Заради свого чоловіка я наважилася змінити в своєму житті багато речей, а тепер шкодую про це. Мені зараз тридцять п’ять років, з Володимиром я живу в цивільному шлюбі. Два роки тому я зустріла на вулиці свого однокласника Володимира, розговорилися. Він живе і працює в іншому місті, а на свята приїхав до батьків. Те, що Володимир, як і я, був досі неодружений, дуже нас зблизило, ми подумали, що це доля.
На той час у мене було своє житло, робота, кар’єра, друзі. Не було лише особистого щастя, яке обіцяв мені Володимир, але в обмін на те, що я залишу своє старе життя і почну нове, разом з ним, переїхавши до нього. Не знаю чому, але я наважилася. Можливо тому, що дуже хотіла дітей. Роботу я залишила, квартиру продала і поїхала в нове життя.
Спочатку ми хотіли весілля, але думали трохи обжитися на новому місці. Тому ми почали жити разом, а одруження відклали. Згодом ми зрозуміли, що весілля, це зайва трата грошей, краще з’їздити відпочити куди-небудь. А розписатися ми завжди встигнемо.
Я для себе визначилася, коли зрозумію, що чекаю дитину, тоді і розпишемось, щоб у всіх було одне прізвище. Але згодом виявився дуже сумний факт – дітей у мене не може бути. Я ледве пережила цю новину. Чоловік начебто, особливо з цього приводу не переживав. Підтримував мене і говорив, що раз ми любимо один одного, без дітей зможемо прожити. І ніколи мене ні в чому не дорікав.
Але недавно я зрозуміла, що мій чоловік мені зраджує. Рік тому в нашому під’їзді оселилася молода і вродлива сусідка, років двадцяти п’яти. Живе вона поверхом нижче. Спочатку я ні про що не здогадувалася, але мені інша сусідка розповіла, що не один раз бачила, як мій чоловік заходив у квартиру цієї молодої дівчини. Я запитала у чоловіка, але він сказав, що та просила щось відремонтувати.
Я, звичайно, не повірила, і через деякий час особисто переконалася, що чоловік ходить до неї регулярно. Я навіть і не знала що робити. Вигнати його я не можу, це ж його квартира. Своє житло я необдумано продала, то ж не маю куди повертатися. Дітей теж немає, так і зістарюся на самоті. А днями я випадково зустрілася з цією дівчиною і вона наважилася підійти до мене, першою почавши розмову. Ця дівчина сказала, що вже більше пів року вони з моїм чоловіком разом. Твердила, що не відпустить його, і у них все серйозно.
Говорила вона багато, а я слухала і мовчала. Сусідка сказала, що я вже стара, і він однозначно залишиться з нею. А потім ошелешила мене, що чекає від нього дитину. І попросила не заважати їхньому щастю. Я так мовчки і пішла додому, ледве стримуючи сльози.
Я так йому вірила, а тут така підла зрада. Але поміркувавши, я зрозуміла, що дівчина в чомусь має рацію. Ну що я можу йому дати? У нього з’явився шанс мати повноцінну сім’ю, з дітьми. З мого боку було б егоїстично тримати його біля себе. Може поруч з нею він буде щасливий. Уже минуло кілька днів, а я так і не можу зважитися поговорити з чоловіком. Все чекаю, поки він сам мені зізнається.
Ситуація у мене складна і неприємна. Треба повертатися додому, але мені соромно перед батьками, сусідами і знайомими. Що ж тепер з усім цим робити? Як, по-людськи, вийти з цього становища?
Фото ілюстративне – aif.
