– До кінця цього місяця буду, так що, діти, чекайте, – кажу я своїй доньці по телефону, а у відповідь – мовчанка.
Звичайно, це мене неабияк засмутило, бо я зрозуміла, що моєму приїзду вдома ніхто не радітиме.
Дітей у мене троє, я за 21 рік заробітків усім їм по квартирі купила, витратила на це аж 15 років. Але тепер я спокійна, бо свій батьківський обов’язок я виконала.
Я завжди себе винною перед дітьми почувала. Спочатку за те, що я їхнього тата з дому вигнала і в результаті вони без батька росли, а потім за те, що я сама їх кинула і за кордон подалася.
З чоловіком я розлучилася, бо інакше просто не могла. Він мало того, що нічого не заробляв, так ще й потім став виносити з дому те, що у нас було. Навіть моя свекруха мене тоді підтримала, бо сказала, що я з таким чоловіком не дороблюся до нічого.
Свекруха у мене, взагалі, золота жінка. Вона потім з дітьми залишилася, а я поїхала в Італію на заробітки. Я за дітей не хвилювалася, бо знала, що вони в надійних руках, та все ж, я себе картала, що я залишила їх на бабусю.
А потім я гроші висилала, а свекруха мені їх складала. Тут я теж не хвилювалася, бо знала, що вона надарма не витратить жодного євро. Тому з її допомогою я поступово три квартири придбала.
Але при цьому всьому я нічого не купила собі. Все, що у мене було з нерухомості – це будинок моєї бабусі, в якому ми жили колись. Але там багато років ремонту не було.
Після того, як я придбала дітям ті квартири, всі зароблені гроші я ділила порівну і їм висилала додому. Я чомусь вважала, що так буде правильно, до того ж, саме так і робило більшість наших заробітчанок, з якими я познайомилася за кордоном.
Про те, що буде далі, я якось не думала. Вважала, що маючи трьох дітей, на старість біля когось таки голову прихилю. Та й до старості ще далеко, я планую років до 70 бути на заробітках, поки здоров’я дозволятиме.
Нещодавно я втратила роботу і поки шукаю нову роботу, вирішила, що додому приїду, щоб трохи з дітьми і внуками побути, от тільки вони чомусь не зраділи моєму спонтанному рішенню повернутися додому.
Та я все таки поїхала, думаю, будь що буде. Приїхала я до старшої доньки, а вона каже, мамо, ти в мене переночуєш сьогодні, але завтра до брата поїдеш, бо я маю справи.
Прикро було, але що робити – поїхала я до сина. Невістка моя зі мною ніколи не мала теплих стосунків, тож нічого доброго я не чекала. Син теж з самого ранку кудись поїхав, сказав, що у справах, а я набрала молодшу доньку, і кажу, що до неї приїду, а вона теж каже, що зайнята.
Такий мене жаль узяв, що словами не передати. Я ж заради них стільки років працюю, а вони не можуть відкласти свої справи, щоб мені трохи уваги приділити, адже я приїхала ненадовго, і ми давно не бачилися.
Поїздила я по своїх дітях, і вирішила, що їду в село, в свою хату. Нехай і без ремонту. Якось там два-три тижні перебуду.
Викликала я таксі і поїхала. Але вже під’їжджаючи ближче до своїх воріт, я не зовсім зрозуміла, що тут відбувається – замість моєї старої хати стоїть новий будиночок, невеличкий, але дуже охайний. А на подвір’ї якісь люди ходять.
Виявилося, що всі мої діти там. Я їх питаю, що вони тут роблять, і що це означає, а вони до мене посміхаються і кажуть, що вони мені сюрприз готували.
– Мамо, подобається? – питає донька.
– Не те слово, діточки. Я від захвату і слів підібрати не можу. А звідки ж ви гроші взяли? – питаю.
– Ну як звідки? Це твої гроші. Ти нам їх присилала, а ми і для тебе відкладали, сюрприз хотіли зробити, – каже молодша донька.
Я плакала від щастя, бо не сподівалася такого від своїх дітей. Я думала, вони не раді моєму приїзду, а вони бігали, щоб все встигнути.
Тепер у мене є чудовий дім. І діти не дуже хочуть вже мене кудись відпускати, але я хотіла б ще поїхати, щоб їм трохи допомогти.
А як ви вважаєте, мені повертатися на роботу чи вже залишатися вдома з дітьми?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
