fbpx

По дорозі додому в сільському автобусі я підслухала новину: Марія зaміж вийшла. Та ще й за якогось міського пана. − На крутій машині в село приїжджають. З трьома дітьми взяв, – не вгавали жіночки.

По дорозі додому в сільському автобусі я підслухала новину: Марія зaміж вийшла. Та ще й за якогось міського пана. − На крутій машині в село приїжджають. З трьома дітьми взяв, – не вгавали жіночки.

Ох вже ці жінки! Особливо сільські. Дивний своєрідний народ, люблять язики почухати та комусь кісточки перебрати. Ти їм їсти не давай, аби лишень поговорити та побалакати…

Їду в автобусі. На сусідньому сидінні − дві цокотухи. Говорять ніби притишено, але так, що всенький автобус чує.

−Чи чула? Марічка Загорська заміж вийшла!

−Та ти що? Коли? Із трьома дітьми хтось взяв?

−Взяв та ще й який! Красень! Щоправда, теж розвідний. Жінка його гулящою була з коханцем драпанула. Кинула непутьова гарного чоловіка, кажуть, роботягу із роботяг та ще й спокійниська такого, що й мухи не образить. Але мало того, вона ще й від дитини відмовилася, трирічного синка на нього лишила!

−Еге ж! А в Марічки нашої теж доля не кращою була. Ти ж знаєш, жила вона в місті з тим своїм притирочним Петром Загорським. Випивало бісеня ще до армії і мало не з пелюшок за бабським спідницями головою крутило. А як запарубкувало, то вже й жодної не пропускало!

−Пам’ятаю, як все село тоді дивувалося: та як же могла вона, наша Марічка, ось така красуня й розумниця і за такого гультіпаку піти?

− Еге ж… А хіба ж ти не чула, що десь він її ніби ввечері біля річки приштопорив! От вона відразу і дитину чекає…

− Отакої! А я й цього не знала… То чого ж вона в міліцію не заявила?

− Та батьки його хутенько давай все залагоджувати, пообіцяли, що примусять свого шалапута на ній оженитися та ще й грошенят трохи натицяли бідолашній Ганні, матері Марічки. Ти ж знаєш, слабіла ж весь час, не було за що бідолашній і пролікуватися…

− Ой-ой-ой, а вона ж бідна все одно зійшла. Царство їй небесне, славна була жіночка, бідова, одна донечку виростила.

− Виняньчила-викохала сирітку на славу та, на жаль, в руки дурисвіту віддала, щоб, мабуть, отой сором її безневинний перед людьми прикрити…

− Який сором? Ох Господи, живеш ти, Катерино, ще по тих колишніх мірках. Зараз матері-одиночки он які гроші мають! І навіщо оті чоловіки-бузувіри здалися! Жила б собі з дитинчам дівчина і горя не знала б, гроші від держави отримувала б, та й неpви ніхто не мотав би. А так подалася з ним у місто по квартирах чужих бідувати. І тільки того й добра зазнала, що ще двійко діток нажила…А він, бувало, як десь по шабашках сяку-таку копійку заробить, то й більшу половину проn’є. Ледве кінці з кінцями зводила…

− Ой-ой-ой, ото набідувалась молодичка… Та за таким чоловіком, як за трухлявою соломою…

− Тож і недаремно ще й кажуть, що горбатого хіба що виправить. Приїде вона, бувало, в гості до матері, та не так в гості, як щось з городини прихопити, бо ж сім’ю якось прогодувати треба. Дітки її такі марненькі-марненькі, та й сама Марічка бліда − аж світиться, ні тобі на личку, лише темними колами обрамлені її сумні, голубі, мов небо оченята.

− Сердешна. Бо як же тепер виживеш, коли все таке нині дороге…

− Слава Богу, село й підтримувало; то якесь яйце, молочка, картоплинку чи цибулинку в матінки візьме…Ну, а далі, ти ж може й чула, що поїхало те її придибайло десь під заробітки і з кінцями! Правда листа прислало, мовляв між нами − все, «не чекай, не виглядай. Живи, як знаєш, додому не вернуся, іншу вже маю.»

− Отакої! Щоб йому кругом порожньо було!

