Колись, у ті часи, коли я була сповнена сил і енергії, я заробляла справді добре.

Усе своє активне життя я присвятила роботі на хороших посадах, адже я завжди була розумною, освіченою та надзвичайно працьовитою жінкою.

Тоді, коли мої подруги-господині самі пекли вдома хліб, щоб хоч трохи зекономити копійку, я, навпаки, регулярно возила свою родину на найкращі курорти.

Я ніколи не забувала і про своїх стареньких батьків та свекрів, постійно відправляючи їх у хороші санаторії.

Моя любов до дітей не знала меж.

У мене дві доньки, Ольга та Ірина, і я була готова придбати для них абсолютно все.

Їхні сукні та ляльки завжди були найкращими, а я забезпечила дівчатам першокласну освіту.

Життя склалося так, що я самотужки доглядала і своїх батьків, і обох свекрів.

Я була справжньою робочою бджілкою, всюди встигала, усім допомагала.

Я завжди підтримувала друзів, позичала гроші родичам — я ніколи й нікому не відмовляла у допомозі.

Ми жили всією сім’єю у нашій великій трикімнатній квартирі.

І жили ми добре, і цей добробут був забезпечений виключно завдяки моїм зусиллям, адже я старалася заради родини, а мій чоловік, Петро, тягнувся за мною.

У нашому домі завжди панував порядок і лад.

Ми з Петром гарно видали доньок заміж і, звісно, допомогли їм придбати власні квартири. Тепер вони мають свої сім’ї, живуть непогано, у злагоді та достатку.

Не так давно у моєму житті сталося непоправне: мого чоловіка Петра не стало.

Сил працювати у мене вже не залишилося. Я давно на пенсії і тепер живу виключно на неї.

Коли прийшла вогка і холодна осінь, платіжки за комунальні послуги стали приходити великими.

Моя пенсія становить 3600 гривень, і мені стало надзвичайно важко самостійно оплатити всі рахунки.

І ось тут, вперше за все моє життя, я звернулася по допомогу до своїх дорослих дітей.

Я попросила їх про найпростіше: оплатити комуналку, розділивши суму навпіл.

Але мої доньки рішуче відмовили мені.

А наступного дня вони двоє прийшли до мене. Їхнє рішення було прагматичним і, як мені здалося, абсолютно бездушним.

Вони сказали, щоб я продала свою трикімнатну квартиру, купила меншу, однокімнатну, а решту грошей поклала в банк.

Мовляв, тоді мені буде вистачати на життя.

Я відчула себе засмученою.

Я вперше у житті попросила допомоги у своїх рідних дітей, у тих, кому я віддала всю себе, і вони так легко мені відмовили.

Це було для мене чимось дійсно важким.

Тепер я не знаю, що мені робити. Можливо, вони справді мають рацію?

Чи варто продати квартиру, а отримані гроші покласти в банк, і більше нічого не давати донькам?

Якщо вони так просто відвернулися від мене зараз, то чого мені чекати від них на старості років?

Але, чи втримаються у мене ці гроші, чи вони знову знадобляться донькам, адже вони звикли, що я все життя давала їм гроші, якщо мала якусь копійку.

Боюся, що в такому випадку у мене не залишиться ні квартири, ні грошей своїх на старості.

Я сиділа на кухні, повільно пила ледь теплий чай, і обдумувала цю пораду.

Продати родинне гніздо, місце, де народилися і виросли мої дівчата, де ми з Петром будували своє щастя?

Продати це заради економії?

Я згадую, як багато років тому я, молода і амбітна, докладала неймовірних зусиль, щоб купити саме цю велику трикімнатну квартиру.

Ми з Петром тоді трохи заробляли, але основний внесок і періодичні доплати були завжди на мені.

Я хотіла, щоб мої дівчата мали простір, щоб їм ніколи не було тісно. Тепер цей простір став моїм фінансовим тягарем, а для них — лише об’єктом інвестиційного плану, але вони не люблять наш дім так, як я, він їм байдужий, як виявилося.

Скільки разів я допомагала Ірині та Ользі?

Я оплатила репетиторів для вступу, покрила весільні витрати (щоб вони “не залазили у борги”), і, найголовніше, дала початковий внесок на їхні квартири.

