fbpx
Життєві історії
Після двох років заміжжя, я зібрала свої і дитячі речі і поїхала в село до батьків. Наступного дня чоловік приїхав за нами. Богдан вибачався, казав, що все зрозумів і на цей раз я повірила йому і повернулася додому. Та згодом знову пакувала валізи

Напишу вам про свою щасливе і водночас нещасливе життя. Просто тому, що хочеться з кимось поділитися. В житті потрібно дуже цінувати своїх близьких та рідних людей.

З моїм чоловіком ми познайомилися випадково. Ми якось разом їхали в автобусі, я часто їздила з села у місто. В той день я якраз їхала на навчання. У мене була дуже важка сумка, мама мені дала з собою дуже багато продуктів з дому, щоб я менше витрачалася на їжу, адже грошей багато у нас не було, відповідно, що мама давала мені кошти лише на дорогу і на найнеобхідніші речі, а продукти я брала з собою з дому.

Богдан побачив, що я ледь несу ту сумку і запропонував допомогти, так ми і познайомилися. Відтоді завжди і скрізь були разом.

Ми щиро кохали одне одного і планували спільне майбутнє. Стільки планів було, стільки мрій і надій. Але доля склалася по-іншому.

Після того, як ми зіграли весілля, я дізналася, що чекаю дитину. Щастя було безмежне, в нас народилася красуня донечка. Богдан в ній душі не чаїв, весь вільний час приділяв лише нашій маленькій красуні. Я була щасливою матусею та дружиною.

Але згодом побут став даватися в знаки. Я була втомленою домашніми справами, коли чоловік приходив з роботи, просила його сидіти з дитиною, щоб я могла хоч трохи відпочити і приділити час собі. Богдан сидів з донькою, але іноді казав, що теж втомився і хоче відпочити після роботи.

Загалом у нас були щоденні непорозуміння з якихось побутових дрібниць, які забирали нашу радість і щастя. Я іноді навіть речі збирала і їхала до батьків, Богдан приїжджав, вибачався і всі ми разом їхали додому.

Так минуло два роки. Загалом все добре було у нас, жили, як всі сім’ї, але не вміли радіти тому, що маємо, постійно були чимось незадоволені. Я дуже часто вже думала про розлучення, вважала, що ми не підходимо одне одному.

А згодом, зовсім несподівано для всіх, мого чоловіка не стало. Словами не передати, як тоді було мені. То був дуже непростий час.

А через тиждень я дізналася, що чекаю дитину. Зрозуміла, що маю йти далі, адже тепер на мені велика відповідальність. Згодом у мене народився синочок, про якого так мріяв Богдан, і він такий схожий на мого чоловіка.

Час минає, дітки ростуть. А я постійно дивлюся на свого синочка і переді мною наче стоїть сам Богдан. всі ці роки мені так не вистачало його, я так і залишилася сама. Шкодую лише про одне, що ті роки, які доля дала нам жити разом ми не цінували одне одного, сперечалися за якісь дрібниці, знаходили якийсь негатив в дріб’язкових речах, хоча по-справжньому біли щасливими, але не розуміли цього.

Я пишу сюди цю історію, щоб усім пояснити, цінуйте тих хто поряд, адже ви ніколи не знаєте, що чекає вас завтра. Говоріть коханим, як сильно їх любите і цінуєте. Цінуйте кожен день проведений з найріднішими людьми. Адже людині багато не потрібно! Можна бути безмежно щасливим, маючи лише тарілку супу на столі.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page