− Та так. Ні совісті, ні сорому в того гульвіси, вітер в голові та й годі! А тут ще й нова бiдонька, мов грім на голову: мати Марічки раптово не стало. Може ще пожила б трохи, якби доньчиною долею так не переймалася. Кинула тоді вже бiдна сиротина місто тай вернулася в батьківську хату. І правильно зробила. Хоч хатина й старенька , але садочок гарний, город чималенький… А вона ж роботяща, мов бджілка та ще й кмітлива, чесна, словом – толкова.

− Молодець , що хоч хату не продала.

− Крім того й корівчина-годівниця в спадок лишилася, а влітку то щось з городини, то з садочка збере і в місто на базар повезе. Одним словом, жіночка, як картинка, тільки й господаря справного бракувало їй до пари…

−А що вдієш, коли в селі зі свічкою холостяка не знайдеш, всі жонаті, а парубків теж катма. А якби й були, то хто з таким приплодом − дітлахами − візьме…

− Та не кажи, знайшла Марічка таки своє щастя, заслужила в Бога. Знаєш, якось вона відкрилася по секрету своїй шкільній подружці Тоньці Залипі, а та відразу ж матері своїй той секрет переповіла, а та, як і належить − кумі, ну а кума по всьому селу розстрекотала. Не знаю тільки, як це до твого хутора ця новина ще не дійшла?..

− Ну, ну говори швидше, не тягни гуму, бо я її вже з рік не бачила…

− І не повіриш зроду, давно вже вона, на базарі приторговує, як я говорила, чи то з городини, або щось із садочка продасть. А тут, як на славу, вродили того літа черешеньки та вишеньки. От і повезла вона якось в сезон на базар вишні продавати. А їх на той час, саме на ринку було тьма-тьмуща. Продала вона одне відро, а друге та третє, хоч ти вбийся, ніхто не бере, хоч бери та комусь задарма віддай! Простояла з ними бідолашна мало не до обіду.

Аж тут чоловічок справний мимо проходить А вона так соромливо, стомлено, мало не молячи, проквилила: «Купіть вишні… Дешево продам…» Призупинився він та й каже: « Ох, дівчино, я б то взяв та нема мені коли з ними возитися. Хіба що ходи до мене додому, я тут неподалік живу, варення мені звариш. А я тобі заплачу вдвічі, а то й втричі.» Сказав якось так, не то жартуючи, не то і в правду. « Серйозно?» − перепитала Марічка і наче б завагалася. «А чого ж? Ти не бійся. Хоч живу сам, але я чоловік чесний та порядний. Один сина доглядаю. Він же вареннячко ой як любить…»

−І що пішла? Не побоялася. А гляди маніяком якимось виявився б? Довірлива…

− Не перебивай. Повірила. Пішла.

− Ну, а що далі?

− А ти догадайся сама… Ну, зварила, прибрала йому ще в хаті, потім пообідали, а потому провів він її на автобус. А далі вже й неділі не могла вона дочекатися, серед будня знову на базар поїхала! А він тут же як тут. Знову щось там в неї купив. А на третій раз, чи то на четвертий, чи п’ятий, вона вже й дітлашків з собою узяла. Тоді він їх усіх додому запросив пообідати. З його синком дітки її відразу ж подружилися, гратися на подвір’я побігли…

Ну, а далі у них все склалося, як у тій пісеньці співається: «Вишенька-черешенька ягідка одна…» Приглянулася йому молодичка, що й казати. Покохали вони одне одного. Отож, вона тепер знову городська. Там у нього в місті така хатисько з лоджіями, куди твоє діло!

− І не кажи. Треба ж… з трьома дітьми взяти…Поталанило Марічці.

− Нині на крутій машині в село приїжджають, як на дачу. Він же і хатину її підправив, дорогущою вагонкою обіклав, загородив все навколо, садок почистив та новий молоденький навесні посадив та ще й цілу плантацію кущів смородинки, поричок, агрусту, щоб більше було чим на базарі торгувати. Слава Богу, в обох руки роботящі та голові розумні. Бо хто мудрий, той і достаток має. А ще він її, кажуть, мало не на руках носить, все сонечком та пташечкою називає…

− Слава тобі Господи, усміхнулась нашій Марічці доля!

Автор Зоя Стрихарчук

Фото ілюстративне, джерело – ФотоКто.

You cannot copy content of this page