Ми з Петром дружили з самого дитинства, жили в одному селі, разом ходили в школу. У мене не було рідного брата, то Петром став ним, ми завжди були разом і підтримували один одного в будь-якій ситуації. Ми навіть одружилися в один рік, восени весілля справляли, Петро у мене на весіллі був дружбою.
У Петра була чудова сім’я – дружина, двоє діток, молодшому сину всього три рочки, він ним дуже тішився, завжди мені хвалився, що має спадкоємця. Одним словом, жили ми звичайним життям, як всі люди.
Ця зима змінила все кардинально, 28 лютого ми з Петром пішли і записалися в тероборону, бо просто не могли сидіти склавши руки. Петро міг і не йти, він працював викладачем в місцевому коледжі, і не підлягав мобілізації, але він сказав, що йде разом зі мною.
Спочатку ми мали бути в нашій області, але потім нас взяли на навчання і відправили в Донецьку, Луганську, Харківську області. Ми просили командира, щоб нас з Петром відправили в одному напрямку, та не вийшло, і відтоді ми розділилися, тримаючи тепер по можливості зв’язок по телефону.
В червні зв’язок з Петром обірвався. Його дружині прийшло офіційне повідомлення – зник безвісті. А я усіма доступними мені способами почав шукати свого товариша, сподівався, що він десь у госпіталі чи в полоні, бо чув багато таких історій, тому сподівався, що Петро живий.
Особливо мені розривало сеpце, як я бачив, як чекає його Наталка, дружина. Вона щодня публікувала його світлини і дописи у фейсбуці, писала як чекає, як вірить у те, що він живий, розповідала про свої сни, в яких вони з чоловіком і діточками разом. Хоч я чоловік, але не раз пускав скупу сльозу, коли читав черговий допис Наталки. Тим часом, про Петра не було жодних вістей.
На початку серпня поранили і мене і я потрапив в госпіталь. За тиждень я побував у п’яти лікарнях, і в одній із них я познайомився з Дмитром, який теж був поранений, його привезли з Луганської області.
Одного разу я гортав стрічку телефона і знов натрапив на допис Наталі. Цього разу вона написала вірш про коханого чоловіка, в якому висловила весь свій біль. Вона кричала на весь світ, що до останнього свого подиху буде вірити в те, що Петро живий.
Цю історію я розповів Дмитру, і показав фото свого друга. Чоловік змінився в обличчі, і сказав, що знає Петра, і що швидше за все його вже немає в живих. У червні був відступ сил ЗСУ з міста Л. і внаслідок ворожого авіанальоту загинyло багато хлопців. Тіла не змогли забрати з поля бою…
Щоб уточнити інформацію, Дмитро набрав командира, який тоді зібрав документи полеглих хлопців. На жаль, той підтвердив, що мого однокласника Петра немає в живих, це прозвучало для мене як страшний вирок…
Після лікарні я на кілька днів повернувся в село і зустрів Наталку, вона змарніла від горя і постаріла років на двадцять. Я хотів їй розповісти, про що дізнався, але вона першою зачепила цю тему, почала розпитувати, чи у всіх госпіталях я його шукав і чи є ще якісь виходи на людей, що мають інформацію про військовополонених.
Наталка мені розповіла, що її рідна сестра ходила до ворожки, і та запевнила її, що чоловік живий, але у важкому стані. Тому треба його шукати. Вона показала мені купу списаних білих аркушів. де були помітки, куди вона вже зверталася у пошуку чоловіка.
В той раз я так і не зміг сказати, що знаю правду про її чоловіка, просто не зміг. А потім плакав, плакав як дитина, коли ходив тими місцями, де ми з Петром малими бігали, згадував про наші дитячі мрії.
Я повернувся на фронт, але думка про Петра не дає мені спокою, він і далі рахується зниклим безвісті, а Наталка його чекає, пише пости в соцмережах, які роздирають мені душу.
Чи маю право я забирати в Наталки останнє – її надію? Що мені робити? Сказати правду чи мовчати?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
