fbpx
Життєві історії
Після чергового роману чоловіка, про який Ірина дізналася випадково, вона сказала йому, що хоче розлучення. Той відреагував спокійно – мовляв, нікуди від мене ти не дінешся, а захочеш піти – залишишся ні з чим. І ошелешив, що будинок, в який вона 14 років вкладала свої гроші, записаний на його маму – в разі розлучення Ірині не дістанеться нічого. Ірина все ж вирішила довести справу до кінця

Початок жовтня був похмурим і холодним. Ірина присіла на лавочку, бо сьогодні у неї був важкий день. Зранку вона побігла на роботу, вчителькою у своїй сільській школі вона працює вже 15 років. Там її всі дуже люблять, адже Ірина Іванівна вмілий і мудрий педагог.

Сьогодні їй навіть грамоту вручили з нагоди професійного свята. Але відчути радість Ірина не встигла, бо відразу після уроків сіла в автобус і поїхала в міський суд. Цього разу вона твердо вирішила, що розлучення неминуче, не пробачить вона Максима, свого чоловіка. І так довгих 14 років вона терпіла його зради.

Ірина в село потрапила відразу після університету по розподілу. Жила на квартирі у тітки Ганни. Там до неї і придивився єдиний син хазяйки – Максим. В чужому селі було важко, та й тітка Ганна була до неї доброю і привітною, з такою свекрухою можна жити. А Максим хоч і не дуже сподобався дівчині, та його настирливість перемогла і вже через кілька місяців вона відповіла йому згодою.

Ганна відразу віддала молодим кусок свого городу і вони почали будувати там хату. Будували довго, допомагали всі. Ірина взяла в школі півтори ставки, вчителем математики вона була хорошим, то ж часто і брала учнів на додаткові оплачувані заняття. Або бартером – вона навчить дитину квадратні рівняння розв’язувати, а її батько вставить вікна чи накриє хату.

Будинок збудували і довели до ладу аж через 10 років. Нарешті Ірина з Максимом поселилися в омріяну оселю, але щастя там чомусь не було. У подружжя не було дітей, як, в принципі, і любові. Максим любив ходити по чужих жінках і про це в селі не знав хіба що лінивий. Всі шкодували Ірину Іванівну, не розуміли, за що вона йому скільки часу це все терпить.

І от нарешті її терпець увірвався. Після чергового роману чоловіка, про який Ірина дізналася випадково, вона сказала чоловікові, що хоче розлучення. Той відреагував спокійно – мовляв, нікуди від мене ти не дінешся, а захочеш піти – залишишся ні з чим. І ошелешив, що будинок, в який вона 14 років вкладала свої гроші, записаний на його маму – в разі розлучення Ірині не дістанеться нічого.

Ірина все ж вирішила довести справу до кінця. В суді їй порадили найняти хорошого адвоката, бо справа у неї і справді важка. Її надмірна довірливість тепер обернулася проти неї. Максим весь час говорив, що усі документи на ньому і будинок вважається спільно нажитим майном. Але правда розкрилася аж тепер. Власниця – свекруха, а значить за законом Ірині нічого не світить.

В суді їй дали візитку відомого адвоката, який славиться саме такими справами. Вона навіть прізвище його не розгледіла, звернула увагу лише на адресу і відразу попрямувала туди. День вже добігав до кінця і Ірина не була впевнена, чи застане його на роботі. І ось вона уже стоїть під дверима вказаної на візитівці адреси.

На дверях вона  нарешті прочитала вивіску: «Мироненко Андрій Станіславович». Ірина відразу згадала, що колись у неї в школі вчився хлопчина Андрій Мироненко. Вона його добре запам’ятала, бо на випускному хлопець зізнався їй у коханні. А вона відповіла йому, що кохання між вчителем і учнем неможливе і що вона незабаром виходить заміж.

Хлопець ледь не заплакав і сказав, що з Максимом вона щасливою не буде. А потім поїхав з села у столицю, поступив в юридичну академію і відтоді вона нічого про нього не чула. Ірині не прийшлося довго губитися в здогадках, бо відчинилися двері і звідти вийшов Андрій. Вона відразу його впізнала. Хлопець не змінився, хіба що трохи змужнів.

Свою вчительку він теж впізнав відразу. Але сказав, що не може її прийняти, бо має забрати доньку зі школи, вона у нього першокласниця. Але запропонував Ірині сісти в його авто, і по дорозі обговорити суть її проблеми.

***

Андрій був дуже радий бачити свою Ірину Іванівну. Життя у нього склалося не вельми. Дізнавшись про весілля Ірини він одружився з своєю однокурсницею, невдовзі у них народилася донечка. Але були ускладнення і в той день, коли на світ з’явилася донька, дружини не стало. Отак Андрій сам і виховує дитину.

Ірині Іванівні він запропонував стати нянькою для донечки, виконувати з нею домашні завдання і піклуватися про неї. Зарплату пообіцяв більшу, ніж в школі. І Ірина погодилася.

Кілька місяців Ірина справно виконувала свою роботу. Андрій постійно пропадав у справах, всі клопоти по догляду за дитиною лягли на плечі Ірини. Але їй це подобалося, з дівчинкою вони дуже швидко знайшли спільну мову.

– А я тебе не забув, Іринко, – сказав якось Андрій. – Усі ці роки я думав про тебе і вірив, що доля нас зведе знову. Тільки не кажи мені, що кохання між нами неможливе, бо вдруге я на це не поведуся…

– Знаєш, Андрію, життя складне і непередбачуване. Тепер я розумію, що можливо все…

Через рік у Андрія і Ірини народилася донечка. Мрія стати мамою у Ірини здійснилася майже в 40 років. Тепер вона точно знає – усе в житті можливо, варто лише не боятися змін і вірити…

Олеся Біла.

Спеціально для ukrainians.todey.

Фото ілюстративне – svoboda.org.

facebook