З чоловіком зараз я живу дуже добре, а все дякуючи його мамі.

Все життя я згадую добрим словом свою свекруху, адже це саме вона пояснила мені, що не варто перед чоловіком бігати та в усьому йому догоджати.

Свекруха, не дивлячись на свої три класи, які вона закінчила, бо не мала змоги дальше вчитися, не тільки читати любила, але була ще й дуже мудрою жінкою.

Її син був у мене вже другим чоловіком, і я у нього теж.

Я теж виросла в селі і, що не дивно, майже до 30 років щиро вважала, що дружина зобов’язана бути у чоловіка домогосподаркою, в усьому йому догоджати. Така собі подай-принеси-обслужи. І це мене зовсім не засмучувало, адже в селі у багатьох родинах так було заведено. До тих пір, поки свекруха на це уваги не звернула. До цього часу ми з чоловіком прожили лише 3 місяці, але за цей короткий час він вже добре звик, що я маю все для нього робити, варто йому лише команду дати, не зважаючи на те, що я теж ходжу на роботу.

Приїхали ми якось до моєї свекрухи в гості: їй уже в той час за 70 років було і ноги її вже дуже сильно підводили. З паличкою по дому ходила. А все одно чоловікові прислуговувала. Він міцний тоді дід був, але сяде за столом і чекає, коли йому наллють та подадуть. Ще й злиться, що довго жінка на кухні порається. А як їй з паличкою все подавати. Але пристосовувалася вона якось, все сама встигала.

А коли ми приїхали до них в гості, природно, цей обов’язок я на себе взяла. Сідаємо усі за стіл їсти, а до нас ще й сім’я сестри чоловіка зазвичай приходила, – всім все насиплю та подам. Тільки сама сіла – хтось вже першу страву з’їв, другу подавати потрібно. А якщо врахувати, що за столом до 10-12 чоловік збиралося, уявляєте, як я їла?

Лише чоловік доньки свекрухи мені в усьому допомагав, а всі решта спокійно сиділи і чекали.

А якось, дня через три мені свекруха каже:

– Маріє, поглянь ти на мене. Сама бачиш, слабка я яка, а привчила свого чоловіка Михайла і тепер вже нічого зробити не можу. Свариться на мене, коли йому на розум спаде. А Іван твій, за характером весь в батька. Якщо не візьмешся за розум зараз, все життя плакати будеш.

А тут ще й зять її до нас тихенько підійшов, і мовив, щоб ніхто не чув:

– Ти що робиш? Ти бачила колись, щоб Танька за мною доглядала? Я що сам не можу?

Загалом, добре вони мене тоді розуму навчили. І з того дня стала я свого чоловіка перевиховувати, а він ні в яку. Так і додому поїхали. А вдома він вже геть розсердився.

Я одяг прасувала ввечері, причому, після роботи, а тут і Іван приходить, теж з роботи. Вмився, пройшов на кухню, сів за стіл і сидить, чекає, коли я йому поїсти подам. Чекав, чекав, не витримав.

– Ти мене годувати збираєшся, – кричить з кухні.

– Звичайно збираюся, хіба ти голодний коли був у мене, – відповідаю. – котлети з підливою в холодильнику, гарнір на плиті.

– А що, важко накласти у тарілку і подати? – питає він у мене. – Я взагалі-то з роботи прийшов, чи ти не бачиш, як стомився?

– А я що, на танцях була? – відповідаю незадоволено я. – А тепер ось сиджу пісні співаю, і так мені добре, що геть не втомилася.

– Я тоді взагалі їсти не буду! – сердито промовив чоловік.

– Ось і добре. Як знаєш. Якби ти зараз з’їв вечерю, то мені б на ранок готувати довелося, а так дитині сніданок вже є.

Загалом, привчила я його швидко до хорошого життя, коли дружина вдома робить абсолютно все, а ось відучувати місяці два довелося. Поки він повністю з долею не змирився. Звичайно, інколи ми й сперечалися, від чоловіка були й обіцянки розлучитися, але потім все у нас владналося.

Чоловіком я своїм задоволена, за що я по сьогоднішній день вдячна своїй свекрусі. Хоча її вже не має з нами, але я завжди згадую цю людину добрим словом. Добра та мудра була жінка.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.