Літня синьйора Клара нарешті заснула. Її важке, старече дихання ледь чутно долинало з далекої спальні через напіввідчинені двері. У великій неаполітанській квартирі з високими стелями нарешті запанувала тиша, яка наступала тут завжди близько одинадцятої вечора. Тільки десь далеко внизу, на вузькій брукованій вулиці,гуркотів поодинокий скутер, та тихо гудів холодильник у кутку.
Я навшпиньках пройшла на простору кухню, зачинила за собою двері й сіла за стіл, накритий старою клейонкою в дрібні лимони. Запалила маленьку лампу над мийкою, щоб світло не різало очі й не було видно з коридору. Руки мої, порепані від постійного миття посуду, хлорки та їдких мийних засобів, злегка тремтіли. Я дістала з кишені фартуха ключ, відкрила нижню шухляду буфета, де серед пачок із сухими серветками лежав мій потаємний скарб — конверт із цупкого коричневого паперу.
Повільно виклала гроші на стіл. Акуратні пачки по п’ятдесят і сто євро. Пальці знали кожну купюру на дотик. Я перераховувала їх уже разів десять за останні три дні, але зараз мусила порахувати знову. Перекладала повільно,затамувавши подих.
Рівно десять тисяч євро. Рівно.
Господи, невже я це зробила? Невже ці довгі роки нарешті підійшли до кінця? Мене охопила така тепла, така неймовірна гордість за себе, яку я рідко коли відчувала у своєму житті. Адже ці гроші — це не просто папірці. Це була свобода. Це була крапка в моєму довгому заробітчанському житті. А найголовніше — це була здійснена мрія мого Василя. Мого любого чоловіка.
У жовтні йому мало виповнитися шістдесят. Серйозний ювілей. А мені на Спаса стукнуло п’ятдесят сім. Усе літо я тільки про це й думала: дотягну до середини осені, дозбираю копійка до копійки цю суму і поїду. Повернуся назавжди, тихо, без попередження, просто перед його днем народження. Зайду на подвір’я, обійму за шию, покладу в його загрубілу долоню цей конверт і скажу: «Ось, Васильку. Бери собі машину, яку ти все життя хотів.Німецьку, міцну, щоб більше не мучився з тим старим “Москвичем”. І все. Більше я нікуди від тебе не поїду».
Спати в ту ніч я так і не змогла. Пішла у свою крихітну комірчину поруч із кухнею, прилягла на вузьке ліжко поверх ковдри й дивилася у стелю. Сон не йшов, у голові роїлися спогади, перепліталися з мріями про дім. Перед очима проходило все моє життя, ніби хтось крутив старе кіно.
Я згадала наше знайомство. Був такий самий жовтень, холодна осінь на Тернопільщині. Василь тоді щойно повернувся з армії — високий, плечистий, кучерявий, очі сміються. Прийшов у наш клуб на танці, побачив мене біля вікна, підійшов і просто сказав: «Пішли танцювати, красуне, бо музика закінчиться». І закружляв мене у вальсі так, що в мене голова пішла обертом. Через пів року ми побралися.
Жили ми в його батьківській хаті. Хата була стара, ще глиняна, обмазана вапном, взимку в кутках постійно виступав іній, а з вікон дуло так, що тюль ворушився. Працювали обоє важко: я в шкільній їдальні кухаркою,Василь — шофером у колгоспі. Згодом народився наш Андрійко. Часи настали страшні — дев’яності роки, колгосп розвалився, зарплату якщо й давали, то якимись консервами чи мішком зерна. Бувало, сидимо ввечері, дитина спить, а ми картоплю в мундирах чистимо, олійкою трохи поллємо, посолимо — от і вся вечеря.
Але ж які ми були тоді щасливі! Боже мій, попри всю ту бідність, скільки в нас було тепла. Василь мене жалів,ніколи поганого слова не сказав. Якщо бачив, що я з ніг валюся від утоми, сам міг і посуд помити, і підлогу підмести. Ми мали багато друзів у селі. Часто збиралися то в нас, то в кумів. Грошей ні в кого не було, але господині на стіл несли хто що мав: солоні огірки, квашену капусту, домашній хліб, шматочок сала. І співали. Як же гарно Василь співав! У нього був такий чистий, дзвінкий тенор. Співали старих українських пісень про кохання, сміялися, жартували до півночі.
