Приїжджай, Оленочко, до мене в Італію, — щебетала сестра у слухавку таким медовим голосом, якого я від неї за все життя не чула. — У тебе якраз літня відпустка, у мене теж буде трохи вільного часу на роботі. Відпочинеш душею, подивишся на світ, побачиш красу. Ми ж із тобою майже не спілкуємося! Треба це виправляти, бо роки йдуть, а рідніших людей у нас немає. Я слухала її й не могла повірити своїм вухам. Світлана живе в Італії вже двадцять років. Вона старша за мене майже на двадцять років. Ми з нею сестри по мамі, а тати в нас різні. Богдан, коли почув про моє рішення, тільки насупився: — Олено, ти добре подумала? Чого це вона раптом так розщедрилася на запрошення? Стільки років їй було байдуже, чи жива ти, чи здорова, а тут раптом — «приїжджай, сестричко». Не подобається мені ця її раптова любов. — Та ну тебе, Богдане! — відмахнулася я тоді. — Не шукай підступу там, де його немає. Жінка старіє, батьків немає, дітей у неї не склалося — от і хочеться рідну душу поруч мати. Не чужі ж ми. Чоловік лише махнув рукою, допоміг мені зібрати валізу, дав із собою достатньо грошей, щоб я ні в чому собі не відмовляла і не почувалася бідною родичкою, і відвіз на потяг, звідки я мала добиратися до аеропорту. Прилетіла я до Італії в чудовому настрої. Сонце, тепло, зовсім інше повітря, вузенькі вулички, старовинні будинки. Світлана зустріла мене в аеропорту з широкою усмішкою, обійняла, розцілувала в обидві щоки. Вона виглядала дуже доглянутою: гарна зачіска, стильний одяг, прикраси. Відразу видно — жінка влаштувалася добре

— Ну що, ти вже поговорила зі своїм Богданом? Коли зможеш переказати гроші? Бо нам треба давати завдаток, час підтискає!

Я тримала телефон біля вуха, дивилася у вікно на власне подвір’я і відчувала, як усередині все стискається від якоїсь дивної, липкої образи. Сестра навіть не спитала, як я почуваюся після дороги, чи не прихворіла з перельоту, як там наші справи. Жодного «привіт, як ти?». Одразу до діла.

А ще місяць тому все починалося так гарно, так тепло, що я й подумати не могла, чим закінчиться ця поїздка.

Коли моя старша сестра Світлана запросила мене до себе в Італію, я, чесно кажучи, довго вагалася, чи варто взагалі туди їхати. Ми ж із нею фактично чужі люди, хоч і рідні.

— Приїжджай, Оленочко, до мене в Італію, — щебетала сестра у слухавку таким медовим голосом, якого я від неї за все життя не чула. — У тебе якраз літня відпустка, у мене теж буде трохи вільного часу на роботі. Відпочинеш душею, подивишся на світ, побачиш красу. Ми ж із тобою майже не спілкуємося! Треба це виправляти, бо роки йдуть, а рідніших людей у нас немає.

Я слухала її й не могла повірити своїм вухам. Світлана живе в Італії вже двадцять років. Вона старша за мене майже на двадцять років. Ми з нею сестри по мамі, а тати в нас різні.

Так склалося в житті, що наша мама у своєму першому шлюбі дуже рано овдовіла. Чоловік її пішов із життя молодим, залишивши її з маленькою Світланкою на руках. Мама довго жила сама, тягнула дитину з останніх сил,працювала на двох роботах, відмовляла собі в усьому, аби донька ні в чому не мала потреби. А вже коли мамі було під сорок, вона випадково зустріла мого тата — доброго, спокійного чоловіка, який полюбив її всім серцем і прийняв її дорослу доньку як рідну. Так на світ з’явилася я.

Через таку велику різницю у віці ми зі Світланою ніколи не були особливо близькими. Коли я ще ходила до початкової школи, гралася ляльками та заплітала косички, вона вже мала своє доросле життя, свої секрети, кавалерів і компанії. Вона дивилася на мене зверхньо, як на малечу, яка тільки плутається під ногами.

Потім Світлана вийшла заміж. Але сімейне життя в неї не склалося — швидко розлучилася, повернулася до мами з гонором і вічним невдоволенням усім навколо. А згодом, коли почалися важкі часи, зібрала валізу й поїхала на заробітки до Італії.

