Українці Сьогодні

Ну що ж ти, соколе? — Іванка скрушно похитала головою, дивлячись на недоторкані домашні котлети, які лежали біля пса. — Це ж ті самі, що Степан тобі купував у заводській їдальні. Не прийде він сьогодні. Прихворів наш Степан, кажуть, сильна застуда. Не чекай даремно. У Рудого зволожилися очі, він поглянув на картонну коробку з кожухом, яка лежала в кутку міської зупинки засипаній снігом, потім дістав той самий старий кросівок Степана, який колись погриз з такою ненавистю, але який зараз був йому дорожчий за все на світі і сумно дивився у слід автобусу, чекаючи ту свою людину

— Ну що ж ти, соколе? — Іванка скрушно похитала головою, дивлячись на недоторкані

Життєві історії 0

— Мам, ти це серйозно? — голос Лесі став холодним і ображеним. — Яку роботу? Ти хочеш, щоб я дітей покинула напризволяще? Хто їх на танці водитиме? Хто з ними уроки робитиме? Ти ж сама казала: «Сиди вдома, доцю, я допоможу». — Казала, Лесю… Але роки ж ідуть. Мені вже шістдесят п’ять. — Ну то повертайся! — раптом вигукнула вона. — Повертайся в Україну, будеш з онуками сидіти, а я піду на пошту за три тисячі гривень працювати. Будемо всі разом голодувати в новому будинку! Цього ти хочеш? Я відчула, як сльози підступили до горла. — Ні, доню, я не цього хочу… — Ну то чого ти мені настрій псуєш? Ми ж тільки ремонт у дитячій запланували. Ладно, мені треба бігти, малі прокинулися. Цілую. Короткі гудки. Ту-ту-ту… Наче вирок. Я вийшла на балкон. Неаполь дихав спекою і морем, а всередині мене був лід. Сусіди вдома кажуть: «Оксана — багачка, дочку на шиї тримає, грошима розкидається»

Ранок у Неаполі починається не з кави. Він починається з різкого болю в попереку,

Життєві історії 0

Олег мені все розповів, — свекруха важко зітхнула. — Людмило, ти ж доросла жінка. Мати дорослого сина. Як можна було так опуститися? — Катерино Іванівно, я просто сходила в ресторан з подругами. Вперше за п’ять років я вибралася в люди. — Подруги! У твоєму віці треба думати про онуків і тиск, а не про ресторани! Олег каже, тебе якийсь кавалер підвозив. — Це був Сергій, чоловік Олени. Він розвозив усіх дівчат, щоб ніхто не їхав на таксі вночі. Раптом телефон Олега, який він забув, задзвенів. На екрані висвітилося повідомлення. «Іриночка: Котику, вечір був чарівним. Чекаю нашої зустрічі сьогодні в тому самому готелі». Людмила зупинилася на місці. Вона відкрила месенджер. Там був цілий світ, про який вона не здогадувалася: місяці листування, фотографії з відпусток, на які він нібито їздив «у відрядження», слова про кохання та дорогі замовлення з ювелірних магазинів. — Катерино Іванівно, подивіться-но сюди, — Людмила простягнула гаджет свекрусі

Людмила тихо прочинила вхідні двері, намагаючись не шуміти ключами. На годиннику була друга нова

Життєві історії 0

То що, Оксано? Даси на ліки? Чи забула родичку? — Голос Галини на кухні повернув Оксану в реальність. Оксана дивилася на цю жінку. Сімдесят чотири роки. Колись вона була «богинею» для своїх синів. А тепер вони навіть не дзвонять. Чому? Бо вона навчила їх любити не себе, а її гроші. Вона сама створила цей ринок стосунків: «Я вам євро — ви мені любов». Гроші скінчилися — і «ринок» закрився. — Я пам’ятаю, як ви мене «надихали», тьотю Галю, — спокійно сказала Оксана. — Пам’ятаю, як ви Василю дзвонили і казали, що я нікчема. Пам’ятаю, як у Римі мимо пройшли. Галина на мить зніяковіла, очі забігали. — То… то я спеціально так казала! Щоб ти зло затаїла і характер свій показала! Щоб стимул у тебе був довести всім, що ти можеш! Це така стратегія була… педагогічна. Оксана ледь не розсміялася. «Педагогічна стратегія». Яке вишукане виправдання для звичайної людської підлості

Листопадовий вечір видався вогким. Оксана приїхала у відпустку додому лише на два тижні, і

Життєві історії 0

Женю, — Ганна старалася, щоб її голос не тремтів. — Батько правий. Тобі тридцять. Ти маєш знайти роботу. — І ти туди ж? — голос сина став ображеним і різким. — Ти ж знаєш, яка зараз ситуація! Мене нікуди не візьмуть без досвіду! Ви хочете, щоб я на вулиці опинився? Ти мене зовсім не любиш? — Я люблю тебе так сильно, що готова дозволити тобі стати дорослим, — промовила вона фразу, яку почула колись у психолога по телевізору, але тільки зараз зрозуміла її зміст. — Зрозуміло, — кинув Євген. — Значить, і ти мене зрадила. Ну і живіть у своєму палаці самі. Він кинув слухавку. Ганна сіла на підлогу в коридорі й розридалася. Їй здавалося, що вона власноруч розрізає пуповину, яка мала бути розрізана ще десять років тому. Вечір перед від’їздом. Ганна зібрала валізи. Вона залишила синьйорі Аделаїді свої робочі халати. В її сумці були подарунки: дорогий годинник для Степана і кросівки для Євгена. Хоча вона сумнівалася, чи захоче він їх прийняти

