fbpx
Життєві історії
Приїхала я з Італії п’ять років тому, якраз свій 60-річний ювілей відсвяткувала і вирішила залишитися вдома. Я тоді і чоловіка гідного зустріла, він мене заміж кликав. Але дочка як про це почула, а ще як зрозуміла, що я його до нас додому збираюся привести, то відразу сказала, що цього не буде

Минає серпень, ось вже і перше вересня на носі, і я розумію, що донька не приїде. Прикро так, що словами не передати.

Моя єдина дочка Надія з 14-річною внучкою ще на початку березня чкурнули за кордон. Я їх розумію, всім було страшно. Хоча я сама відразу відмовилася будь-куди з дому їхати – в мене ж господарство, город – на кого я все це залишу?

А Надя моя поїхала, спочатку вони в Польщі жили, а потім хтось їм нарадив візу в Канаду відкривати. Ви не повірите, але канадську візу їм відкрили дуже швидко. Там навіть і якісь авіарейси безкоштовні з Польщі були, одним словом, переїхали мої дівчата в Канаду.

Мені б напевно радіти за доньку, але щось не радіється. Справа в тому, що останнім часом почуваю я себе не дуже добре, і допомога дочки мені б дуже пригодилася. Та й з Надійкою у нас був собі такий усний договір – я допомагаю їй, а вона мені.

Я ж в Італії майже 20 років працювала, все зароблене доньці відправляла. Особливо підтримали її мої заробітчанські кошти, коли Надя з чоловіком розлучилася. Я ж практично її і внучку утримувала весь цей час.

А потім була ще одна історія, коли я заради доньки від свого щастя відмовилася. Приїхала я з Італії п’ять років тому, якраз свій 60-річний ювілей відсвяткувала і вирішила залишитися вдома. Я тоді і чоловіка гідного зустріла, він мене заміж кликав. Але Надя як про це почула, а ще як зрозуміла, що я його до нас додому збираюся привести, то так мене вичитала, що я і не знала що сказати.

Словом, донька ультиматум поставила: або я заміж виходжу і вона йде від мене, при чому знати мене не хоче, або я відмовляюся від цієї несерйозної на її думку затії, і ми продовжуємо жити як жили.

Я відмовилася від свого щастя. Скажу чесно, любила я цього чоловіка, хороший він був. Іван, так його звали, відразу після цього поїхав кудись, в іншу область, там у нього якийсь родинний старий будиночок залишився. Я переплакала, і стали ми жити як раніше.

І ось тепер дочка зробила свій вибір, і явно не на мою користь. Все літо обіцяла мені що повернеться, бо внучка хоче повернутися на навчання в українську школу. Очевидно, плани у них змінилися, і вони залишаються в Канаді. А я залишилася при своїх інтересах.

Більше того, Надя мені подзвонила і попросила позичити їй на перший час п’ять тисяч доларів. Вона знає, що я ще трохи маю старих заробітчанських запасів. Я сказала, що подумаю. Не знаю, як правильно вчинити. Якось негарно дочка зі мною поступила. Чи може, я помиляюся?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page