Додому на Великдень я приїжджаю кожного року в Україну додому, але цього року у мене зовсім недобрий настрій, щиро кажучи, хоча так хотіла повернутися в Україну весь цей час.

На заробітках в Італії я вже 8 років, так склалося моє життя.

Все зароблене, звісно, своїм дітям віддаю, адже заради них і їхала на чужину працювати, а тепер зрозуміла, що досить їм не буде ніколи.

Саме в той період на заробітки в Італію почало виїжджати багато жінок з нашого села, бо у нас тут особливо роботи немає.

Та й багато моїх сусідок також, навіть хто й мав роботу, але отримував копійки на які було не так просто й жити сім’єю, то залишали і роботу цю, і чоловіків, і дітей, і літніх батьків і їхали в Італію за примарним щастям.

Зараз у нашому селі нікого не здивуєш заробітками, вже й діти повиїжджали за кордон до своїх батьків.

Я, особисто, звісно, не знаю таких, які б їхали туди дуже радісні, звісно то вся справа в грошах.

Багато моїх знайомих залишали свої сім’ї і їхали туди заробити, адже не секрет, що там зарплати дуже високі, по наших мірках, і про такі гроші тут важко й було подумати.

І я теж наважилася поїхати, адже й у мене тоді був непростий час у житті.

Справа в тому, що чоловіка мого давно не стало, роботи не було, діти виросли.

Я мала дві донечки, Оксану та молодшу Світланку.

Поїхала я, особливо не задумуючись.

Я мріяла дати своїм донькам гарну освіту, щоб вони могли мати краще життя, ніж бачила я.

Та й не знала, яких зятів матиму, тому розуміла, що й доведеться ще й донькам допомагати життя влаштовувати, бо не кожному везе з хорошим чоловіком.

Гроші донькам своїм висилала завжди, собі нічого не залишала, так як навчалися вони в місті, а там витрати гарні були.

Спочатку Оксанка моя вийшла заміж, пішла жити до свекрухи, але від допомоги моєї ніколи не відмовлялася, брала усе, що я даю, ще й на перед мені замовляла, адже у неї такі плани, що куди там.

А у молодшої доньки чоловік з нашого села, тому коли вона вийшла заміж, то жити залишилася в моїй хаті, адже у батьків зятя ще троє молодших дітей, тому допомагати їм немає за що, а про житло й годі говорити.

Я намагалася все ділити між ними порівну: і гроші, і продукти, допомагала обом чим могла і як могла сама.

Я навіть собі нічого не залишала, бо у доньок постійно все нові і нові побажання були.

Але вони мені завжди так гарно дякували за все, говорили, що пишаються мною, що я у них найкраща мати.

А одного дня, зовсім несподівано для мене, зателефонувала в Італію мені старша донька, що я мовляв хату віддала Світлані, то мала б квартиру купити і їй.

На усі мої пояснення, що я хати нікому не давала, просто донька там живе з чоловіком, так як більше ніде їм жити, якщо Оксана хоче, то хай приїжджає і разом з нею живе.

Та старша донька наголосила, що жити хоче в місті, хати їй не потрібно, але їй не подобається, що сестра там живе, а їй з тієї хати нічого немає і було б справедливо, щоб я зараз квартиру купила їй, а коли мене не стане, то вона на хату претендувати не буде, а залишить її для Світлани.

Загалом, мої доньки тоді посварилися, адже Світлана дізналася, що Оксана просить у мене квартиру і сама зателефонувала мені.

Мовляв і їй та хата не треба в селі, якщо я Оксані купуватиму квартиру, то маю і для Світлани купити таку ж, щоб було справедливо.

Мені так стало прикро.

Виходить, всі роки, які я працювала вже не рахуються?

Я стільки ж їм допомогла, а вони ще незадоволені, ще мені побажання свої висловлюють!

І не пральна машинка, а квартири їм давай, наче це велосипед купити.

Після того я дітям гроші пересилати перестала, відкладала лише для себе на майбутнє.

А перед Великоднем зібралася додому, хочу повернутися в Україну, досить з мене цих заробітків, адже дітям, бачу, завжди мало, скільки не дай.

За мене ніхто не турбується, бачу. Зараз кордони відкриті, хочуть квартири – хай їдуть заробляють, хай побачать самі заробітчанське життя, а то звикли шикарно жити на мої гроші.

Звісно, я повертатися в Італію не планую, їду додому і мені з цією думкою так тепло та радісно.

Та, водночас, хвилююся.

Як зустрінуть мене доньки, адже я їм нічого не казала. Як вони відреагують на те, що я їм більше євро не даватиму?

Чи правильно я вчинила, бо вже трохи починаю сумніватися, чи не допустила великої помилки?

Фото ілюстративне.