Березневе сонце в Неаполі вже припікало по-справжньому, але Ганна відчувала лише холод. Вона сиділа

Життєві історії 0

Мамо, ти чого гроші не скинула в понеділок? Ми вже з майстрами домовилися за плитку. Мамо, ти чуєш? — Чую, Олено, — спокійно відповідає Ганна. — Але грошей не буде. — Як не буде? Щось сталося? Тебе звільнили? — Ні, я працюю. Але я вирішила, що мені теж треба десь жити. Голос Олени на тому кінці стає роздратованим. — Ти про що? У тебе є дім! Ми ж тебе чекаємо! Максим каже, що ми можемо навіть другий поверх звільнити для тебе пізніше… — Ні, Оленко. У мене немає дому. У мене є інвестиційний проект, у якому мені не дозволяють взяти рушник. Тому тепер я буду збирати на власну квартиру. Маленьку, однокімнатну, десь на іншому кінці міста. Щоб коли я захочу попити чаю з “не тієї чашки”, мені ніхто не робив зауважень. — Ти егоїстка! — крикнула Олена і кинула слухавку

За вікном електрички миготіли пагорби Тоскани, але Ганна їх не бачила. Перед очима, наче

Життєві історії 0

Степане! Де наш телевізор?! Ти що, зовсім не розумієш, що коїш?! — Ірина застигла посеред вітальні, не зводячи очей з порожньої стіни. Дроти, що ще вранці були акуратно заховані, тепер безпорадно звисали. Чоловік повільно вийшов із кухні. — Ірочко, ну ти ж мудра жінка, зрозумій ситуацію правильно. Я відвіз його мамі. У неї старий геть зламався, кінескоп сів, нічого не видно. Вона вчора дзвонила, так плакала. Казала, що в самоті навіть новини подивитися не може, наче в пустці живе. — Ти відвіз? Ти зайшов у нашу квартиру, зняв зі стіни річ, за яку я плачу розстрочку, і просто подарував її своїй мамі, навіть не спитавши моєї думки? — Мама вже немолода, їй же треба якась розрада! А нам що, шкода? Ми ще заробимо, а їй на старість радість. Вона ж мене виховала, вона життя на мене поклала

— Степане! Де наш телевізор?! Ти що, зовсім не розумієш, що коїш?! Ірина застигла

Життєві історії 0

Марина глянула на настінний годинник — за десять хвилин сьома. Сергій мав повернутися з роботи за пів години, якраз до вечері. — Вже відчиняю! — гукнула вона, поправляючи волосся і прямуючи до коридору. Відчинивши двері, Марина побачила молоду жінку, на вигляд років двадцяти п’яти, яка тримала на руках маленьку дівчинку. Незнайомка була вродливою: доглянуте темне волосся, легкий макіяж, елегантне пальто. Дитині було роки три, не більше — вона з цікавістю розглядала ґудзики на куртці матері. — Добрий вечір, — тихо, але твердо промовила жінка. — Ви пані Марина? — Так, це я. А ви… ми знайомі? — Мене звати Вікторія. Нам потрібно поговорити. Про вашого чоловіка

Марина витирала руки кухонним рушником, коли пролунав несміливий, але наполегливий дзвінок у двері. Вона

Життєві історії 0

Одного дня Надя повернулася з прогулянки з Павлусем раніше, ніж зазвичай. З кухні долинали голоси Дениса та Ольги Павлівни. — Мамо, я більше не можу, — голос чоловіка був сповнений роздратування. — Вона стала зовсім нецікавою. Тільки й розмов, що про дитяче пюре та зуби. Де та яскрава дівчина, в яку я закохався? Зараз це просто замучена жінка в халаті. — Сину, я тебе розумію, — м’яко відповіла Ольга Павлівна. — Але ж дитина… Суд зазвичай залишає дітей матерям. — Не в цьому випадку, — відрізав Денис. — У неї немає свого житла, немає роботи. А з її “родинною історією” будь-який адвокат доведе, що дитині краще зі мною. Ксюша вже згодна. Вона не може мати своїх дітей, тому Павлусь буде для неї як рідний. Надя відчула, як земля йде з-під ніг. Ксюша? Значить, уже все вирішено? Її хочуть просто викинути, як непотрібну річ, ще й забравши найдорожче. Вона ледь втрималася, щоб не закричати. Тихенько вийшовши на сходи, вона голосно грюкнула дверима, вдаючи, що тільки-но прийшла

— Я подаю на розлучення, — голос Надії вперше за довгий час звучав рівно

Життєві історії 0

Куди це ти зібрався такої ранішньої пори у неділю? Навіть снідати не став, — Віра стояла в коридорі, тримаючи в руках куртку чоловіка. Дмитро, застібаючи ґудзики на сорочці перед дзеркалом, навіть не повернув голови в її бік. — Справи виникли, Віро. Треба заскочити на об’єкт, перевірити зміну. — Які можуть бути справи у вихідний? Ти ж казав, що будівництво заморозили до весни. — Слухай, ну не починай допити з самого ранку, гаразд? Я не хлопчик, щоб звітувати за кожен крок. Він швидко пішов. Віра проводила його поглядом крізь щілину у дверях, а потім подивилася на куртку, що залишилася в її руках. «Треба вичистити, брудна, бо соромно перед людьми», — подумала вона. Вона машинально засунула руку в кишеню — витягла шматок складеного паперу. Віра розгорнула його, очікуючи побачити список будматеріалів або номер телефону замовника. “Дмитре, не забудь про 150 тисяч до п’ятниці. Або я розповім усе твоїй дружині. Сніжана” — прочитала в записці вона

— Куди це ти зібрався такої ранішньої пори у неділю? Навіть снідати не став.