Оксана стояла на вузькому балконі своєї орендованої кімнати у Вероні, вдихаючи густий, просочений ароматами свіжої випічки та вологого каменю, вечірній вітер.

Над дахами старих, потемнілих від часу будівель, сонце вже майже сіло, залишивши на небі лише останні пасма помаранчевого світла.

Рівно десять років минуло з того дня, як вона залишила Ужгород і свою маленьку, але таку рідну родину, щоб поїхати до Італії.

Їй було п’ятдесят, коли вона вперше ступила на цю землю. Вдома залишився чоловік, який мав проблеми зі здоров’ям, але не міг отримати гідну пенсію, та двоє вже дорослих дітей – син Тарас і донька Марічка.

Вони щойно закінчили навчання, сповнені мрій, але абсолютно без жодних фінансових перспектив.

Квартира, в якій вони жили, була тісною, батьківською, з протікаючим дахом і старими меблями. Оксана розуміла: якщо вона не поїде, їхні діти ніколи не зможуть “стати на ноги”.

Перші роки були пеклом праці. Вона працювала доглядальницею у багатій родині на околиці Верони, доглядаючи за старою сеньйорою Джулією, прикутою до ліжка.

Робота була фізично виснажливою і вимагала чимало сил.

Сеньйора Джулія була лагідною, але її стан потребував цілодобового контролю. За це Оксана отримувала гідну плату і мала невеликий куточок для сну.

Усі зароблені гроші вона, майже не торкаючись їх сама, відправляла додому.

Її власні потреби були мінімальними: дешевий одяг на розпродажах, скромна їжа, що залишалася після трапез господарів, і дзвінки додому раз на тиждень.

Мрія, що вела її, була чіткою і непохитною: дві квартири в Ужгороді. Одна для Тараса, інша для Марічки.

Через п’ять років заповітна мета почала втілюватися. Вона, економлячи на всьому, зібрала достатньо на перший внесок.

З допомогою Павла, чоловіка, який оформив на себе кредити, і дітей, які знайшли гарні, але недорогі варіанти, були придбані дві однокімнатні квартири у новобудовах на різних кінцях міста.

Тарас, інженер-початківець, одразу взявся за ремонт своєї, а Марічка, яка працювала вчителем, вирішила поки що здавати свою, щоб накопичити на меблі.

Оксана раділа цим новинам більше, ніж будь-чому у світі. Вона уявляла, як діти облаштують свої гніздечка, як у них з’являться власні родини, і як вона зможе приїхати у свій, уже не тісний, а просторий дім.

Але життя в Італії, під постійним навантаженням і хвилюваннями різними, почало позначатися на її самопочутті.

Вона помітила, що вночі їй стало важко, а вдень, коли вона підіймала Джулію, її турбувала спина. Вона списала це на втому.

На десятому році її життя в Італії все змінилося. Одного ранку, коли Оксана прокинулася, щоб приготувати Джулії сніданок, вона відчула себе недобре.

Господарі, спадкоємці Джулії, викликали лікаря.

Фахівець сказав, що їй потрібен спокій, багато відпочивати і дбати про себе більше тепер, а ще потрібно обстежитися.

Оксана усвідомила: її місія завершена. Настав час повернутися.

Вона мала ще достатньо заощаджень, щоб віддати останній борг за квартиру Марічки і залишити собі на фахівців.

Того ж вечора, тримаючи в руці чашку чаєм, Оксана зателефонувала додому.

Першим взяв слухавку Тарас. Йому вже було тридцять, він працював за фахом, але все ще жив сам.

— Привіт, синку. Як ти? Як ремонт? — голос Оксани був тихий і трохи хрипкий.

— Привіт, мамо. Все добре. Ремонт іде, але дуже повільно. Ти ж знаєш, як це дорого. Я намагаюся, але не вистачає на якісні меблі. Мені потрібна зараз велика сума, щоб замовити кухню мрії. А без неї ніяк.

— Слухай мене уважно, Тарасе. Я скоро повертаюся. Я завершую роботу. У мене проблеми зі здоров’ям, мені треба додому.

Настала пауза. Здавалося, Тарас проковтнув повітря.

— Повертаєшся? Мамо, ти що, жартуєш? А коли саме?

— Думаю, за місяць, як тільки оформлю всі документи.

— Але ж. Мамо, ну не зараз! Ти не можеш так. Ти ж розумієш, що ця кухня критично важлива! Я вже домовився з постачальником, треба внести останню частину. А якщо я не внесу, то втрачу і завдаток, і чергу. Це ж, мамо, твоє майбутнє щастя! Ти приїдеш, а в мене буде ідеальний дім, ти зможеш мною пишатися!

— А як же моє здоров’я, синку? Мені недобре.

— Ну, ти ж кажеш, що повертаєшся за місяць? Ти цей місяць обережніше попрацюй, а потім повернешся і відпочинеш. Ти ж завжди вміла себе зібрати, правда? Ти ж у нас сильна! Тим більше, якраз до того часу, як ти повернешся, мені потрібна буде фінальна сума. Повір мені, мамо, цей рік — вирішальний! Якщо я зараз не вкладуся, я потім взагалі не зможу закінчити ремонт. А тобі ж краще, коли ми всі влаштовані?

