відкрито він не посміхався Марії вже дуже багато років, здавалося, ще з часів їхньої молодості, коли вони тільки мріяли про власне житло.

— Ромчику, а ти чого не спиш? — тихим, трохи охриплим від сну голосом запитала вона, сідаючи на простирадлі і накидаючи на плечі вовняну хустку.

Він несподівано аж підскочив від її голосу, миттєво перевернув телефон екраном донизу і глибоко засунув його під м’яку пухову подушку, намагаючись сховатися від її очей.

— Та нічого особливого. Це робочий чат, Марічко. Терміново треба було відповісти замовнику з іншого часового поясу. Спи давай, не заважай мені працювати, — відповів він швидко, але голос його зрадливо здригнувся.

— У дві години ночі?! Яка ж це робота може бути серед ночі, коли всі нормальні люди відпочивають після важкого робочого дня?

— Ой, слухай, облиш свої допити, не починай знову, — роздратовано буркнув Роман, різко натягуючи теплу ковдру до самих вух і демонстративно відвертаючись до стіни. — Вічно ти бачиш у всьому якийсь прихований сенс, усюди тобі здаються якісь зради. Спи, кажу тобі, не псуй нерви ні собі, ні мені.

Марія мовчки лягла назад на подушку, відчуваючи, як неприємно затремтіли руки.

Усередині зародилося і почало рости важке, холодне передчуття чогось невідворотного.

За останні три довгі місяці її чоловік змінився до повного невпізнання. Він помітно схуд, почав ретельно голитися щоранку, хоча раніше міг дозволити собі легку щетину на вихідних, і купив новий дорогий парфум із сильним шлейфом.

А найголовніше — її він перестав помічати взагалі. Він був присутній у квартирі лише фізично, а його думки, погляди і все його єство завжди перебували десь далеко звідси.

Телефон же став його вічним супутником, з яким він не розлучався навіть у ванній кімнаті.

Наступного дня за вечерею на кухні панувала напружена тиша. Аромат свіжозвареної картоплі не радував нікого. Марія знову підняла болюче питання їхніх особистих стосунків, бо мовчати більше не було сил.

— Ромчику, давай спокійно поговоримо, подивитися одне одному в очі. Ми ж майже не спілкуємося останнім часом, ти навіть на вихідних мовчиш. Що взагалі між нами відбувається, поясни мені?

— М-м? Так, звісно, давай, — він навіть не підняв голови від тарілки, продовжуючи однією рукою нескінченно гортати стрічку новин у смартфоні, а іншою — в’яло колупати вилкою шматок м’яса. — Говори, я уважно слухаю тебе, я тут.

— Ти мене взагалі бачиш? — Марія різко, але м’яко забрала у нього гаджет і поклала його на самий край кухонного столу подалі від його рук. — Я тут перед тобою стою. Жива жінка, твоя законна дружина, з якою ми пройшли і вогонь, і воду. Ми вже тридцять років разом живемо під одним дахом. Що відбувається в твоїй голові? Ти постійно десь витаєш у хмарах.

Роман невдоволено поморщився, наче від зубного болю, і тут же різко схопив телефон назад.

— Марічко, господи, знову ти влаштовуєш справжню театральну драму на рівному місці! Я банально втомлююсь на своїй роботі. У мене криза середнього віку, якщо ти ще не зрозуміла цього сама. Мені потрібно трохи особистого простору для роздумів. Маю я хоч якесь право просто посидіти в мережі інтернет і розслабитися після важкого трудового дня?

— Розслабитися — це строчити комусь романтичні повідомлення до самого світанку, ховаючи екран?

— Усе, годі з мене цього цирку! — Роман різко піднявся з табуретки так, що вона з грохотом відсунулася назад. — Мені набридли твої вічні допити, підозри і тотальний контроль над кожним моїм кроком. З тобою стало просто неможливо знаходитися в одному приміщенні!

Чоловік демонстративно пішов до вітальні, голосно грюкнувши за собою міцними дверима.

Марія ледве стримала сльози, що підступили до самих очей. За що вона заслужила таке відношення після століть спільного життя?

Пізніше того ж тижня жінка зашла в мобільний додаток їхнього спільного банківського рахунку через комп’ютер — треба було терміново оплатити комунальні послуги за місяць.

Зайшла, уважно подивилася на цифри і просто остовпіла від жаху: з їхнього єдиного накопичувального рахунку, на який вони так бережно відкладали кожну зайву копійку протягом трьох довгих років, зникли сто п’ятдесят тисяч гривень.

Ці гроші були недоторканними, вони призначалися на спокійний відпочинок у санаторії на заході країни для підтримки здоров’я.

Природно, Марія відразу ж кинулася до чоловіка, коли він повернувся з роботи. Потрібно було негайно з’ясувати правду.

