Після cмeрті чоловіка я кожен день приходила до нього на мoгuлу. Розмовляла про життя, історії всякі розповідала, будете сміятися, але навіть книжки читала. Він у мене детективи всякі любив, заплутані. І ось одного разу прийшла я, змела сніг з мoгuли, поклала туди цукерки чоловіка улюблені, стою, кутаюся в шарф, читаю йому Агату Крісті. Тут до сусідньої мoгuлки підходить чоловік з букетом лілій. За матеріалами
Навіть не розглянувши його толком, я розлютилася: ну навіщо приходить, коли я тут стою? При сторонніх вже не зможу чоловікові читати. Знаю, я остання егоїстка, але тоді, крім нeнaвисті, нічого до незнайомого чоловіка більше не відчувала. Ніби він у чомусь винен.
Стою я, ховаю обличчя за книгою, а з очей вже сльози течуть. Чоловік це помітив. Почав розпитувати: чим може допомогти? І дивився так дивно: начебто бачить щось, чого я не помічаю. І очі у нього були такі гарні: чисті, блакитні.
Тоді він запропонував провести мене до будинку. Сама не знаю, чому, але я погодилася. По дорозі ми розговорилися. Я хотіла запитати, кого він відвідує на клaдoвuщі, але все не могла зважитися. Не говорила і я про чоловіка.
– Що ти робиш завтра ввечері? – запитав він, коли ми підійшли до під’їзду.
Я сказала, що зайнята. Йти з кимось на побачення я не збиралася. Не могла уявити на місці чоловіка іншого чоловіка.
Але мій цвuнтapний знайомий виявився настирливим. На наступний день він зустрів мене біля під’їзду з букетом білих троянд. Такі завжди дарував мені чоловік.
Сама не розуміючи, що роблю, я погодилася.
Наш роман розвивався дуже повільно. Але ми насолоджувалися кожною миттю. Мені подобалася неспішність,
Справа йшла до весілля. Але тут на горизонті у мене з’явився ще один залицяльник. Його в лікaрню, де я працюю, на швuдкій привезли. Знайшли в парку. Думали, що бомж, а виявилося, місцевий олігарх. Гуляв ввечері з собакою і погано йому стало.
Мені пощастило опинитися поруч, коли він прийшов до тями, і, напевно, чоловік так зрадів, що мало не з тoго свiту повернувся, що вирішив, ніби я мало не ангел.
Як тільки ходити зміг, на побачення покликав. Знову-таки не знаю, що на мене найшло, але я погодилася. Хоча ні, брешу, знаю. Почуттів таких, як чоловік, я розуміла, що вже жоден чоловік не викличе, а цей кавалер підкуповував своєю забезпеченістю. Щастя немає, так хоч світ подивлюся, вирішила я.
Зустрілися ми ввечері, а на ранок я сказала тому першому, з клaдoвища, що розлучаємося. Він все зрозумів, не нав’язувався, та не дорікав мене ні в чому.
Це рішення далося мені легко. Все рівно більше нікого не люблю. Тільки і гроші, і подорожі щастя не приносять. Днем посміхаюся, а ночами хочеться вити. Так і живемо.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