Нашої мами вже давно немає на цьому світі. Вона хворіла довго і тяжко. Я доглядала її до останнього подиху: носила на руках, міняла білизну, годувала з ложечки, не спала ночами. А Світлана тоді тільки дзвонила раз на місяць на п’ять хвилин і казала, що в неї багато роботи, що вона не може вирватися, бо втратить місце. До речі, на похорон вона теж не приїхала. Сказала, що квитки дуже дорогі, а з документами якісь проблеми. Я тоді все розуміла, не тримала зла, сама все організувала, поховала маму по-людськи.

Після того Світлана взагалі дуже рідко бувала на батьківщині. Раз на три-чотири роки приїде на кілька днів, пробіжиться по знайомих, похвалиться своїм закордонним життям, принесе коробку дешевих цукерок — і знову зникає. Наші розмови зводилися до коротких привітань на великі свята та дні народження.

Я ж живу тут, удома, зі своїм чоловіком Богданом. Ми вже п’ятнадцять років разом. У нас свій добротний будинок, який ми будували власною працею, обоє маємо хорошу роботу, на життя не скаржимося. Не скажу, що ми якісь там великі багатії, але на все необхідне вистачає, і маємо певні заощадження, які відкладали роками — по копійці, відмовляючи собі в зайвих розкошах.

Богдан у мене чоловік хазяйновитий, розсудливий і дуже прямолінійний. Він ніколи не любив Світлану, хоча ніколи мені цього в очі не висловлював, щоб не образити. Просто тримався осторонь і мовчав, коли я розповідала про черговий її дзвінок.

Світлана давно вирішила, що залишиться в Італії назавжди, додому повертатися не збиралася. І раптом, ні з того ні з сього, почала так наполегливо мене запрошувати в гості, дзвонити мало не через день, розпитувати про здоров’я, про настрій, що я зрештою розтанула й погодилася.

Тим більше, сестра жила в самому центрі великого, старовинного італійського міста, куди туристи з усього світу мріють потрапити хоч раз у житті. Я подумала: «А й справді, коли ще випаде така нагода побачити таку красу? Та й сестра, мабуть, з віком стала сентиментальною, потягнуло до рідної крові. Не можна відштовхувати людину,якщо вона робить крок назустріч».

Богдан, коли почув про моє рішення, тільки насупився:

— Олено, ти добре подумала? Чого це вона раптом так розщедрилася на запрошення? Стільки років їй було байдуже, чи жива ти, чи здорова, а тут раптом — «приїжджай, сестричко». Не подобається мені ця її раптова любов.

— Та ну тебе, Богдане! — відмахнулася я тоді. — Не шукай підступу там, де його немає. Жінка старіє, батьків немає, дітей у неї не склалося — от і хочеться рідну душу поруч мати. Не чужі ж ми.

Чоловік лише махнув рукою, допоміг мені зібрати валізу, дав із собою достатньо грошей, щоб я ні в чому собі не відмовляла і не почувалася бідною родичкою, і відвіз на потяг, звідки я мала добиратися до аеропорту.

Прилетіла я до Італії в чудовому настрої. Сонце, тепло, зовсім інше повітря, вузенькі вулички, старовинні будинки. Світлана зустріла мене в аеропорту з широкою усмішкою, обійняла, розцілувала в обидві щоки. Вона виглядала дуже доглянутою: гарна зачіска, стильний одяг, прикраси. Відразу видно — жінка влаштувалася добре.

Вона привезла мене до просторої, світлої квартири, яку винаймає разом із місцевим чоловіком на ім’я Ауреліо. Вони вже кілька років живуть разом і, як похвалилася сестра, збираються офіційно побратися.

Ауреліо виявився привітним, усміхненим чоловіком середнього віку, трохи сивуватим, з добрими очима. Він майже не говорив нашою мовою, а я не знала італійської, тому ми спілкувалися жестами, усмішками, а Світлана перекладала.

Я щиро пораділа за сестру. Нарешті й у неї особисте життя налагодилося, поруч надійний чоловік, затишна оселя.Я навіть подумала, що Богдан дарма наговорював на неї — он як добре вона мене прийняла!

Перші два дні все було просто чудово. Світлана взяла кілька вихідних, ми багато гуляли містом, милувалися старовинними площами, фонтанами, вуличками, де кожен камінь дихає історією. Я ходила як зачарована, фотографувала кожен куточок, надсилала знімки Богданові.