Улітку Василь садив мене й маленького Андрійка на свій старенький мотоцикл із коляскою, і ми їхали за село на річку. Розпалювали вогнище, пекли картоплю в попелі, ночували в наметі. Було відчуття повної, безмежної надії,що ми молоді, що ми разом, і що все обов’язково налагодиться.
А потім син підріс. Закінчив школу з гарними оцінками, треба було вступати в інститут у місті, а за навчання правили такі гроші, про які ми в нашому селі навіть уві сні не чули. У Василя на той час роботи стабільної не було — перебивався випадковими підробітками, крутив гайки сусідам у гаражі, їздив на пилораму. Тоді вперше в нашій хаті зайшла мова про чужину.
Сусідка навпроти якраз поїхала до Риму, почала передавати додому гроші, доньку одягла, паркан новий поставила.Василь довго мовчав, курив біля печі, а одного вечора підійшов, обійняв мене за плечі й глухим голосом сказав: — Галю, дивися, люди їдуть. Може, і тобі поїхати? Я б сам поїхав, але куди я там без мови, на яку будову? А жінкам роботу знайти легше — коло старих людей, коло дітей. Поїдь, Галюню. Тільки не надовго. На один рік. Сина на перший курс влаштуємо, трохи борги роздамо — і назад. Благаю тебе, тільки на один рік.
Я тоді довго плакала в подушку. Страшно було їхати світ за очі, залишати рідну хату, чоловіка, сина-підлітка. Але материнське серце боліло за Андрійка: не хотілося, щоб він, як ми, все життя копирсався в землі без жодної перспективи. І я погодилася. Думала собі: «Один рік витримаю. Потерплю трохи чужі примхи, перетерплю тугу,зате дитина в люди вийде».
Як же я помилялася щодо того «одного року»! Заробітчанки зрозуміють мене без слів. Заробітки — це як болото,як вирва: ти заходиш туди тільки по кісточки, а воно затягує тебе по саму шию, і вирватися вже неможливо.
Перший рік в Італії був справжнім пеклом. Я потрапила до лихої, вередливої баби в передмісті Неаполя. Вона цілими днями кричала, перевіряла пилюку білою хустинкою по кутках, годувала мене недоїдками й платила копійки. Я ночами вила у ванні, закусивши рушник, щоб вона не почула, і рахувала дні до повернення. Але щоразу,коли я чула в телефонній слухавці радісний голос сина: «Мамо, я здав сесію, мені так подобається вчитися!», я витирала сльози й казала собі: «Терпи, Галю. Ти повинна».
Рік минув непомітно. Синові треба було платити за другий курс, купувати одяг, підручники, винаймати кімнату в місті. Я знайшла іншу роботу, вже кращу, де платили більше. І подумала: «Ну ще один рік попрацюю, щоб син спокійно довчився».
А коли Андрійко отримав диплом, постало нове питання. Він зустрів дівчину, вирішив одружуватися. А куди невістку вести? У нашу розвалену хату, де туалет на вулиці й вода з криниці? Чи щоб молоді тинялися по орендованих кутках і віддавали чужим людям останні копійки? — Мамо, — сказав мені якось Василь по телефону.— Ми ж із тобою починали з нічого, знаєш, як це важко. Якщо ти вже там, на тому березі, то, може, спробуємо дитині хоч на якусь однокімнатну назбирати? Щоб хлопець мав свій старт.
І я знову сказала собі: «Ще трохи». Чотири роки каторжної праці пішли на ту квартиру. Я відмовляла собі в усьому. Ніколи не купувала собі нового одягу — доношувала те, що віддавали італійці або що дівчата приносили до української церкви на благодійні столи. Їла найдешевші макарони з томатною пастою, економила кожен цент.Кожен євро, який заробляла, я пересилала додому через водіїв бусів.
І коли син зі своєю молодою дружиною переступив поріг власної квартири у Франківську — світлої, з новеньким ремонтом, — я плакала від щастя на своїй італійській кухні. Син дзвонив, дякував, казав, що я в нього найкраща мама у світі. Василь гордився: «Бачиш, Галю, які ми з тобою молодці! Дитину забезпечили, тепер син при хлібі й при даху над головою».
А далі я глянула на фотографії нашого обійстя, які Василь надсилав мені на вайбер. Паркан похилився, хата просіла, штукатурка обсипається. Соромно перед людьми. Син живе як пан, а батьки на старість залишаться в руїні? «Ні, — подумала я, — треба зробити порядок удома. Зроблю нормальну хату, ванну в хаті поставлю, щоб на старість кістки не мерзли, і тоді вже точно повертаюся».