— Романе, це що за цифри такі в виписці? — вона розгорнула до нього екран телефона з банківським додатком. — Де наші спільні гроші з рахунку? Куди поділися сто п’ятдесят тисяч гривень?

Роман на одну коротку секунду розгубився, але швидко взяв себе в руки і напустив на себе сердитий вигляд.

— А, це. Ну, я терміново замовив нові запчастини для нашого автомобіля. Коробка передач на нашій машині зовсім барахлить, вона вже ледве дихає, напевно, скоро остаточно розвалиться посеред дороги. Ти ж сама нещодавно скаржилася, що передачі перемикаються ривками. Ось я і вирішив заздалегідь оновити вузол, поки ціни на деталі не злетіли в космос.

— Сто п’ятдесят тисяч гривень за якусь коробку на нашу стареньку малолітражку?! Романе, ти за кого мене взагалі маєш? Я чудово знаю приблизну вартість усіх деталей. Покажи мені офіційний чек з автосервісу, якщо це правда.

— Та який тобі чек, я через старих знайомих на авторозборці замовляв деталі! Без жодних зайвих націнок! — Роман сердито смикнув замок куртки. — Усе Марічко, відчепися від мене нарешті! Я особисто заробляю ці гроші своєю працею і маю повне право витрачати їх так, як вважаю за потрібне. І взагалі, за технічний стан нашої машини відповідаю тільки я! Мені ніколи вислуховувати твої безпідставні істерики, я запізнююся на зустріч.

Чоловік швидко шмигнув за вхідні двері, залишивши її наодинці з важкими думками.

Справжня, гірка правда відкрилася абсолютно випадково вже наступного дня.

У будинку зберігався старий планшет чоловіка, який він колись давно віддав Марії для читання електронних книг перед сном.

Користувалася ним жінка рідко, в основному він просто валявся вимкненим на тумбочці в спальній кімнаті.

Роман, мабуть, у поспіху забув відключити на ньому синхронізацію зі своїм основним смартфоном. І ця маленька людська неуважність зіграла вирішальну роль.

Переробивши всі домашні справи по господарству, Марія сіла на диван перед телевізором. Нічого цікавого там не показували, тому їй швидко набридло клацати канали.

Вона раптом згадала про давно розпочату книжку, яку колись почала читати. Коли жінка випадково увімкнула старий планшет, на його екран один за одним почали сипатися нові повідомлення з месенджера.

Вона здивовано подивилася на екран і почала читати рядки, від яких у неї почали тремтіти руки.

— «Анжеліка-Квіточка»: «Ромчику, любий мій, ти справжній рятівник для мене! Господиня квартири знову попереджала викинути мої речі просто на вулицю, якщо я сьогодні ж не оплачу оренду за два місяці наперед. Дякую тобі величезне за гроші! Ти єдиний справжній чоловік у моєму житті, на якого можна покластися!»

Роман відповідав із таким трепетом: «Моя ніжна красуне, не переживай через дрібниці. Ради твоєї щирої посмішки я готовий піти на все. Скоро я остаточно вирішу всі майнові питання вдома, і ми нарешті будемо разом жити у великому місті.»

— «Анжеліка-Квіточка»: «Ой, як неймовірно романтично звучить! З нетерпінням чекаю на тебе, мій сильний тигре! Цілую!»

Марію почало колотити від побаченого. На яскравому аватарці цієї самої «Анжеліки» красувалася молоденька дівчина років двадцяти двох із яскраво нафарбованими губами і короткій сукні.

А її законний чоловік, солідний дорослий чоловік, батько їхньої дорослої доньки, розсипався перед цією незнайомкою в найсолодших і компліментах. Мало того, що він зрадив її довіру, він ще й відправив усі їхні заощадження цій особі.

Жінка закрила обличчя долонями, намагаючись осмислити ситуацію, але сльози чому-то не лилися — всередині була лише випалена пустеля.

У неділю вся велика родина зібралася на традиційний сімейний обід у просторій квартирі його матері, Анни Семенівни.

За великим обіднім столом сиділи сама літня господиня, рідна сестра Романа Наталія зі своїм чоловіком Сергієм, а також сам Роман і мовчазна Марія.

Наталія, акуратно розкладаючи по тарілках запечене з овочами м’ясо, зітхнула і посміхнулася.

— Ой, як же чудово, що ми ось так усі разом збираємося за одним столом. Все-таки родина — це найголовніше в житті кожної людини. Марічко, тобі неймовірно пощастило з Романом. Тридцять років разом прожити — це не жарти! Наш Ромчик — справжній кремень, надійний чоловік, вірний і турботливий. Зараз адже таких чоловіків днем з вогнем не знайдеш у світі. Молодь трохи що — одразу біжить розлучатися, а у вас просто ідеальний, зразковий шлюб.

Анна Семенівна з материнською гордістю подивилася на сина і лагідно погладила його по плечу.

