Вісім років тому ми з Вадимом одружилися. Мене відразу дуже добре прийняли його батьки, мені вони теж дуже сподобалися. Жили ми окремо, спочатку винаймали житло, потім від моєї бабусі залишилася двокімнатна квартира, і ми перейшли в неї.

Через рік після весілля зрозуміла, що чекаю на дитину. Коли малюк народився, чоловік був дуже щасливий, допомагав мені і казав, що вже хоче другу дитину, щоб у нас була велика родина.

Стосунки з свекрухою теж були чудовими, Анна Григорівна не могла натішитися вибором сина. Слова недоброго мені не сказала, в те, як я господарюю не втручалася, не критикувала, порад не давала, хоча мені, як господині, до свекрухи було дуже далеко.

Я дивилася на неї і дивувалася коли вона все встигає? У неї білизна накрохмалена, штори накрохмалені, ні порошинки, посуд сяє, на кухні все блищить! Адже свій будинок, ще город, двір, кури, свекор нізащо навіть не береться.

Вадим жодних претензій мені ніколи не висловлював, був усім задоволений, міг і взуття помити за собою і за мною, не гребував допомогою із прибиранням та посудом. А я тільки дивувалася Анні Григорівні. Свекруха все прасувала, одного разу я заїхала з дитиною до неї, а вона стоїть біля прасувальної дошки та прасує шкарпетки свекра.

– Я так звикла, так привчили, – сказала з втомленою посмішкою мені свекруха, – ніяк не можу змінитися. Росла я не з мамою, а з бабусею, мами моєї не стало коли я з’явилася на світ, а бабуся була старого загартування: не доспи, але все щоб блищало.

Ще якось я приїхала, а свекруха борщ варить. У неї з будинку сходи вели ще й на мансарду. Там зберігалися банки під консервацію, всякі речі, дбайливо покладені в старі скрині та комоди, а ще стояли часник та цибуля у кошиках.

Так ось, свекруха моя для борщу принесла з мансарди часнику, після готування залишилося половина, так свекруха не на підвіконня, не в холодильник або в шафу поставила зубчики, що залишилися, а пішла на мансарду – поставити все на місце!

У нашій родині теж намагаються триматися порядку, але ж я бачила, якщо мама не дуже добре себе почуває, то вона ляже і лежатиме, а справи почекають. А Анна Григорівна візьме і піде доводити до досконалості город або двір підмітати.

Свекор звичайно багато працював, приходив пізно. Щось глобальне він робив по господарству: копав, вибирав картоплю разом із нами та свекрухою, лагодив дах, паркан. Але в побуті він не торкався ні ганчірки, ні посуду, ні своїх черевиків.

Рік тому свекрухи не стало, раптово. Їй було всього 55, вона навіть на пенсію ще не вийшла. Я щиро сумувала за такою спокійною і доброю свекрухою, співчувала чоловікові, свекрові який тепер здавався якимось втраченим.

– Загнала себе сама, – сказала моя мама, – вічно ми, жінки, про себе в останню чергу думаємо. Погано почуваємося? Нічого, минеться, а зараз треба прати, працювати, обід варити…

Мама мала рацію, особливо, якщо пам’ятати, як до всіх своїх численних обов’язків ставилася Анна Григорівна. Але відколи її не стало, зіпсувалися наші стосунки з чоловіком. Він почав постійно ставити мені в приклад свою маму.

Поступово чоловік почав нагадувати мені все: і білизну, яку я іноді не встигала попрасувати, не кажучи про те, щоб крохмалити простирадла. І суп, якому два дні, і котлети із заморозки, і відсутність вареників в неділю.

– У тебе навіть городу немає! – усміхався чоловік. – Як же мама моя все встигала?

Спочатку я намагалася бути розуміючої дружиною, але останнім часом це вже занадто – в очах чоловіка я у всьому програю свекрусі.

Може я і не ідеальна, але я не хочу повторити долю Анни Григорівни, у мене на життя інші плани, я хочу побачити, як виростуть мої онуки. Я не свекруха. І не хочу нею бути. Напевно, наш шлюб розпадеться.

– Золота була свекруха в тебе, – каже моя мама. – Шкода, що неприємності почалися після того, як її не стало. Навіть і не знаю, що тобі порадити.

І я сама не знаю, що мені робити.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.