І почалося велике будівництво, яке розтягнулося ще на кілька років. Василь керував на місці, а я надсилала гроші.Тонни цементу, пісок, цегла, металочерепиця, пластикові вікна, дорогі двері, теплі підлоги. Я вкладала туди все, що заробляла до останнього цента. Стару глиняну хату обмурували, добудували другий поверх, зробили велику терасу, про яку я так мріяла. Поставили високі ковані ворота з виноградним листям. Василь хвалився: «Галюню, у нас тепер не хата, а палац! Усе село завидує, ні в кого такої нема!»
Я уявляла, як ми вийдемо з Василем на ту терасу влітку, сядемо в плетені крісла, питимемо чай із м’ятою і дивитимемося на наш садок. Ми заслужили цей спокій. Ми пройшли крізь злидні, виростили сина, збудували дім.
Залишалася тільки одна річ. У Василя завжди була мрія — справжня, добра машина. Не якась бляшанка, яка гниє під парканом, а гарний, надійний автомобіль. Він завжди так заздрісно проводжав очима чужі іномарки, коли вони проїжджали повз наше село. І я дала собі зарок: останні гроші, які я зароблю в Італії, будуть тільки для нього.Десять тисяч євро. За ці гроші в Україні можна було купити чудову машину на вторинному ринку.
Цілий останній рік я збирала саме на це. Працювала вже в синьйори Клари — лежачої, сліпої бабці з важким характером. Я не мала жодного вихідного. Мила її, перевертала, щоб не було пролежнів, варила їй кашки, терпіла її безпричинні капризи й докори. Коли ставало зовсім важко, я заплющувала очі й уявляла обличчя мого Василя,коли я віддам йому ключі від авто. Як він зрадіє, як підхопить мене на руки, як скаже: «Галюню моя золота, ти для нашої сім’ї гори звернула!»
Я нічого не говорила йому про свої плани. Казала по телефону, що синьйора хворіє, що доведеться сидіти ще довго, може, до весни. А сама потайки домовилася з перевізником Іваном, який кожні два тижні їздив на Україну,щоб забрав мене на початку жовтня.
Подруги-заробітчанки в Римі та Неаполі, з якими ми сходилися щонеділі біля собору, в один голос мені торочили:— Галю, ти що, здуріла? Не роби такого дурного! Який сюрприз? Чоловікові треба завжди дзвонити й казати за тиждень, що ти їдеш. Чоловіки — вони ж такі, як діти, без нагляду швидко дичавіють. Подзвони, попередь! — Та що ви таке плетете? — відмахувалася я від них із щирим сміхом. — Ми з Василем тридцять п’ять років разом! У нас кохання, у нас довіра! Він за мною гине, щодня питає, як я почуваюся. Та він з глузду з’їде від радості, коли мене побачить!
Я була настільки впевнена у своєму чоловікові, як у самій собі. Хіба може зрадити людина, з якою ти з’їв пуд солі,заради якої ти віддала молодість, здоров’я, свої найкращі роки? Ні, це дурниці, це інші чоловіки гуляють, а мій Василь не такий. Він порядний, він хазяйновитий, він мене чекає.
У перших числах жовтня я попрощалася з родичами синьйори Клари, сіла у великий білий мікроавтобус і рушила додому. Дорога через усю Італію, Австрію та Угорщину здавалася мені нескінченною. Я не спала ні хвилини.Серце калатало, наче навіжене. У багажнику стояли чотири велетенські сумки: там були італійські сири,маслинова олія першого віджиму, прошуто, солодощі для онука, дорогий шерстяний светр для Василя, нова шкіряна куртка для нього ж, якісний посуд і, звичайно, його улюблена ароматна кава в зернах, яку я завжди купувала в одній маленькій крамничці біля вокзалу.
Кордон проїхали напрочуд швидко. Коли перетнули Тису й в’їхали на Закарпаття, у мене сльози навернулися на очі: нарешті вдома, нарешті рідна земля! Осінній ліс у Карпатах палав золотом і багрянцем. Погода стояла тиха,суха й трохи прохолодна — класичний, щедрий жовтень.
До нашого села ми доїхали вранці, десь о пів на восьму. Туман ще стелився над городами, повітря було свіжим,пахло димом від паленого листя і мокрою землею. Мікроавтобус тихенько звернув на нашу вулицю і зупинився перед нашим кованим парканом.