Щоправда, одну дивну річ я помітила майже відразу, ще першого ж дня.

Коли ми нагулялися, зголодніли й сіли в затишній вуличній кав’ярні випити по горнятку ароматної кави та перекусити, підійшов офіціант. Ми зробили замовлення, поїли, поговорили. А коли принесли рахунок, Світлана дістала свій гаманець, уважно подивилася в папірець, відрахувала рівно за свою каву та тістечко і поклала гроші на тарілочку.

Я трохи розгубилася, але швидко дістала свої євро й заплатила за себе.

Наступного дня ситуація повторилася. Ми зайшли пообідати в невелику піцерію. Світлана знову чітко порахувала свою частину рахунку до останнього цента і поклала гроші на стіл, навіть не глянувши в мій бік.

Більше того, коли ми купували квитки на транспорт чи в музеї, вона підходила до каси й брала квиток тільки для себе, а мені кивала: «Оленко, підходь, бери собі».

Я, звичайно, не чекала і не вимагала, щоб сестра оплачувала мою відпустку. У мене були свої гроші, я не приїхала сидіти в неї на шиї. Але якось дивно й трохи ніяково було на душі від того, що людина, яка так наполегливо, мало не зі сльозами в голосі запрошувала в гості, жодного разу навіть горнятком кави чи морозивом мене не пригостила. У нас удома, коли приїжджають гості — тим більше рідна сестра, якої не бачила багато років — то останнє з хати винесеш, аби людині було приємно, аби пригостити, порадувати.

А тут за всі два тижні я повністю оплачувала свої обіди, вечері, вхідні квитки, проїзд у метро й автобусах та всі інші дрібні витрати.

Вдома вранці Світлана готувала нам сніданки — зазвичай це була кава, тости з маслом і джемом або яєчня. Але й тут я кілька разів сама заходила до супермаркету біля будинку, купувала сир, ковбасу, фрукти, овочі, солодощі до чаю і несла все це в дім, щоб не почуватися нахлібницею.

Світлана сприймала мої покупки як належне. Спокійно розкладала продукти в холодильник, дякувала черговим «ой, нащо ти витрачалася», але з таким тоном, ніби це було само собою зрозуміло.

Мені було трохи прикро від такої холодної ощадливості, але я намагалася себе заспокоїти. Мовляв, інша країна, інший менталітет, тут так заведено — кожен платить сам за себе, навіть родичі. Не хотіла псувати стосунки та власний відпочинок через якісь побутові дрібниці. Адже місто справді було неймовірним, і я старалася брати від цієї поїздки тільки хороші враження.

Десь на десятий день мого перебування Світлана вийшла на роботу, і я гуляла сама. Мені це навіть подобалося:ніхто не підганяв, я могла годинами сидіти на сходах біля старовинних церков, спостерігати за людьми, купувати сувеніри для Богдана та подруг.

Увечері ми збиралися на кухні. Світлана багато розповідала про своє життя, про те, як важко їй було перші роки на чужині, як вона працювала прибиральницею, доглядальницею, як заощаджувала кожну копійку. А потім почала скаржитися, що оренда квартири в центрі забирає дуже багато грошей, що ціни ростуть, а платити чужим людям за житло набридло. Я співчутливо кивала, підтримувала її, казала, що все обов’язково владнається.

Коли моя двотижнева відпустка вже добігала кінця, до відльоту залишалося два дні, я почала пакувати подарунки у валізу і замислилася. Мене мучило сумління: я прожила в сестри два тижні, користувалася водою, світлом, снідала в неї. «А може, — подумала я, — запропонувати їй ще й гроші за проживання?»

Хоча в глибині душі я була на сто відсотків упевнена, що вона не візьме. Все-таки ми рідні сестри, я приїхала в гості на її ж наполегливе запрошення. Я уявляла, як вона замахає руками, розсміється і скаже: «Оленко, ти що,здуріла? Які гроші? Ти ж моя сестра, мені в радість, що ти приїхала!».

Але щоб усе було по-чесному і мені було спокійніше на душі, я вирішила підготувати суму заздалегідь. Написала повідомлення знайомій, яка часто їздить за кордон, розпитала, скільки приблизно могло б коштувати скромне проживання в кімнаті без зайвого шику. Знайома відповіла, що двадцять євро за ніч по-дружньому буде цілком нормально і справедливо.

