Всі ми прагнемо кращого життя, думаємо, що подарунок — це завжди щось приємне, те, що приносить радість і відчуття підтримки.

Ми віримо, що якщо є любов і взаєморозуміння, то навіть найскромніші подарунки можуть стати великими благословеннями.

Але що, якщо той самий подарунок стає перешкодою?

Що, якщо він обертається на перепони в житті, з яких не так просто знайти вихід?

Я відчула це на власному досвіді, коли почала сумніватися в тому, що мої мрії стали не такими вже кольоровими, як я гадала.

Я, зізнаюся щиро, завжди вірила, що подарунок — це щось, що належить тобі. Це символ любові, турботи та щедрості, який ти приймаєш із вдячністю і радістю.

Але, як виявилося, в моєму випадку, я була наївною.

У нашому випадку подарунок став золотою кліткою, в якій ми мали жити за правилами, встановленими іншими.

Я досі пам’ятаю той день.

Ми, Іван і я, стояли на порозі РАЦСу.

Ми були щасливі, закохані, а ще знали, що чекаємо дитятко, про яке ніхто, крім нас, не знав.

— Прийміть наш подарунок! — вигукнула моя свекруха, пані Галина. — Ось, ключі від вашого нового життя!

Вона тримала в руках ключі від квартири, перев’язані яскравим червоним бантиком.

Я не могла повірити своїм очам. Двокімнатна квартира в новобудові в центрі міста.

Таке навіть не снилося ніколи мені.

— Галю, — сказав мій свекор, пан Петро. — Вони ж молоді, їм потрібно своє гніздечко.

Я була здивована і щаслива водночас.

Мої батьки не могли нам цього дати, що свекри дали, бо жили скромно.

Моя мама, вчителька, та бабуся, прибиральниця, ледве зводили кінці з кінцями.

Я була з досить таки бідної сім’ї, і я знала, що всі навколо говорили, що я вийшла заміж за розрахунком, але це було не правда, тому я навіть не звертала уваги на це.

— Маріє, — сказав мені Іван. — Не слухай нікого. Я тебе люблю. А те, що ти чекаєш дитину, це тільки зміцнює нашу любов.

Я повірила йому. І я повірила, що свекри щиро люблять нас.

Ми отримали квартиру, і я була на сьомому небі від щастя.

Власниками ми були обоє, у кожного своя частка.

Квартира була затишна, світла, з автономним опаленням, на четвертому поверсі в новобудові.

Ми зробили в ній гарний ремонт. Ми купили машину, меблі. У нас все було.

Через дев’ять місяців на світ з’явилася наша донечка, Ліза. Вона була нашою принцесою.

Ми зробили їй кімнату в рожевих тонах, з бантиками, як у казці.

Свекри її обожнювали, купували багато іграшок, одягу, подарунків.

Через три роки я знову дізналася, що чекаю дитину.

У нас з’явився хлопчик, Андрійко.

Знову всі раділи, знову всі були щасливі. Іграшок було море, подарунків — теж.

Але ми привезли сина в рожеву кімнату дочки.

— Іване, — сказала я чоловікові, — нам потрібна більша квартира. У нас двоє дітей. Їм кожному потрібна своя кімната.

— Я знаю, Маріє, — відповів він. — Я теж про це думаю.

Ми пригледіли хорошу трикімнатну квартиру на околиці міста.

Вона була в спокійному районі, з хорошим садком, де працювала моя подруга, з зеленим парком і озерцем. Доплата була невелика.

— Іване, — сказала я, — ми можемо продати цю квартиру, взяти кредит, і купити ту.

— Чудова ідея! — вигукнув він.

Ми були щасливі, як діти.

Ми з чоловіком вже уявляли, як будемо жити там, як будемо виховувати дітей.

Але ми не врахували одного: ми не врахували думки свекрів.

— Мамо, тату, — сказав Іван. — Ми знайшли трикімнатну квартиру на околиці міста. Ми хочемо продати цю і купити ту.