Я вийшла з буса, вдихнула рідне повітря на повні груди й усміхнулася. Який красень-дім! Великий, пофарбований у приємний персиковий колір, з новою черепицею. Усе подвір’я викладене сірою бруківкою, уздовж паркану посаджені молоді туї. Справжня панська садиба. «Ось вона, моя праця, — подумала я з гордістю. — Не дарма я гнула спину».
Водій Іван заглушив двигун, відкрив задні двері й заходився спускати мої важкі сумки просто на бруківку біля хвіртки. — Ну що, тітко Галю, зустрічайте рідні пенати! — весело гукнув він, ставлячи останню клітчасту торбу.
Але я йому не відповіла. Я стояла як укопана, і все моє тіло раптом скував такий холод, наче мене облили крижаною водою посеред зими.
Хвіртка була відчинена. На порозі нашого розкішного нового будинку, тримаючи в руці порцелянову чашку,стояла жінка. На вигляд їй було років сорок п’ять — набагато молодша за мене. Світле фарбоване волосся,підведені очі. Вона неквапливо пила щось гаряче й спокійно, з якоюсь ледачою цікавістю дивилася на мікроавтобус і на мене. На ній не було ні сорому, ні переляку. Вона дивилася так, ніби вона тут повноправна господиня, а я — якась випадкова циганка, що приблукала під ворота.
Але найстрашніше було інше. На цій жінці був одягнений мій довгий синій махровий халат — той самий, який я купила собі в Неаполі на першу премію, випрала, напахтила й прислала додому, щоб одягати, коли повернуся. На ногах у неї були мої домашні тапочки з вишитими квітами. І чашка в її руках була з нашого святкового сервізу,який ми купували з Василем ще на порцеляновому заводі в Баранівці.
— Тітко Галю… З вами все добре? — голос водія Івана пролунав глухо, наче крізь товщу води. Він зупинився,пильно поглянув на мене, перевів погляд на ґанок, і його обличчя враз змінилося. Він усе зрозумів. Усі водії бусів,що возили людей на заробітки, бачили такі картини не раз і не два. — Може, вам водички дати? Ви біліша за крейду…
Я не могла вимовити жодного слова. Горло перехопило спазмом, язик задерев’янів. Мені здалося, що земля під моїми ногами раптом розверзлася і я лечу в темну прірву.
У цей момент двері будинку відчинилися ширше, і на поріг квапливо вискочив Василь. Він був у спортивних штанях і старій футболці. Побачивши мене біля воріт, він завмер на мить, у його очах блиснув такий дикий,тваринний страх, що він аж пополотнів. Але цей переляк тривав лише секунду. Василь швидко опанував себе,озирнувся на сусідські вікна й майже бігом рушив до хвіртки.
— Галю?! Ти чого приїхала? Чому не подзвонила?! — засичав він стишеним, нервовим голосом, навіть не глянувши мені у вічі. Він схопив одну сумку, другу, почав хапливо тягнути їх через двір до вхідних дверей. — Давай, заходь швидше! Не стій посеред вулиці, не роби вистави на все село! Сусіди зараз дивитися почнуть, сорому не оберешся!
Сорому? Йому стало соромно перед сусідами? Тільки зараз, коли я приїхала? А весь той час, поки мене не було,йому соромно не було?
Водій Іван мовчки сів у бус, тихо зачинив дверцята й поїхав геть, навіть не взявши решти за дорогу. Він просто втік від цього чужого, раптового горя, щоб не бути свідком моєї ганьби.
Я повільно, наче на підкошених ногах, пішла слідом за Василем. Кожен крок відлунював у моїй голові, наче удар дзвона. Ми зайшли у просторий коридор. Тут пахло свіжістю дорогих шпалер, новою підлогою і… свіжозвареною кавою. Тією самою доброю кавою, пачки якої я щомісяця передавала з Неаполя, відмовляючи собі в цукерках.Вони щойно пили її вранці разом.
Та жінка стояла біля дверей вітальні. Вона навіть не поворухнулася, щоб зняти мій халат. Тільки поставила чашку на комод, схрестила руки на грудях і дивилася на Василя. — Ну що, Василю, — холодно і впевнено сказала вона дзвінким, приємним голосом. — Ти сам їй усе поясниш, чи мені розповісти, як ми живемо?