Я порахувала: чотирнадцять ночей — це виходить двісті вісімдесят євро. Щоб не дрібнити, я вирішила округлити і дати триста. Дістала з гаманця три новенькі купюри по сто євро і поклала в кишеню кофти.

Увечері, коли Ауреліо пішов дивитися футбол у вітальню, ми зі Світланою залишилися на кухні удвох. Я підійшла до неї, дістала гроші, простягнула їй і щиро сказала:

— Сестричко, візьми, будь ласка. Це тобі за те, що я в тебе жила ці два тижні. Я ж розумію, що комунальні послуги дорогі, та й у вас свої витрати. Дуже дякую тобі за прийом.

І тут сталося те, чого я зовсім не очікувала. У мене аж подих перехопило.

Світлана мовчки, без жодного слова заперечення, простягнула руку й узяла купюри. Вона не просто поклала їх у кишеню — вона на моїх очах, не поспішаючи, перерахувала ті три папірці, перевірила їх на світло, акуратно склала й поклала до шухляди кухонного столу.

Навіть не сказала: «Та що ти, не треба!» або «Ой, незручно якось».

Більше того, мені здалося, що в ту мить вона якось невдоволено скривилася, підібгала губи. На її обличчі промайнув такий вираз, ніби я дала замало, ніби вона розраховувала на значно більшу подяку.

Мені стало так гидко й неприємно, що я навіть не знала, що сказати і куди подіти очі. Щоки запекли від сорому, ніби це я зробила щось ганебне. Я просто розвернулася і пішла у свою кімнату, пославшись на те, що треба доскладати речі.

Лежачи в ліжку, я довго дивилася в стелю і намагалася себе переконати: «Нехай. Не бери до голови. Я побачила місто своєї мрії, гарно відпочила, отримала нові враження. Заплатила за житло — значить, нікому нічого не винна,совість моя чиста. Не буду через це сваритися в останній вечір».

Настав день від’їзду. Вранці я встала рано, застелила ліжко, перевірила, чи нічого не забула, вивезла валізу в коридор і зайшла на кухню подякувати сестрі за гостинність.

Світлана сиділа за столом перед чашкою вже холодної кави. Вона не збиралася кудись виходити — була в домашньому халаті, без макіяжу, із зосередженим, трохи напруженим обличчям.

І раптом, коли я вже хотіла попрощатися, Світлана підняла на мене очі й сказала дуже серйозним тоном:

— Оленко, присядь на хвилинку. Мені треба з тобою серйозно поговорити.

— Слухаю тебе, Світлано. Щось сталося? — стривожилася я, сідаючи на край стільця.

Вона сіла навпроти мене, склала руки на столі й почала здалеку:

— Ти знаєш, ми з Ауреліо вже давно хочемо купувати власну квартиру. Скільки можна тинятися по чужих кутках і віддавати шалені гроші господарям? Ми вже навіть дещо пригледіли — хороша квартира, у тихому районі, якраз для нас двох. І ціна непогана, але власник хоче продати швидко, бо переїжджає в інше місто.

Я слухала її й кивала, поки що зовсім не розуміючи, до чого вона веде і чому ця розмова почалася саме за годину до мого виходу з дому.

— Але розумієш, у чому справа, — продовжила сестра, пильно дивлячись мені прямо в очі. — Нам трохи не вистачає грошей. Своїх заощаджень у нас замало, бо життя тут дороге. А в місцевих банках зараз такі грабіжницькі відсотки, що брати позику просто невигідно — переплатимо вдвічі, все життя будемо працювати на той банк.

Вона зробила паузу, ніби чекаючи, що я сама здогадаюся, але я мовчала. Тоді Світлана зітхнула і сказала прямо:

— Я знаю, що ви з Богданом добре живете. У вас свій будинок, стабільна робота, дітей малих уже піднімати не треба. Я впевнена, що у вас є хороші заощадження. То, може, позичиш мені двадцять тисяч євро? Я тобі чесно кажу — за рік усе до копійки поверну. Ми з Ауреліо затягнемо паски, працюватимемо більше і віддамо.

Я аж розгубилася. Мені здалося, що я недочула або неправильно зрозуміла цифру.

Двадцять тисяч євро!

Це ж не двісті євро й навіть не дві тисячі! Для нашої родини це величезні гроші, які ми з Богданом збирали не один рік важкою працею, відмовляючи собі у відпочинку та нових речах, тримаючи їх на чорний день або на здоров’я.

