Нещодавно сусідка моєї мами з другого поверху невістку свою виселяла зі своєї квартири, виявляється. Мені мама розповідала цю непросту історію, коли я в неї гостювала. Жила сім’я: чоловік, дружина, двоє дітей. Молоді вони, років по тридцять їм обом, і діти у них зовсім маленькі, десь не старше п’яти років, дві дівчинки, рік десь різниці між ними. Дружина сама родом з села якогось маленького і далекого. Вдома сиділа з дітьми, не працювала вона зовсім. Жили вони в квартирі свекрухи, поки не розлучилися.
Виходить так, що жили вони жили, дітки у них народилися, поки молодий чоловік не покохав іншу і не подав на розлучення. Розлучилися, він поїхав до нової любові, а колишня дружина з дітьми залишилася в цій квартирі. Свекруха спочатку не чіпала її після розлучення – думала, що невістка вже доросла людина, і сама ж має здогадатися, що квартиру треба звільнити, не маленька вже дитина. Але невістка живе і живе, тиждень за тижнем. Мамина сусідка їй тоді безпосередньо питання задала, мовляв, ти коли з’їжджати збираєшся, квартиру коли залишиш? А вона – а мені нікуди з’їжджати, каже, ніхто ніде не чекає особливо. Квартиру знімати не має за що, аліменти не великі получає особливо, ледь на життя вистачає, а до своїх рідних їхати в далеке село не хочеться, там й так в малій хаті сім чоловік живе, куди ж туди з малими дітьми. Свекруха наче спочатку трохи мовчала, кілька разів їй давала трохи часу знайти житло і з’їхати. То після Великодня, то навесні, то після травневих свят, то влітку. Але терміни один за іншим проходили, а невістка і не збиралася нікуди їхати. Житло не шукала, проблеми не вирішувала, а під кінець і зовсім телефон перестала брати, коли дзвонила мати її колишнього чоловіка. На що сподівалася вона? Не зрозуміло мені зовсім.
Сусідку нашу теж можна зрозуміти, бо квартира в столиці ж не копійки, вона теж її здавала б.
Тому коли колишня дружина її сина перестала брати телефон, вона просто прийшла, зібрала її і дитячі речі і виставила за двері.
Не знаю. Я потім ще довго дивилася на вулицю у вікно – годин до восьми вечора вона на лавочці сиділа з дітками у дворі, дзвонила комусь постійно по телефону. Я чоловікові кажу, може, хоч дітей до нас візьмемо поки, адже ніч скоро на вулиці холодно? Він каже: “Не лізь, не твоє це діло, потім ти сама, як їх на вулицю відправиш з нову, вони й в нас оселяться”.
Але я все дивилася, дівчат маленьких було більше шкода. А о дев’ятій годині її вже не було. Поїхала, видзвонила когось, знайшла же варіант. А сусідка наша відразу замки всі в квартирі своїй поміняла.
А нещодавно сусідка до нас приходила, сказала, що у сина з новою дружиною теж дитина буде, але вона у свою квартиру їх не пускатиме, каже нехай самі розбирається, в квартиру вже квартирантів знайшла.
Я, звичайно, їй нічого не сказала, але в душі мені дуже шкода ту молоду жінку. Де вона тепер з малими дітьми, куди поїхала? Але ж це рідні онучки нашої сусідки. Хіба можна так вчинити?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – segodnya.