Василь важко опустив сумки на плитку, витер піт з чола тремтячою рукою, нарешті підвів на мене погляд. Але в тому погляді не було ні каяття, ні провини. Там була глуха, загнана злість. Злість слабкої людини, яку спіймали на гарячому, і яка через це ненавидить того, хто її викрив.
— Я сам скажу, — огризнувся він до неї, а потім повернувся до мене й заговорив — спокійно, діловито, наче ми на зборах у сільраді вирішували питання про розподіл паїв. — Розумієш, Галю… Добре, що ти приїхала. Рано чи пізно ця розмова все одно мала відбутися. Ми з Христиною вже рік як разом. Вона хороша жінка, хазяйновита. Ми вирішили жити однією сім’єю. Так що давай без сліз, без оцих криків і сільських істерик. Сядемо, по-людськи напишемо заяву і оформимо розлучення.
Слова падали мені на серце, як важкі гарячі камені. Я дивилася на нього — на людину, якій віддала все своє життя,заради якої терпіла чужі приниження, чиї мозолясті руки я цілувала колись перед сном — і не впізнавала його.Переді мною стояв абсолютно чужий, байдужий чоловік із чужими очима.
— І ти… ти ось так просто все вирішив? За нас обох? — ледь чутно видушила я з себе. Голос мій дрижав, губи не слухалися. — Після тридцяти п’яти років? Хто вона така, Василю? Що вона робить у моїй хаті? Чому вона в моєму халаті ходить?!
Христина тільки насмішкувато звела брову, а Василь роздратовано махнув рукою: — А ти чого чекала, Галю? Га?!Ти сама в усьому винна! Хто тебе змушував там сидіти стільки років? Ти ж поїхала на один рік, а скільки тебе не було? Десять років! Десять літ я тут сам сидів, як бобиль! Ти думала, що я пес на прив’язі, буду сидіти біля буди й чекати, поки пані з Італії зволить повернутися на пенсію? Мені жити треба зараз! Мені жіноче тепло потрібне,затишок, а не твої передачі з макаронами та кавою! Ти гроші вибрала, ти сама собі таку долю обрала!
У мене в очах потемніло. Гроші я вибрала?! — Я гроші вибрала?! — мій крик розірвав тишу цього гарного будинку, перелякавши навіть синиць за вікном. — Ти що верзеш, безсовісний твій лоб?! Хто мене випхнув на ті заробітки?! Хто плакав, що грошей на навчання нема? Хто просив дитині на квартиру заробити?! Я хоч копійку собі лишила? Я собі хоч кофтину за ці роки купила?! Подивися на мої руки! Подивися, на що я стала схожа! Я там як віл горбатилася, чужі задниці підтирала, щоб у тебе все було, щоб синочок наш на своєму жив, щоб хата в селі найкраща була! А ти… ти завів собі молодицю в моєму домі й кажеш, що я винна?!
— Та годі вже верещати, ціну собі набивати! — раптом крикнув Василь, стукнувши кулаком по комоду. Його лице перекосилося від злості. — Не ти одна на заробітках була! Усі жінки їздять, усі помагають! А що заробила — то на сім’ю пішло! Дім цей — наш спільний. Ми його в шлюбі будували. Ділянка на мені, документи на нас обох оформлені. Ти думаєш, ти приїхала королевою, виженеш мене звідси, і все тобі дістанеться? А дзуськи!
Христина підійшла ближче, поклала свою доглянуту руку йому на плече, заспокоюючи, і тихо, з отруйною лагідністю додала: — Пані Галино, не треба так нервувати. Ніхто у вас вашого шматка не забирає. Василь має повне право на половину цього майна. Ми вже радилися з юристом. Якщо ділити через суд — піде купа грошей і часу, і будинок просто виставлять на торги.
Василь закивав головою, відчувши підтримку коханки: — Ось саме. Христина правду каже. Я звідси на вулицю не піду, це мій дім теж, я тут кожну цеглину своїми руками приймав від майстрів, я за всім дивився! Але якщо ти не хочеш продавати хату і ділити гроші навпіл — будь ласка. Виплати мені мою частку грішми. Віддай мені половину вартості хати, і я піду. Ми з Христиною собі в райцентрі щось купимо, а ти лишайся тут одна зі своїми євроремонтами. Так буде по-чесному.
«По-чесному»… Це слово пролунало так брудно, так мерзенно, що мене мало не знудило.