Слова сина були повні логіки, але абсолютно позбавлені тепла.

Оксана відчула, як її душа стискається.

Вона не очікувала радості, але не очікувала й прохання про ще рік праці на чужині.

— Добре, Тарасе. Я подумаю. — Вона поспішно попрощалася.

Наступною була Марічка. Дівчина відповіла швидко, її голос звучав бадьоро і весело.

Вона щойно повернулася з Карпат, де відпочивала з друзями.

— Марічко, привіт. У мене до тебе новини.

— Привіт, мамусю! Ой, ну що ти? Якась термінова? Кажи!

— Я повертаюся додому. Мені треба дбати тепер про себе, доню. Можливо, через місяць.

На тому кінці настала тиша, довша і холодніша, ніж з Тарасом.

— Що? Мамо, ти щось наплутала? Яке “повертаюся”?

— У мене здоров’ям не все гаразд.

— Але ти ж знаєш, що ми з Олегом (її наречений) плануємо весілля наступної осені! Ми хочемо шикарне свято! У ресторані, з живою музикою, як у кіно! Ми вже знайшли зал. Але ти ж розумієш, скільки це коштує. Я сподівалася, що ти зможеш ще рік якийсь попрацювати. Ти ж обіцяла, що допоможеш нам почати нове життя!

— Я обіцяла дати тобі квартиру, Марічко. Я це зробила.

— Так, але вона ж порожня! А меблі? А весілля? Мамо, як я буду жити, як я почну сім’ю, якщо я не маю навіть нормальної спальні? А Олег не може все тягнути сам! Він же майбутній чоловік, він має виглядати гідно! Мені треба ще рік, мамо! Рік, максимум півтора! Я потім візьму відпустку, приїду до тебе в Ужгород і трохи доглядатиму тебе, поки ти не станеш на ноги!

Марічка говорила швидко, захоплено, ніби описувала не мамин майбутній догляд, а план завоювання світу.

У її голосі не було жодної тривоги чи співчуття. Лише тверде переконання у необхідності фінансових вливань.

Оксана відчула, як важко стає на душі. Десять років вона присвятила лише їм, мріяла про їхнє щастя, а тепер, коли вона буквально втомилася і не мала сил, вони просили її продовжити цю важку працю, бо без неї вони вже не зможуть тепер, мовляв, життя важке і дороге.

— Марічко, мені реально важко. Іноді я просто не можу піднятися, — ледве вимовила Оксана.

— Ой, мамо, ну ти ж завжди перебільшуєш. Ти просто втомилася, звичайно! Хто б не втомився за стільки років? Ти попий вітаміни, погуляй біля моря. А через рік ми з тобою відпочинимо разом! Залишилося зовсім трохи, мамо. Тільки заради нас!

Оксана поклала слухавку. Її рука тремтіла. Сльози не текли. Була лише порожнеча.

Вона відчувала себе старою, викинутою річчю, яка ще може принести користь, і яку не можна викидати доти, доки вона не зламається остаточно.

Кімната була маленька, з темно-коричневими меблями і видом на брудну стіну сусіднього будинку. Це був її дім на десять років.

Вона почала збирати речі. Дві валізи: одна з робочою уніформою, інша з подарунками, які вона купувала рідним на ці гроші.

Раптом у двері постукали. Це був сеньйор Рікардо, син Джулії, її господар.

Він був високий, сивочолий чоловік із добрими, але втомленими очима.

— Оксано, я знаю, що ти говорила по телефону. Здоров’я важливіше. Я вже знайшов тобі заміну, молодшу дівчину з Румунії. Вона приїде післязавтра. Ти можеш залишитися до кінця тижня. Я заплачу тобі за два місяці наперед, і ти можеш взяти все, що тобі потрібно з кухні і шафи Джулії. Вона тебе любила, — він поклав на стіл товстий конверт.

— Дякую, сеньйоре Рікардо. Ви дуже добрі.

— Ні, Оксано. Це ти була добра. Ти подарувала моїй матері десять років гідного життя. Ти заслужила відпочинок. А твої діти, вони молоді, вони впораються самі. Тобі треба думати про себе.

Слова сеньйора Рікардо прозвучали як громова розповідь, що розірвала хмари.

“Тобі треба думати про себе”. Це було те, що вона не чула вже десять років.

Оксана сіла на ліжко. Вона подивилася на конверт із грошима, якого було достатньо, щоб закрити всі борги Марічки та забезпечити їй якийсь час гарного догляду в стаціонарі.

Рікардо не знав, що ці два місяці, що він додав, були тим самим останнім вагомим аргументом для її дітей, щоб вона залишилася.

Вона дістала свій телефон і відкрила банківський додаток. Вона переказала фінальну суму на рахунок Марічки. І на рахунок Тараса. Без жодних запитань.

Нехай у них буде їхня “кухня мрії” та “шикарне весілля”. Вона зробила все, що обіцяла. Місія виконана.

Тепер настала нова місія: дбати про себе.

