Після весілля ми пішли жити до свекрухи і це дуже засмутило мою маму, вона навіть образилася на мене, адже сподівалася, що її єдина донька житиме з нею. З одного боку, вона має рацію – у мами і квартира більша, і до роботи ближче. Але мені вдома ніколи не було так затишно та комфортно, як у свекрухи. В це важко повірити, але біля свекрухи мені краще, ніж біля рідної мами.
Мого батька не стало, коли мені було лише п’ять років. Після цього мама дуже змінилася – стала холодною і відчуженою. Так, вона дбала про мене як і раніше, але я не відчувала любові від неї і материнського тепла.
Мама любила повторювати, що просто так у цьому світі ніхто нікого не любить. Люблять за щось. І я постійно повинна була доводити, що я варта її любові.
Коли я зустріла Станіслава, я нарешті відчула, що мене хтось любить. І його мама прийняла мене так тепло і душевно, що я навіть не вірила, що так буває. Та й у будинку у мами чоловіка було дуже затишно. У нашому домі я не пам’ятаю такого. Ця жінка справила на мене незабутнє враження.
Коли ми одружилися, то постало питання про іпотеку. Знімати та накопичувати здавалося нераціональним, тим більше, що мами звали нас жити до себе. У моєї мами трійка, у свекрухи двійка, але порадившись із чоловіком ми вирішили, що жити підемо до його мами.
Моя мама як це почула, відразу влаштувала сцену.
– Почекай, наплачешся ще. Те, що тебе кілька разів там привітали, ще нічого не означає, – говорила вона, коли я приїхала забирати речі. – Ще попросишся додому – ніде так не добре, як біля рідної мами.
Але вже два роки ми живемо зі свекрухою, а проситися додому мені не хочеться. Точніше, я більше не сприймаю мамину квартиру як свій дім. Мій дім тепер у квартирі мами чоловіка.
Ця жінка саме така, якою я завжди хотіла бачити свою маму. Вона дбайлива, добра, уважна, а головне довела мені, що любити можна просто так.
Спочатку я готова була вивернутися навиворіт, щоб виправдати хороше ставлення свекрухи. Після роботи я вставала до плити, потім прибирала вдома, завжди знаходила собі якесь корисне заняття, аби показати, що я хороша, що мене є за що любити.
Якось після роботи я стояла на кухні і варила борщ, до мене підійшла свекруха і сказала, що нам треба серйозно поговорити.
– Тобі якось некомфортно у нас, що ти місця все ніяк не знайдеш? Вже стільки часу минуло, а ти, як заведена, постійно бігаєш. Якщо щось не так, то скажи.
Я спробувала якось пояснити, що намагаюся так заслужити і виправдати її гарне ставлення. А вона лише лагідно посміхнулася.
– Та що ти, люба! Не треба моє кохання заслуговувати і виправдовувати. Це не працює. Ти як прийшла, я на тебе подивилася – гарна дівчинка, мені сподобалася. І син мій тебе любить, а він у мене хлопець розумний. Тому перестань щось робити заради мого доброго ставлення. Воно й так у тебе вже є. Від того, що ти не будеш щодня намивати підлогу або в тебе трохи пригорить картопля, я не стану гірше до тебе ставитися.
Після цієї нашої розмови мені стало набагато легше. Ми живемо у свекрухи, і мені дуже комфортно. Вона дбає про мене, як про маленьку дівчинку, за всі ці роки вона жодного разу не влізла у наші з її сином стосунки.
А моя мама, з якою у нас стосунки хоч і покращали, але ще далекі від ідеалу, на мене ображається. Вона вважає, що я своєю поведінкою показую оточуючим, що вона погана мати, коли її дочка пішла до свекрухи жити.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
