Петро встав з ліжка, повільно протер очі і зробив кілька кроків у бік іншої кімнати.

Світло нічної лампи, яке ледве пробивалося через темряву, змусило його мружити очі. Він тихо присів на краєчок ліжка, де спала його дружина.

Погляд зупинився на її обличчі — все здавалось спокійним.

«Все добре», — подумав він, прислухавшись до тихих звуків ночі. Тиша панувала, і, переконавшись, що нічого недоброго не сталося, Петро піднявся і попрямував на кухню.

Чоловік відкрив холодильник, витягнув пляшку кефіру і, випивши кілька ковтків, попрямував до ванної кімнати. Кілька хвилин пізніше він повернувся назад до своєї кімнати, ледь помічаючи, як його тягне до сну.

Знову заснути йому зовсім не вдалося.

«Забагато часу пройшло», — думав він, вдивляючись у темряву. «Нам із Галинкою вже за вісімдесят років давно. І скільки ж ще залишилось? Вся родина кудись поїхала, всі роз’їхалися, живуть своїм життям, і ніхто не згадує. Сумно це. А дочка Ольга — навіть не дожила до шістдесяти».

Петро згадував друзів і рідних, яких вже не стало давно, і не міг позбутися думки про старість і самотність.

Онучка, Наталка, давно виїхала за кордон, і навіть не дзвонила до них багато часу, якісь там у неї свої справи. Вона вже мала своїх дітей, про старих дідуся та бабусі їй не було діла.

«Ми залишились самі», — прокручував у голові ці слова старенький дідусь.

У цей момент його думки перервав тихий шепіт:

— Петре, ти ще там є? — Голос Галини звучав з темряви.

Він обернувся, і побачив її поруч, пильну, з невеликою тривогою в погляді.

— Я ще є, нікуди я від тебе не подінуся, не хвилюйся, — відповів він, злегка усміхнувшись. — Іди, спи. Я просто не міг заснути, трохи по квартирі походив.

Галина тихо встала і пішла на кухню. Петро не бачив, як вона мимоволі клацнула вимикачем світла, а потім тихо ступила до ванної.

Через кілька хвилин вона повернулася в кімнату і, ледь піднявшись на ліжко, знову заговорила:

— І все ж таки, скільки ми з тобою ще доживемо? Ось і думаю, що коли тебе не буде, я, мабуть, не зможу бути вже сама без тебе.

Петро сидів, задумливо дивлячись у вікно. Йому було важко щось відповісти дружині, щоб хоч трохи заспокоїти її, хоча він і розумів, що старість неминуча.

— Що ж тепер робити? — повільно промовила Галина. — Внуки нас не відвідують, скільки років уже минуло з того часу, коли вони до нас хоч раз приїхали.

Петро поглянув на неї і засміявся.

— Не сумуй, Галю, — сказав він, намагаючись розвеселити її. — У нас ще є час. І навіть якщо вже не прийдуть вони до нас, ми не самотні вже зовсім.

І справді, хоча поруч з ними майже не було родичів, вони мали одну надію та розраду — сусідку Ліду, яка часто навідувалась і допомагала стареньким з усім.

Вона їм купувала продукти, виносила сміття, допомагала на кухні. А Петро неодноразово жартував, що коли б не Ліда, їм довелося б взагалі зазнати багато труднощів в житті, без неї вони б не впоралися самі ніколи.

Рано вранці Петро вийшов на балкон і подивився на вулицю. Сонце вже піднімалося, і, хоча це падав сніг, але промінчики сонечка давали надію, що ось зима скінчиться і скоро прийде весна, а весну вони з дружиною дуже любили.

От би дожити до тієї весни – тепер це його найбільша мрія. Він мимоволі усміхнувся.

— А ми до зими таки дочекалися, от би до весни ще, щоб побачити, як цвіте твій улюблений бузок, — промовив він вголос.

Галина почувала себе втомленою, але все ж піднялась з ліжка, щоб підійти до нього. Вона вийшла на балкон, подивилася на сніг і яскраве сонечко, на якому виблискували сніжинки і сказала:

— І справді, до зими дочекали. Не так давно, ще й не вірили, що це стане можливим.

