Поки мій чоловік В’ячеслав їздив на заробітки за кордон на будову в Польщу я облаштовувала побут у хатині його батьків, адже після весілля ми з чоловіком жили у свекрів.
Щиро кажучи, я ще з перших днів була зовсім не в захваті від цієї ідеї, але В’ячеслав казав, що не має сенсу десь шукати дах над головою, коли в нього є свій будинок в селі. Батьки вже немолоді, їм допомога потрібна, а потім їх обійстя залишиться нам, адже ми доглядатимемо їх на старості років.
Мої свекри ставилися до мене дуже добре, хоче мали й доньку свою Галину, але вона дуже рідко з’являлася у нас, і ніколи нічому не заважала, вона жила своїм життям, а постійно мені говорила, що на хату батьків вона ніколи претендувати не буде, бо в них з чоловіком є квартира в місті, нащо їй хата стара, та й батьки ще там живуть, а вона точно не буде жити з ними.
В’ячеслав з заробітків привозив чималі гроші, я наймала в селі робітників, щоб поставити новий паркан, почистити нашу криницю, а ще ми побудували великий сарай та літню кухню, звісно, що це коштувало великих грошей, а ще й жити потрібно було за щось.
За ці декілька років, що В’ячеслав працював за кордоном, хата його батьків стала, як писанка – гарненька та відремонтована, такого обійстя навіть у найкращих сільських господарів немає, що вже там казати про наших сусідів. Я старалася, як могла, і дякуючи В’ячеславу, наше обійстя стало одним з найкращих у селі.
Я пишалася своїм чоловіком, він хороша людина і господар добрий.
А коли в нас народився синочок, В’ячеслав вирішив залишитися в Україні і більше на заробітки за кордон не їхати. Згодом чоловік знайшов непогану роботу вдома, тим паче, що грошей ми трохи й собі відклали, тому була впевненість в завтрашньому дні.
Все йшло у нас добре, але одного дня наш спокій просто минув в оду мить. Сестра чоловіка Галина розлучилася зі своїм чоловіком і повернулася зі своїм малим сином з міста додому в село до батьків, Галина стала жити з нами.
Нам прийшлося звільнити для зовиці дитячу кімнату, в якій ми свого часу зробили гарний ремонт, бо хатина невеличка, всього 3 кімнати: в одній батьки живуть, у другій ми з чоловіком, а у третій поселилася Галина з дитиною.
І тоді все й почалося, про що й згадувати не хочеться зовсім. Батьки чоловіка лише доньку й шкодували постійно, всю пенсію їй віддавали, лише її дитину гляділи. І, що саме образливо для мене, постійно стали мені в усьому докоряти, все, що не роблю все не так, їм абсолютно нічого не подобалося, за що я б не взялася. Хоча до цього ніколи раніше такого не було, адже я все робила, як найкраще, старалася, як могла.
Свекри завжди були задоволені мною, навіть постійно хвалили мене.
За цей час, я вже сто разів пошкодувала, що так вчинила з грошима, не варто було вкладати гроші в чуже обійстя. А найгірше для мене стало те, що свекруха стала просити В’ячеслава, щоб і сестрі своїй частину зарплати давав, бо вона одна виховує дитину, а він брат, чоловік, має допомагати у скрутну хвилину.
Тоді я сказала чоловікові, щоб ми взяли відкладені гроші і знайшли в селі якусь хатину, хай невелику – зате своє власне житло. А там, як трохи дитина підросте, В’ячеслав мій знову поїде за кордон і ми й свою хату облаштуємо.
Але, на диво, чоловік категорично не згоден зі мною, він відмовляється, каже що в цю хату він стільки вклав грошей та праці своєї, що їхати нікуди не збирається, нехай сестра їде, якщо їй щось не подобається, хоча сам нічого їй не говорить.
Я тепер не знаю, що мені робити. І тут я не відчуваю господинею себе, з кожним днем незадоволення лише зростає моїх родичів, а чоловік міняти нічого не збирається, йому й так добре. У мене склалося таке враження, що тут недобре лише мені одній, я тут лишня в їх родині. А я просто хочу жити спокійно і відчувати себе господинею в себе вдома.
Фото ілюстративне.
