Ще на початку війни ми з чоловіком та двома дітьми виїхали з Запоріжжя, де жили багато років на краю міста, до моєї подруги, вона сама покликала нас до себе.
Я, щиро кажучи навіть не вагалася, бо розуміла, що ситуація складна і може буде швидко ще ускладнитися. Тому, порадившись з чоловіком, ми зібрали речі і поїхали до подруги.
Наталя живе у Вінниці, у неї трикімнатна квартира. В одній кімнаті жила її донька, в іншій вони з чоловіком, а одну, найбільшу вони виділили нам з сім’єю.
Наталя дуже добра людина, мені дуже пощастило в житті мати таку подругу, як вона. Весь час вона нас підтримувала, допомогла усі документи оформити, дітей влаштувала в школу, мого чоловіка на роботу.
Мені, правда, роботи не знайшлося, але я займалася усією домашньою роботою: прибирала в квартирі усій, готувала для нас усіх. Хоч було, звісно, місця мало, але якось змирилися, зате спокій, діти не чують вибухів, розуміли, що потрібно зачекати якийсь час і потім обов’язково повернемося додому.
А нещодавно мама Наталі занедужала, вона забрала її з села і поки поставила їй ліжко на кухні.
Я бачу, що їй важко, що місця мало, стало складно зараз нам усім.
Наталя мовчить, але нічого мені не каже. Я вже недобре себе почуваю, розумію, що ми зайві в цій сім’ї. Та як правильно вдіяти я зовсім не знаю. Куди зараз іти? Що робити? Для мене це просто стало несподіванкою, діти вже в школу тут пішли, цього ніхто не чекав.
Бачу мама Наталі старенька, краще їй не стає, напевно вже й залишиться тут. А ми з чоловіком не знаємо як бути далі, у нього зарплата 7 тисяч. Як бути далі.
Фото ілюстративне.