Вона знову взяла телефон і написала дітям:

“Діти, я не зможу залишитися ще на рік. Я виїжджаю за тиждень. Я вам усе надіслала. Грошей вистачить на ваші плани. Тепер моє здоров’я — мій єдиний пріоритет. Я приїду, але мені потрібен час на себе. Не чекайте мене одразу в гості. Я подзвоню, коли буду готова. Люблю вас”.

Вона відправила повідомлення і вимкнула телефон.

Вперше за десять років вона відчула спокій і свободу.

Це був гіркий, але чистий смак свободи. Вона зробила свій вибір. Вибір на користь себе.

За тиждень Оксана стояла на пероні в Ужгороді. Її зустрічав лише Павло, її чоловік

Він був стомлений, але його очі світилися любов’ю і полегшенням.

— Оксано, ти приїхала! Слава Богу, — він міцно її обійняв.

— А діти? — запитала Оксана, оглядаючи перон.

— Вони. — Павло запнувся. — Тарас має сьогодні термінову зустріч із постачальником кухні, а Марічка поїхала до Львова обирати тканину для весільної сукні. Вони казали, що передадуть тобі найкращі побажання і запитували, чи ти точно відправила гроші.

Оксана усміхнулася. Це була втомлена, але щира усмішка.

Вона не відчувала ні злості, ні образи. Лише глибоке розуміння того, що вони — вже самостійні одиниці, які навчилися використовувати ресурси, але не навчилися бачити людину за цими ресурсами.

Її місія як “фінансової машини” була завершена.

— Ходімо додому, Павле. Я дуже втомилася.

Вони приїхали до їхньої старої, батьківської квартири. У ній було тісно, але так затишно і рідно. На кухні стояв її улюблений борщ, який готував Павло.

Наступні два місяці Оксана займалася лише собою. Вона проходила до поліклініки і відпочивала.

Вона не відповідала на постійні дзвінки дітей, які дзвонили, щоб запитати, чи перевіряла вона свої аналізи і чи вдалося їй відпочити. Насправді, вони хотіли почути, що вона почувається чудово і готова допомагати далі.

Марічка приїхала першою. Вона залетіла до квартири, сяюча і радісна, у новій модній сукні.

— Мамусю! Як ти? Ой, ти так схудла! Це від нервів? Але весілля буде супер! Грошей вистачило на найкраще! Ти приїдеш?

— Приїду, Марічко, — відповіла Оксана.

Марічка не помітила сарказму. Вона була занадто поглинена собою.

Вона проговорила ще годину про весільні клопоти і поїхала, навіть не поцікавившись результатами її обстеження.

Тарас прийшов із тортом. Його нова, стильна кухня була вже майже готова.

— Мамо, я тобі торт приніс! Ти обов’язково маєш подивитися мою кухню! Вона супер-сучасна! Ти просто здивуєшся сама! Може, приїдеш сьогодні? Я покажу тобі, куди ти можеш складати свої банки!

— Банки? — Оксана підняла брови.

— Ну, так. У тебе ж багато заготовок буде!

Оксана зрозуміла: вона досі була для них функцією — функцією гаманця або домашнього працівника.

Але вона вже була іншою Оксаною. Вона навчилася казати “Ні”.

— Тарасе, принеси мені, будь ласка, свою дизайнерську стільницю з кухні. Я хочу покласти на неї свої ліки. І приходь, коли ти будеш готовий просто поговорити зі мною, а не зі мною як частиною твого інтер’єру.

Тарас здивувався. Він вперше побачив холодний і суворий погляд своєї матері.

Через рік Оксана остаточно одужала. Вона не повернулася в Італію, але й не стала нянькою для дітей.

Вона використала залишки заощаджень, щоб відкрити в Ужгороді невеликий магазинчик із продажу італійських сирів та оливкової олії.

Вона назвала його “Солодка надія” — на згадку про гіркоту італійського сонця.

Її бізнес процвітав. Вона знову була в суспільстві, вона спілкувалася, вона була потрібна іншим людям.

Діти приходили до неї тепер не за грошима, а за смачними продуктами та, що найважливіше, — за її увагою.

Вони зрозуміли, що мати, яка себе поважає, має набагато більшу цінність, ніж мати, яка все робить для дітей, не цінуючи себе зовсім.

Одного разу Марічка, вже одружена, прийшла до магазину і, купуючи сир, тихо сказала:

— Мамо, ти тоді правильно зробила, що не послухала нас. Ти така сильна і красива зараз. Мені тепер соромно за той дзвінок.

Оксана посміхнулася. Це була тепла усмішка.

— Я вас дуже люблю, діти. Але мати, як і італійська оливкова олія, має мати витримку і ціну.

В душі Оксана відчувала, що діти ображаються на неї, адже вона тепер їм гроші не дає, а витрачають з чоловіком їх лише на себе. Вона відразу сказала, що тепер житиме лише заради себе і батька, дітям вона і так багато дала – далі самі.

Але хіба вона не вірно робить? Хіба мати має до самої старості фінансово тягнути дітей тільки тому, що дуже їх любить?

Фото ілюстративне.