Я дивилася на сестру і не могла вимовити ні слова. У голові миттю промайнули всі ці два тижні: і кожна окремо оплачена кава, і продукти, які я носила з магазину, і ті триста євро, які вона вчора без вагань сховала в шухляду. Людина взяла з рідної сестри гроші за два тижні проживання, а тепер просить двадцять тисяч у борг!

— Світлано, — нарешті тихо відповіла я, намагаючись тримати себе в руках. — Ти ж розумієш, що я не можу сама розпоряджатися такими грошима. Це не мої особисті кишенькові гроші, це наші спільні з Богданом заощадження. Ми їх разом заробляли. Мені обов’язково треба приїхати додому і з ним порадитися.

Сестра відразу змінилася в обличчі. Від її недавньої медової лагідності не залишилося й сліду. Очі стали холодними, колючими, а голос — сухим і вимогливим:

— Ну, порадься. Тільки не затягуй із цим, бо нам треба швидко вирішувати, квартира чекати не буде. Перекажеш через банк або передаси через перевізників, я дам контакти.

На цьому наша розмова закінчилася. Світлана підвелася з-за столу, демонстративно взяла свою чашку й віднесла до мийки, даючи зрозуміти, що тема вичерпана і розмовляти більше нема про що.

До речі, в аеропорт Світлана мене навіть не відвезла, хоча в них з Ауреліо є хороший, комфортний автомобіль, а надворі стояла жахлива спека і в мене була важка валіза. Вона навіть не розбудила Ауреліо, щоб той підвіз.Сказала, що в неї зранку багато хатніх справ, сухо пояснила, на який автобус мені сісти і де зробити пересадку на електричку, тицьнула в руку папірець із назвою станції — і закрила за мною двері.

Я тягла свою важку валізу бруківкою, пітніла на сонці, ледь встигла на свій рейс, але фізична втома була нічим порівняно з тим, що коїлося в мене на душі.

Усю дорогу — і в літаку, і в потязі додому — я дивилася в ілюмінатор чи у вікно вагона і не могла перестати думати про нашу ранкову розмову.

Усі пазли, які раніше здавалися мені дивними збігами або особливостями місцевого менталітету, раптом склалися в одну чітку, огидну картину.

Тепер я вже точно розуміла, чому сестра після стількох років майже повної байдужості раптом так наполегливо захотіла мене побачити. Чому вона дзвонила мені в травні й червні, чому так солодко співала про рідну кров і сестринську любов. Їй потрібна була не я. Їй не потрібні були мої розповіді про життя, мої обійми чи спогади про маму. Їй потрібні були мої гроші.

Вона вирішила, що якщо приманить мене в гості, покаже красиве місто, поводить вулицями, то я розчулюся,відчую себе зобов’язаною і на радощах викладу їй двадцять тисяч євро на блюдечку. А ті триста євро, які я дала їй за проживання, вона взяла, бо подумала, що це тільки маленький аванс, і ще й скривилася, бо чекала більшого!

Мені було так боляче від цього усвідомлення, ніби мене облили крижаною водою. Я відчувала себе використаною обдуреною, наївною дурепою, яка повірила в щирість там, де був лише холодний розрахунок.

Коли я повернулася додому, Богдан зустрів мене на вокзалі з квітами. Він так радів моєму поверненню, обіймав мене, розпитував про поїздку, а я ледве стримувала сльози, щоб не розплакатися прямо на пероні.

Увечері, коли ми повечеряли й сіли на кухні пити чай, я не витримала і все йому розповіла. Нічого не приховала: ні про окремі рахунки в кав’ярнях, ні про триста євро в шухляді, ні про те, як добиралася до аеропорту з валізою, ні про прохання позичити двадцять тисяч євро.

Богдан слухав мене мовчки. Чим далі я говорила, тим більше темніло його обличчя, а жовна на вилицях ходили ходором. Коли я закінчила, він поставив чашку на стіл так, що вона ледь не тріснула, і категорично сказав:

— Навіть не думай! Жодної копійки! Ти сама себе чуєш, Олено? Вона тебе за два тижні горнятком кави не пригостила, зідрала з рідної сестри триста євро за те, що ти спала на її дивані, випхала з валізою на автобус, а тепер хоче двадцять тисяч? І ти справді віриш, що вона тобі їх за рік поверне? Та ти тих грошей більше ніколи в житті не побачиш!