— Так, сина я виховала правильно. Для нього родинний обов’язок і вірність — це не порожні звуки, а закон життя. Правда ж, Ромчику?

Роман гордо посміхнувся, широко розправив плечі і пригубив домашню наливку.

— Ну, мамо, я намагаюся відповідати високим стандартам. Чоловік повинен завжди тримати марку перед родиною. Родина — це святе поняття для кожного.

Марія тихенько і різко звякнула чайною ложкою об край порцелянової чашки. Зробила це навмисно, щоб привернути до себе загальну увагу за столом.

— Знаєте. Ви абсолютно праві в кожному своєму слові. Роман у нас дійсно заслуговує на особливу увагу сьогодні, — спокійним, але крижаним голосом сказала вона. — Ви випадково не знаєте, які нові таланти він у собі відкрив нещодавно? Такі чудові метафори, такий витончений літературний манер з’явився у нашого інженера!

Роман на одну коротку секунду завмер і підозріло прищурив очі, дивлячись на дружину.

— Марічко, ти про що взагалі зараз говориш перед усіма? Який ще літературний талант? Давай спочатку поїмо нормально, поки їжа не остигла.

— Ні-ні, Ромчику, зачекай хвилину, це дуже цікаво, — Марія неквапливо відкрила свою шкіряну сумочку і дістала звідти кілька акуратно розпечатаних аркушів паперу. — Я просто фізично зобов’язана поділитися цією чудовою прозою з твоєю мамою та сестрою. Вони повинні знати, який тонкий і романтичний поет живе поруч із нами всі ці роки.

— Марічко, негайно прибери ці папери! — Роман різко спробував вихопити листи з її рук, але його зять Сергій, який сидів поруч, жартівливо, але міцно притиснув його плечем до високої спинки стільця.

— Та дай послухати, Ромчику, чого ти так соромишся перед усіма! Дай послухати, чого ти там такого натхненно натужив, — весело посміхнувся Сергій. — Марічко, читай уголос!

Марія демонстративно відкашлялась і почала читати рівним, виразним, трохи дзвінким голосом:

— «Моя ніжна квіточко, моє єдине дихання. Пишу тобі з нашої сірої, похмурої квартири, де бездушна жінка знову виїдає мені залишки мозку своїми щоденними придирками. Вона ніколи в житті не зможе зрозуміти мою тонку душу справжнього поета.» Як тобі така витончена метафора, Наталю? Тонка душа поета, який, якщо ви раптом забули, керує відділом з продажу будівельних матеріалів.

Наталя витріщила очі на брата і розкрила рот.

— Це що ще за дурниці такі? — розгублено пробурмотіла вона. — Роман, це ти писав?

— Марічко, припини цей дешевий цирк зараз же! — крикнув Роман, різко піднімаючись зі стільця і перекидаючи серветку. — Ти не маєш жодного морального права! Це моя особиста переписка, це приватне життя! Це не нормально!

— Почекай хвилиночку, синку, — Анна Семенівна перелякано притиснула праву руку до серця, відчуваючи недобре. — Марічко, дитино моя рідна, поясни нам усім. Хто ця квіточка? Яка ще бездушна жінка?

— О, мамо, цю дівчину звати Анжеліка, — спокійно відповіла Марія, перегортаючи аркуш паперу на наступну сторінку. — Їй всього двадцять два роки. Вона мешкає у великій столиці і навчається на дизайнера. А наш зразковий сім’янин дуже активно фінансує її безбідне студентське існування за наш спільний рахунок. Ось, послухайте уважно наступний уривок: «Ангел мій світлий, відправляю тобі сто п’ятдесят тисяч гривень на термінову оплату оренди квартири і на перший час тобі на життя. Моя черства дружина думає, що ми збираємо гроші на санаторій, але для тебе мені нічого зовсім не шкода. Ти моє сонечко у цьому похмурому світі».

— Скільки ти сказаіла?! — Наталія голосно ахнула і округлила очі від подиву. — Сто п’ятдесят тисяч гривень?! Роман, ти остаточно втратив розум?! Ви ж мамі обіцяли допомогти грошима на ремонт старого будинку!

— Це мої власні зароблені гроші! — заревів Роман, остаточно втрачаючи будь-яке самовладання і червоніючи від сорому. — Я їх заробив своєю працею! Я маю повне законне право витрачати їх на ту людину, яка мене щиро цінує і поважає! Ви всі нічого не розумієте в моєму житті! Анжеліка кохає мене щиро! Вона бачить у мені справжнього чоловіка, сильну особистість, а не просто ходячий гаманець на ніжках, як дехто тут навколо!

— Ой, як цікаво звучить, — холодно усміхнулася Марія. — Бачить у тобі справжнього чоловіка, кажеш? І при цьому абсолютно безкорисливо кохає твою тонку поетичну душу? А давай-но разом перевіримо, що саме вона в тобі бачить насправді в цю саму хвилину.