Я мовчки опустилася на одну зі своїх важких сумок у коридорі. Сил сперечатися більше не було. Ноги не тримали,серце боляче кололо в грудях, бракувало повітря. Осіннє сонце нарешті пробилося крізь туман і яскравим променем упало через вікно на стіну коридору, висвітлюючи кожну деталь: дорогі венеціанські штукатурки,натяжну стелю, новенькі дубові двері. Усе це було куплено за мої безсонні ночі, за мої сльози, за мої хворі суглоби й зірваний поперек.
А в кишені мого старого пальта лежав той самий конверт. Десять тисяч євро. Мрія його життя. Нова машина на шістдесятиріччя. Сюрприз на ювілей… Боже, якою ж дурною, якою наївною і сліпою я була! Я берегла кожну копійчину, летіла на крилах через тисячі кілометрів, щоб побачити радість в очах коханого чоловіка, а він уже давно жив чужим, чужим для мене життям.
Христина розвернулася і пішла у ванну кімнату. За хвилину звідти долинув шум води — вона безтурботно вмивалася у моїй ванні, витиралася моїми рушниками, користувалася моїм кремом, який я привезла минулого року. Василь стояв біля вікна, спиною до мене, нервово смикаючи фіранку й дивлячись на вулицю.
— Василю, — тихо покликала я. — А син? Андрій знає про це?
Василь не повернувся, тільки плечі його здригнулися: — Знає. Андрій хлопець дорослий, усе розуміє. Сказав, щоб ми самі між собою розбиралися і його в наші справи не вмішували. У нього своє життя, сім’я, робота. Він нам не суддя.
Ці слова добили мене остаточно. Мій Андрійко. Мій хлопчик, заради якого я віддала свої молоді роки, заради якого мовчала й терпіла чужих примхливих старих, заради якого викупила квартиру… Він знав. Він знав, що батько живе з іншою жінкою в хаті, яку збудувала мати, і просто вирішив «не вмішуватися». Ніхто не зателефонував, ніхто не попередив, ніхто не сказав: «Мамо, зупинися, не висилай більше грошей, тебе тут уже ніхто не чекає». Їм усім було зручно. Синові було зручно мати квартиру без боргів, Василеві було зручно будувати палац чужими руками й приводити туди молоду коханку, а я… я була просто дійною коровою, безмовним банкоматом, який справно надсилав тисячі євро щомісяця.
Я сиділа на сумці серед власного коридору, дивилася на свої покручені артритом пальці й думала: що мені тепер робити? Куди йти? До кого звертатися?
Повернутися зараз назад до Італії? Кинути все, що я будувала з таким болем, і знову шукати якусь немічну синьйору, щоб до кінця своїх днів мити чужі підлоги й померти на чужині під парканом?
Чи впасти перед цим чоловіком на коліна, благати його, щоб він вигнав ту Христину, пробачити йому цю страшну зраду й жити далі в отруйній брехні, знаючи, що він зі мною тільки через хату й гроші? Ні, гордість, яка ще жевріла десь на самому дні моєї розбитої душі, не дозволить мені цього зробити ніколи.
А може, просто витягнути з кишені цей клятий конверт із десятьма тисячами євро, жбурнути йому в обличчя і сказати: «На, подавися! Забирай свої гроші за машину, забирай свою частку й забирайся геть звідси разом зі своєю повією, щоб і духу твого тут не було!»? Але хіба йому вистачить цих грошей? Хіба насититься вовк однією кісткою? Такий будинок зараз коштує не один десяток тисяч, він вимагатиме більше, він відчує смак крові й не відступить.
Чи найняти адвокатів, піти до суду, підняти всі квитанції грошових переказів, знайти свідків, заробітчанок,показати кожен чек, кожну копійку, доводити всьому селу й державі, що цей дім стоїть виключно на моєму поті й крові? Судитися роками, гризтися, витрачати останні нерви й залишки здоров’я, спостерігаючи, як люди в селі показують на нас пальцями й глузують з нашої біди?
Жовтневий вітер знадвору посилився, зірвав із яблуні в саду жовтий лист і кинув його у шибку вікна. Листок прилип до холодного скла, самотній і беззахисний, відірваний від свого дерева.
Я сиділа в холодному коридорі красивого, мертвого для мене дому, стискала в кишені непотрібні паперові тисячі й гірко плакала. Плакала без сліз, бо сльози вже давно висохли за довгі роки розлуки. Я не знала, як прожити цей день, як пережити цю чорну осінь і як навчитися дихати заново, коли все твоє минуле виявилося суцільною брехнею, а майбутнє розсипалося на порох у власному дворі.
