– Ти ж заробітчанка мамо, правда, тобі від нас подарунків не треба, бо головний подарунок – це ми самі? – улесливо щебетала в слухавку моя старша донька.
– Нічого, діти, не треба. Просто приходьте. В неділю всіх чекаю на п’яту годину вечора, – спокійним голосом уточнила я.
Прикро мені, що за все своє життя я ні від чоловіка, ні тепер від дітей, жодного подарунка ніколи не отримала, і навіть зараз, коли ми святкуватимемо мій 60-річний ювілей, діти вирішили піти найлегшою дорогою – нічого мені не купувати, бо на їхню думку мамі-заробітчанці нічого не треба.
І так було завжди. Я вийшла заміж в 22 роки, чоловік був на 4 роки старшим за мене. Свого житла у нас не було, довелося йти жити в квартиру до свекрухи, бо мої батьки жили в селі, а Павло навіть думати не хотів про переїзд з міста.
З свекрухою мені не дуже пощастило, вона мені з перших днів сказала, що як би я не старалася, вона мене не полюбить, тому порадила просто рідше попадатися їй на очі. Добре, що вона хоч працювала і до вечора була на роботі, то ж я намагалася повечеряти і все прибрати до тих пір, поки вона повернеться.
Одне добре – внучок вона дуже любила, і практично допомогла мені їх виростити.
В нашій сім’ї усім дарували подарунки, крім мене. Свою маму чоловік вітав і на день народження, і на іменини, і на 8 Березня, і на її професійне свято. Завжди були і квіти і коштовні подарунки. Свекруха їх привчила здавна так робити, і хай би забули її привітати.
Дітей, само собою ми теж вітали, влаштовували їм гучні свята з тортиками, кульками і подарунками.
Чоловіка день народження – то завжди був особливий день, свекруха готувалася до цього дійства два тижні, і мені завжди говорила, що я маю йому купити.
І тільки мене одну ніхто ніколи не вітав. “А тобі нащо тих квітів?” або “Яких ще подарунків тобі треба, чого тобі ще не вистачає?”, – це все, що я чула від чоловіка, і з часом я просто до цього звикла.
14 років тому я почала їздити в Німеччину на заробітки. Спочатку я там була недовго – зароблю трохи на життя, і додому. А потім вирішила, що нема мені чого туди-сюди їздити, і залишилася там на довше, а останніх два роки я взагалі додому не приїжджала.
В середині липня у мене був ювілей, 60 років, і я твердо вирішила, що це буде мій перший день народження, який я гучно відсвяткую. І мене не цікавило ні те, що скаже чоловік, ні те, що подумають діти.
Дві мої доньки вже заміжні, я їх запросила до себе на свято разом з зятями, і сватів з обох сторін покликала. Замовила гарний ресторан, купила собі нову сукню і взуття, в перукарню пішла, привела себе в порядок.
На святі мене ніхто не здивував, доньки не подарували мені нічого, бо вважають, що я заробітчанка, у якої все є. Чоловік знову сказав те саме, мовляв, для чого тобі ті квіти. А свати принесли по тисячі гривень в конвертах.
Та цього разу я не засмутилася, бо сама собі зробила подарунок. В Німеччині я навчилася водити машину і здала на права, тож приїхала додому і купила собі авто.
Треба було бачити очі моїх доньок, зятів і чоловіка. Вони ж усі сподівалися, що в кінці вечора я ще їм дам гроші, бо ж знали, що я повернулася додому не з пустими руками, а тут я такий сюрприз зробила.
В підсумку, своєю новиною я всім настрій зіпсувала, доньки пішли, навіть не попрощалися. А чоловік і досі не вірить, що я посміла машину собі купити. А я ще й спеціально червону, чисто жіночу взяла, щоб він не зазіхав.
А що? Хіба я не варта за все життя на такий подарунок?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
