Жінка одна бідності дуже боялася. Панічно. А страх паралізує і свідомість, і волю, і слабшає людина, і може звалитися на неї те, чого вона так боїться.
Коли дочка її зовсім маленькою була, то підійшла до неї, і запитала:
– Чому бабуся Валя так часто вибачення у мене просить? І «синочком» іноді називає?
– Старенька наша бабуся вже, ось і заговорюється, – відповіла жінка.
А вночі, коли всі вже спали, жінка лежала і плакала, згадуючи свого братика, маму і себе.
А потім пролетіли роки, і дочка цієї жінки підросла, а вона зрозуміла, що втомилася жити зі своїм страхом, і з ним треба щось робити. Тільки це важко дуже.
– Ми бідно жили, – розповідала жінка. – Брат у перший клас збирався, а тоді вже з’явилися приставки ці, для ігор. І всі діти їх хотіли, і Костя наш винятком не був. А коштувала вона дуже дорого. Мама намагалася йому пояснити, що його до школи треба готувати, що немає таких грошей, тільки як це пояснити дитині? Він вередував, ревів, і я розумію, що це від виховання все, тільки ось і мене особливо не виховували, але якось вміла бажання свої втихомирювати, бачила, як мамі важко, як вона працює постійно. Костя пішов в школу, а потім захворів. Пневмонія. Спочатку думали, що нема, мама лікарняний взяла, лікувала його, а температура не спадала. І у нього щось на зразок марення почалося. І він все говорив: «Мама, чому ти мені її не купила. Я не пограв». Його відвезли в лікарню, але врятувати не вдалося. Що з нами було, самі уявити можете. Родичі, добре, що в біді не кинули. Тільки ось мама.
У жінки задзвонив телефон, і вона полізла в сумку. Поговорила, як я зрозуміла, з донькою. А потім продовжила свою розповідь:
– Грудень холодним був дуже, морози до мінус тридцяти доходили.
– Вибачте, а що з мамою сталося?
– Всі думали, що це від біди, такий стан. Вона дивно поводилася. До маленьких хлопчиків на вулиці підходила, ставала на коліна, плакала, і кричала: «Прости мене, синочку!» Діти лякалися. Тікали. Батьки, якщо поруч були – лаялися на неї. Вона і в кімнаті у нього сиділа, і все повторювала – прости, синочок, прости. Але це недовго тривало. До лікарні її забрали. А я до тітки жити переїхала.
Від цієї історії у мене до горла комок підступив. Таке бувало дуже рідко. Але бувало, чого вже там приховувати.
– Мама місяців два лікувалася, але безуспішно. Медсестри її так і називали “Прости Мене Синочку”. Прізвисько з’явилося. Вона просила вибачення вже у всіх. У санітарок, лікарів, інших хворих.
– Але вона поправилась?
– Так. Мені тітка розповідала, як лікар сказав їй, що маму доля зцілила. Вона на препаратах була, на світ по-іншому дивилася. Її гуляти вивели з іншими, а до санітарки син прийшов, він ключі забув, або втратив. І йшов до неї. А мама його побачила, і кинулася до нього. І як зазвичай, на коліна, і давай своє: «Прости мене, синочку!» Хлопчик завмeр, злякався, а за мамою вже стояла медсестра. Я не пам’ятаю хто. Начебто медсестра. Вона і врятувала маму. Стала хлопчикові знаки подавати, мовляв, будеш згоджуватися. А він тямущим виявився. Склалося все так. Але він сказав: «Мама, я на тебе і не ображався ніколи».
А мама ніби й не чула. І хлопчик сказав: «Мама, я тебе давно пробачив». Мама розридалася, обняла його, тут вже інші хворі навколо стояли. Їй важливо було почути це слово – «прощаю». І вона швидко пішла на поправку. Таке ось диво. Потім вона мені розповідала, як бачила Костю. Це просто діти були, звичайно, на вулиці. Але вони їй Костею здавалися. І вона підбігала до нього, а він тікав.
– Я зрозуміла.
– Зрозумійте і те, що після тієї історії я змінилася теж. І думала, що коли у мене буде дитина, то зі шкіри геть вилізу, щоб у нього все буде. Тільки, не зовсім і не завжди так виходить. І ви можете зрозуміти мій стан.
– А скільки доньці зараз років?
– Пізня вона у нас. Зараз її чотирнадцять.
– Тяжкий вік.
– Не те слово, і кожне її «купи» повертає мене в минуле. Останні слова Кості, розумієте? І мамине почуття провини потім. Мені важко. Важко жити. Можна це поправити?
– Спробуємо, – сказала я. – Обіцянки в нашій справі ніколи не можна давати. Але спробуємо.