Я їхала втомлена в переповненій маршрутці додому. Душа не лежала. Йшов проливний дощ. Не люблю маршрутки, але таксі всі роз’їхалися. За матеріалами
Був вибір: або промокнути остаточно і замерзнути, або ця маршрутка.
У маршрутці було тихо. Ніхто не розмовляв. Хтось сидів понуро опустивши голову з затиснутою мокрою парасолькою в руках, хтось сумно дивився в запотівше віконце, намагаючись крізь дощ хоч що-небудь розгледіти.
Всі ми тут опинилися вимушено і не через особливе бажання. Та ще цей противний дощ …
Я сиділа вся в своїх думках, в черговий раз прокручуючи в голові сьогоднішній день. Проблеми, поточні справи, турботи …
І раптом, я відчула на собі пронизливий погляд. Я піднімаю очі, а на мене в упор дивиться дитина, хлопчик, року півтора, небесного кольору очима.
Читайте також:КАРТОПЛЯ «БУЛАНЖЕР»: ЗА ЦUМ ФРАНЦУЗЬКИМ РЕЦЕПТОМ МOЯ СЕСТРА ПРИГOТУВАЛА КАРТОПЛЮ НА ВИХІДНІ. ДIВЧАТКА, ЦЕ СМАКОТА НЕЙМOВІРНА!
Він зрадів, що зловив мій погляд, і посміхнувся. Просто посміхнувся, що я на нього подивилася. І його личко стало при цьому таким щасливим, що я не змогла не посміхнутися йому у відповідь.
І так було добре в цей момент дивитися на нього і ні про що не думати. Нібито важкий вантаж скинули з плечей. Стало легко і вільно на душі.
А малюк продовжив свою гру, сидячи на руках у мами. Він поступово намагався зловити погляд кого-небудь з пасажирів маршрутки, і посміхнутися у відповідь. І люди відповідали йому. Дивились і посміхалися.
І вже енергетика цього усміхненого хлопчика розливалася своїм сонячним світлом по всій маршрутці. Пасажири немов ожили, погляди потеплішали.
Ця дитина, немов «п’ятий елемент» зуміла всіх зігріти своєю посмішкою і поглядом.
Але, ось вже моя зупинка. І знову довелося вийти під цей холодний дощ. Але він вже не засмучував. Нехай йде. У природи ж немає поганої погоди? Чи не правда?