Петро взяв її за руку і повів до лавки на балконі.

— Я пам’ятаю, як вперше запросив тебе до кіно в школі. І тоді також цвів бузок. Ти ж не забула, правда?

— Як можна забути! Скільки років уже минуло? — з усмішкою запитала Галина.

— Мабуть, вже десятків шість, — відповів Петро.

Якийсь час вони сиділи, згадуючи молодість і спільні моменти, які не забуваються.

Навіть зараз, у старості, вони згадували той час, коли були разом молодими, коли майбутнє здавалося безмежно відкритим і весь світ був біля їх ніг.

— Ой, ми ж зовсім не снідали, — раптом згадала Галина.

— Завари хороший чай, а я зроблю омлет, — попросив Петро.

— Нам не можна міцний чай, — зауважила Галина, глянувши на нього.

— Ну, хоч трошки, — він усміхнувся.

Вони пили ледь зафарбований чай, згадуючи, як колись їли смачні пиріжки, пили міцний чай і сміялись.

Тепер же цей чай здавався їм більш ніж достатнім, адже вони були вдячні за те, що мають.

Раптом до них завітала сусідка Ліда. Вона принесла продукти і посміхнулась.

— Як ви? — запитала вона.

— Як старі люди, яким вже давно перевалило за 80, — відповів Петро жартівливо.

— Якщо ви жартуєте, значить усе добре! Що вам купити ще потрібно? — запитала Ліда, розуміючи їхні потреби.

— Купи м’яса, — попросив Петро. — Щоб смачний суп зварити, бо пісний вже набрид.

— Але вам же не можна! — відповіла Ліда, хоча й знала, що Петро та Галина любили куряче м’ясо.

— Куряче можна, — вперто сказав Петро.

— Добре, зроблю вам суп із локшиною, — сказала Ліда і пішла.

— Ось добра жінка яка, — сказав Петро, спостерігаючи, як Ліда одягнулася і пішла. — Без неї нам було б важко.

— Але ж ти їй платиш за це, — нагадала Галина.

— Це правда, — відповів він, — але ж не через гроші вона з нами. Вона нам допомагає з душею. Я їй 2 тисячі гривень даю в місяць, це копійки в наш час, інша б людина і в нашу сторону б не глянула ніколи за них.

Обід вони провели спокійно. З’ївши суп, Петро та Галина сиділи на балконі, спостерігаючи, як змінюється світ навколо. І ось, коли день підходив до кінця, а сонце почало ховатися за горизонтом, Петро тихо сказав:

— Навіть якщо нас не буде, ми залишимо після себе хороші спогади.

— Так, — відповіла Галина, — лише спогади. Ми разом прожили ціле життя.

І вони тихо посміхнулися один одному. У їхніх серцях залишалися лише найкращі моменти.

Увечері, перед сном, вони сиділи в тиші. Потім Галина встала і, злегка похитуючись, промовила:

— Я піду спати, важко сидіти. Мабуть, втомилася вже.

— Я також піду, — відповів Петро. — Але перед тим, дай мені на тебе подивитись.

Галина з подивом подивилась на нього, але потім усміхнулася.

— Як це дивно, дивися, скільки хочеш, — прошептала вона.

Вони довго дивилися один на одного, згадуючи ті моменти, коли все було попереду.

Коли Петро відводив Галину до її ліжка, йому стало важко. Це була не просто старість. Це була їхня спільна доля, яку вони розділили, і тепер їй приходив час.

Того вечора вони заснули в мирі, і зранку Ліда прийшла до їхнього дому. Пройшовши до спальні, вона побачила, що вони обоє лежать разом, з тихими, щасливими усмішками на обличчях.

Лікар, який приїхав, поглянув на них і похитав головою:

— Як гарно, що вони були разом до кінця.

В квартирі плакала лише Ліда, більше у стареньких нікого не було. Вона пройшла на кухню і сіла схиливши голову. На столі лежали якісь папери, жінка придивилася – то був заповіт.

В ньому свою квартиру, гараж і старенький автомобіль старенькі заповіли на неї. На чужу людину, яка стала їм найріднішою.

Фото ілюстративне.