— Але ж вона моя сестра, Богдане, — тихо прошепотіла я, хоча сама вже не вірила у свої слова. Просто за звичкою намагалася знайти хоч якесь виправдання рідній людині.

— Сестра? — гірко усміхнувся чоловік. — А скажи мені, коли твоя «сестра» востаннє щиро цікавилася, як ти живеш? Коли вона тобі хоч чимось допомогла, коли нам було важко? Ти ж сама розповідала, що коли мама помирала, вона навіть на похорон не приїхала, щоб попрощатися з жінкою, яка їй життя дала! А тепер, коли їй припекло купити квартиру в Італії і не хочеться платити відсотки банку, вона раптом згадала, що в Україні в неї є сестра з грошима? Олено, отямся! Не будь такою наївною!

Я нічого не відповіла. Опустила очі в стіл і мовчала.

Найгірше в цій ситуації було те, що в кожному слові мого чоловіка була чиста, незаперечна правда. І ця правда боліла.

Минуло три дні після мого повернення. І весь цей час Світлана телефонує мені майже щодня. Раніше вона не знаходила п’яти хвилин раз на місяць, щоб написати повідомлення, а тепер її дзвінки лунають щовечора, як за розкладом.

І кожна наша розмова починається й закінчується однаково:

— Ну що, ти вже поговорила з Богданом? Коли зможеш переказати гроші?

Вона навіть не питає, як я долетіла, як почуваюся, як справи на роботі, як зустрів мене чоловік. Їй абсолютно байдуже до мого життя. Її цікавить лише одне — коли на її рахунок надійдуть двадцять тисяч євро.

Перші два дні я ще намагалася м’яко з’їхати з теми, казала, що чоловік зараз дуже зайнятий на роботі, що ми ще не встигли спокійно сісти й усе обговорити, що гроші лежать на депозиті і їх не так просто зняти без втрати відсотків. Я сподівалася, що вона сама зрозуміє натяк, відчує незручність і відчепиться.

Але Світлана не з тих, хто розуміє натяки. Учора ввечері, коли вона знову подзвонила з тим самим питанням, і я сказала, що ми з чоловіком порадилися і не можемо позичити таку велику суму, бо самим потрібні кошти на ремонт даху та лікування, у слухавці запала важка тиша.

А потім голос сестри забринів крижаним металом і образою:

— Ясно все з вами. Сидите на грошах, як собаки на сіні, а рідній сестрі допомогти шкода. А я ж думала, що хоч на рідну людину можу розраховувати у скрутну хвилину. Бачу, що дуже помилялася. Ну, живіть собі, багатійте.

І вона кинула слухавку, навіть не попрощавшись.

Я поклала телефон на стіл і довго сиділа на кухні в повній тиші, дивлячись у темне вікно.

Мені не було шкода тих двадцяти тисяч — я прекрасно розуміла, що Богдан на сто відсотків правий, і віддати ці гроші означало б викинути їх на вітер і зруйнувати мир у власній сім’ї.

Мені було до сліз шкода, що так усе склалося. Адже коли я летіла туди, я справді була щаслива, що ми нарешті почали спілкуватися. Я щиро вірила, що з віком образи й відстань стираються, що ми стали ближчими, що тепер у мене знову є рідна душа, з якою можна поділитися радістю чи бідою, як це буває в нормальних сестер.

А тепер я сиджу і навіть не знаю, що думати.

Богдан категорично наполягає, щоб я поставила в цій історії жирну крапку, не брала слухавку, якщо вона знову подзвонить зі своїми докорами, і більше ніколи не поверталася до цієї розмови.

А я все знову і знову прокручую в голові ту сцену на римській кухні: як Світлана мовчки, діловим жестом перерахувала ті триста євро й поклала до шухляди. І думаю: невже вона справді запросила мене в гості тільки заради тих двадцяти тисяч? Невже в її серці не було жодної краплі тепла до мене, жодного бажання просто обійняти молодшу сестру?

Не знаю, що мене зараз засмучує більше: те, що сестра безсоромно попросила таку величезну суму, чи те, що тепер я назавжди втратила віру в щирість кожного її слова. І дивлюся на телефон, не знаючи, чи варто після всього цього взагалі колись піднімати слухавку, якщо на екрані знову висвітиться її ім’я.

You cannot copy content of this page