Жінка дістала з кишені свій мобільний телефон і швидко розблокувала екран.

— Перед тим як приїхати сюди на сімейний обід, я скористалася твоїм планшетом і відправила твоїй столичній красуні одне єдине коротке повідомлення від твого імені. Хочете послухати, що саме я їй написала?

Роман різко завмер на місці, відчуваючи, як холодний піт виступає на лобі.

— Я написала їй такі слова: «Красуне, у мене величезні проблеми. Дружина раптово про все дізналася, заблокувала всі мої банківські рахунки і вигнала мене з дому без єдиної копійки в кишені. Я не хотів тобі раніше говорити, але. Наш бізнес і вся нерухомість оформлені виключно на неї, тому я тепер повний банкрот і безробітний. Їду до тебе в столицю з однією старою валізкою, жити у твоїй орендованій квартирі, за яку раніше платив я. Будемо будувати наше щастя з нуля в бідному курені».

Анна Семенівна перестала охати і просто заніміла, дивлячись на власного сина повними сліз очима.

— І що вона відповіла на це? — хриплим, ледь чутним голосом запитав Роман, з величезним зусиллям слинячи пересохлу від жаху слину.

Марія спокійно посміхнулася:

— А ти подивись на екран свого власного смартфона, тобі ж теж має прийти це сповіщення. А, ти ж, мабуть, знову не почув звуку, бо тримаєш апарат на беззвучному режимі. Читай тоді з мого екрана вголос, Ромчику. Спеціально для своєї мами та сестри, щоб усі почули «щире кохання».

Роман тремтячими, білими пальцями витягнув з кишені брюк телефон.

Його очі швидко-швидо забігали по рядках вхідного повідомлення. Він мовчав кілька довгих секунд, і його обличчя з багряного почало швидко ставати блідо-зеленим.

— Ну ж бо, Ромчику, не соромся перед усіма, видай нам фінал цієї чудової поеми! — весело і голосно зареготав Сергій.

Роман мовчав, опустивши голову вниз. Тоді Марія сама забрала у нього з рук гаджет і чітко, виразно зачитала кожне слово в тиші кімнати:

— «Слухай сюди, дядьку, ти нічого часом не попутав у цьому житті? Який ще курінь? Яке «їду до тебе»? У мене взагалі-то є молодий хлопець, а ти мені просто допомагав фінансово по-дружньому, бо ти вже старий і доволі не мудрий. Не смій сюди більше писати свої дурниці, а то я напишу заяву в поліцію. Теж мені знайшовся Ромео плешивий!» І після цього додала твій профіль у чорний список.

Наталія закрила рот долонею, намагаючись стримати нервовий, неприємний смішок. Сергій голосно і відкрито розреготався на всю квартиру.

— Ну от і все на цьому, — Марія акуратно склала розпечатані папери назад у свою сумку, піднялася з-за столу і випросталася. — Нашу квартиру та майно ми будемо ділити через офіційний суд, Романе. Твої речі я вже давно зібрала в коробки і виставила в загальний тамбур, а замки у вхідних дверях поміняла ще сьогодні вранці, поки ти спав. Можеш сміливо переїжджати жити до мами, раз тут так затишно.

Вона чемно і ввічливо кивнула здивованим родичам, які сиділи в повному заціпенінні.

— Дякую за смачний обід, Анно Семенівно. Всього вам доброго і міцного здоров’я.

Марія різко розвернулася і впевненою кроком вийшла з квартири. На колишнього чоловіка вона навіть не обернулася на прощання.

Після гучного і неприємного розлучення минуло чимало часу. Марія швидко вирішила всі юридичні питання, продала свою частину спільного майна і на виручені кошти придбала затишну, світлу однокімнатну квартиру в тихому районі неподалік від зеленого міського скверу.

Зараз її життя увійшло в спокійне, гармонійне русло.

Вона живе виключно для себе, багато гуляє ранками чистими вулицями, дихає свіжим повітрям і навіть занесла собі вірного собаку з притулку, який тепер супроводжує її на кожній прогулянці.

Дочка повністю підтримала матір у цьому рішенні, тому з батьком вона тепер практично не спілкується і не бачиться.

А що ж Роман? Після того як квартиру довелося продати і розділити кошти, він остаточно переїхав жити до своєї матері у старий будинок.

Довгі місяці він намагався писати колишній дружині, дзвонити і благати пробачити його за цей безглуздий вчинок, але марно.

У щирість його раптового каяття Марія вже не повірила ніколи, адже довіру, яку будували десятиліттями, неможливо повернути простими словами.

Чи вірно зробила дружина, що ось так відразу пішла, чи варто було пробачити чоловіка, адже він свою помилку визнав?