— Що? — вигукнула свекруха. — Ви що собі таке надумали?!

— Мамо, — сказав Іван. — У нас двоє дітей. Їм кожному потрібна своя кімната.

— У двокімнатних квартирах і з двома дітьми живуть! — вигукнула вона. — А ця квартира – це наш подарунок! Подарунок не можна віддавати, міняти, продавати!

Я не могла повірити своїм вухам.

— Але ж, — сказала я. — Ми ж власники.

— Власники! — вигукнула вона. — Ми, можна сказати, її подарували, а ви її продаєте! Це неповага до власних батьків!

— Галю, — сказав свекор дружині своїй. — Заспокойся.

— Ні, я не заспокоюся! — мовила мати. — Ми так старалися для них! Ми так довго вибирали цю квартиру! В ремонт грошей скільки вклали! А вони все зіпсувати хочуть, просто продати цю квартиру тепер, це ж цінність велика – подарунок батьків на весілля, ми ж стільки вклали в неї життя!

Я мовчала. Мені було сумно.

Мені було образливо.

— Мамо, — сказав Іван. — Ми ж маємо право.

— Ви маєте право! — вигукнула вона. — Але якщо ви її продасте, мої ноги не буде у вашій новій трикімнатній квартирі ніколи!

— Галю, — сказав свекор. — Не варто так говорити.

— Ні, я не заспокоюся! — вигукнула вона. — І онуків я не буду бачити! Я не буду бачити онуків у тій квартирі!

Ми були засмучені і розчаровані. Ми не знали, що робити.

— Мамо, — сказала я. — Це несправедливо.

— Несправедливо! — вигукнула вона. — А ви думаєте, що ваша поведінка справедлива?!

Я поклала телефон.

— Іване, — сказала я. — Я не можу повірити, що вони так вчиняють.

— Я теж, Маріє, — відповів він. — Я не знаю, що робити.

Я зателефонувала своїй мамі.

— Мамо, — сказала я, — свекри не хочуть, щоб ми продавали квартиру.

— Доню, — відповіла вона. — Я не знаю, що сказати. Вони, звичайно, мають рацію. Вони вам її подарували. Але й ви маєте рацію. У вас двоє дітей.

— І що нам робити? — запитала я.

— Я не знаю, — відповіла вона. — Я не знаю, що вам порадити.

Ми з Іваном були в розпачі.

Наші друзі розділилися на два табори. Одні казали, що ми маємо підкоритися волі батьків.

— Центр міста! — казали вони. — Ти що, подумай добре?! Навіщо тобі околиця?!

Я розуміла, що це від заздрощів. Але були й інші.

— Іване, — казав мій друг. — Ти що, не розумієш, що вони тебе контролюють? Ти повинен приймати свої рішення, адже ви дорослі і самостійні люди вже.

Я не знала, що робити. Я не хотіла сперечатися зі свекрами.

Але я не хотіла жити в двокімнатній квартирі з двома дітьми. Я хотіла, щоб усім добре було.

Я вирішила поговорити з Іваном ще раз.

— Іване, — сказала я, — що ми будемо робити?

— Не знаю, Маріє, — відповів він. — Я не хочу сперечатися з батьками.

— А як же наші діти? — запитала я.

— Я знаю, — відповів він. — Я знаю, що їм потрібна більша квартира.

Я не знала, що робити. Я не знала, як нам бути.

Я не знала, як нам владнати цю ситуацію.

Як нам правильно вчинити? Чи варто нам сперечатися з батьками чоловіка, щоб купити трикімнатну квартиру, навіть, якщо нам тут місця мало?

Чи можна справді жити щасливо, коли батьки намагаються контролювати тебе, і постійно нагадувати про подаровану ними квартиру? Невже свекри мої праві і нам не варто продавати квартиру?

Чи краще жити так, як нам вигідно і не зважати на батьків чоловіка, навіть, якщо дійсно свекруха відвернеться від нашої сім’ї?

Фото ілюстративне.