Я віддала тоді значну частину своїх заощаджень, вважаючи, що допомога дітям — це священний обов’язок матері.

Я робила це з радістю, ніколи не вимагаючи ні подяки, ні повернення.

А тепер, коли я попросила розділити суму, яка для кожної з них була б не такою вже й захмарною, адже вони заробляють непогано, вони відмовили і запропонували мені продати мій дім.

Їхня пропозиція звучить раціонально, але вона позбавлена душі.

Це не “допомога”, це “вирішення проблеми” з незручною матір’ю.

— Продай, мамо, цю велику, холодну квартиру, — сказала Ольга, дивлячись на мене з нудьгою. — Купи собі меншу і живи на відсотки від різниці. Це ж розумно!

Розумно. Але де ж тоді місце для тепла, для родинного зв’язку?

Де місце для тієї безумовної любові, яку я їм дарувала?

Невже моя цінність для них менша, ніж їхній щомісячний внесок у комунальні послуги?

Мій смуток переріс у холодну рішучість. Я зрозуміла: моя щедрість була моєю найбільшою помилкою.

Я позбавила їх потреби бути відповідальними, навчитися співчуттю.

Я завжди була сильною, і вони звикли, що я не потребую підтримки.

Вони сприймають мене як невичерпне джерело ресурсів, а тепер, коли джерело почало висихати, вони порадили мені “закрити” його і існувати автономно.

Якщо вони так легко готові відмовитися від мене зараз, то що станеться, коли я дійсно захворію і потребуватиму догляду?

Вони продадуть і ту однокімнатну квартиру, щоб оплатити мені місце у приватному будинку для людей похилого віку. Ні.

Я повинна змінити свою стратегію. Мій обов’язок як матері, можливо, закінчився.

Тепер починається мій обов’язок перед собою.

Я вирішила. Я не буду продавати трикімнатну квартиру зараз і не переїду в меншу, як вони милосердно порадили. Я поступлю інакше.

По-перше, я негайно почну здавати одну кімнату в цій квартирі. У мене три кімнати, і одна з них цілком може стати джерелом доходу.

Це покриє всю мою комуналку і навіть залишиться трохи на аптеку та харчування.

Звісно, це не зовсім комфортно, але це краще, ніж виривати з корінням моє родинне гніздо.

Я повинна була додуматися до цього раніше, але моя гординя не дозволяла мені жити з чужими людьми. Тепер моя гординя поступилася інстинкту самозбереження.

По-друге, я припиняю будь-які фінансові подарунки чи допомогу донькам. Вони більше нічого від мене не отримають.

Їхнє життя налагоджене, вони забезпечені.

Вони обрали шлях незалежності і прагматизму, тож нехай ідуть цим шляхом до кінця.

Я накопичуватиму кошти від оренди кімнати і, можливо, навіть почну економити частину пенсії.

По-третє, і це найважливіше: я змінюю свій заповіт. Я скасую будь-який рівний розподіл майна.

Мої дві доньки, які відмовилися допомогти матері, коли їй було важко, отримають мінімум відповідно до закону, а можливо, і нічого.

Я свідомо почну накопичувати кошти і інвестувати у свій власний догляд на майбутнє.

Я найму людину, яка допомагатиме мені по господарству і, якщо знадобиться, доглядатиме мене.

Я забезпечу собі гідну старість за власні кошти, які повинні були дістатися моїм донькам.

Я куплю собі комфорт на свій власний спадок.

Адже вони самі показали мені, що майно важливіше за материнське тепло.

Тож нехай майно працює на моє благополуччя, а не на їхнє збагачення.

Я передбачаю їхню образу, коли правда викриється. Вони будуть звинувачувати мене в несправедливості, у байдужості.

Вони забудуть про свої слова про «розумний продаж» і про свою відмову допомогти мені з комуналкою.

Але моя совість буде чистою. Я сповна виконала свій материнський обов’язок.

Тепер я виконую свій обов’язок перед Катериною Іванівною, жінкою, яка багато працювала і заслуговує на гідну старість.

Це гіркий, але справедливий урок. І я готова його викласти.

Скажіть, будь ласка, чи вірне рішення я прийняла, бо порадитися мені більше ні з ким?

Фото ілюстративне.