Життєві історії 0
Ходімо, поїмо твоїх дерунів. А потім поїдемо купувати тобі обручку. Цього разу — назавжди. — Правда?! Ти й досі любиш мене? — зраділа Олеся. — Так, і ніколи не переставав кохати. Я знав, що ти пішла від мене не тому, що не любиш, а тому, що занудьгувала. І я просто хотів показати тобі, що наше життя без нас — це не казка, а реальність. І якщо ти не повернешся, то на твоє місце прийде хтось інший. Олеся підійшла до нього, обійняла його так міцно, як не обіймала вже багато років, і вдихнула його рідний запах. — Знаєш, а я тільки зараз зрозуміла, яке я дурне дівчисько. Я зрозуміла, як ти мені дорогий. І я тебе нікому не віддам! Ані Каріні, ані мрій про «свободу»! І сина народимо, і дочку! Левицький, одружись зі мною знову
— Алло, Олесю, привіт! Це Максим. Я тут у халепу втрапив. Виручиш колишнього чоловіка?
Життєві історії 0
Батьки вмовили Андрія прийняти «вигідну пропозицію» — поїхати на південь країни, де вони нібито відкривали нову філію. «Це всього на рік», — казали вони, обіймаючи сина. «Потім повернешся, зробиш кар’єру, матимеш солідний капітал». А Зоряні сказали інше, коли Андрій вже поїхав: — Андрій поїхав. Сказав, що так буде краще. Він зрозумів, що ти не зможеш дати йому те майбутнє, яке йому потрібне. І… він уже зустрів іншу, з нашого кола. Ми думали, ти повинна знати. Вона не знала, що робити, ні телефонів, ні можливості перевірити — лише холодні слова людей, які були далеко не на її боці. Листів вона не отримувала. А ті листи, сповнені любові та туги, що Андрій писав їй з півдня, так і не доходили — їх безжально ховали батьки, які вважали свій обман благом для сина. Андрієві ж сказали, що Зоряна просто не хоче з ним говорити. Того ж місяця Зоряна дізналася, що чекає дитину
Сніг того ранку падав тихо-тихо, ніби хтось зверху струшував із небес стару, але м’яку
Життєві історії 0
З Італії Мар’яна приїхала на світанку в село, на таксі, прямо до тієї нової, великої хати, яку вона будувала в мріях. На її стукіт двері відчинила свекруха. Її обличчя було кам’яним. Вона навіть не висловила подиву від раптового приїзду невістки. — Що ти тут робиш? Навіщо приїхала? — процідила вона, не даючи невістці навіть переступити поріг. — Я приїхала до свого дому, Тамаро Петрівно. Я хочу поговорити з чоловіком, — відповіла Мар’яна. — Твого дому тут немає! Це все наш дім, наш! Іди, звідки прийшла. Олексій тобі не чоловік більше, у нього тепер інша, та, що дім облаштовує, а не по світу катається, — свекруха стояла, неначе вартовий, не даючи жодного шансу для входу. У цей момент Мар’яна виявила найважчу правду, яку приховував від неї чоловік протягом усіх цих років
Життя, як річка, тече непередбачувано, іноді лагідно оминаючи перешкоди, а іноді з силою б’ючись
Життєві історії 0
Слухай, Степане, а що твоя колишня робить? — запитав одного разу його приятель Василь на риболовлі. — Не сумує? — Не знаю, — буркнув Степан. — Не цікавлюся. Ми ж не спілкуємося. — А дарма. Я вчора твою Ярину у центрі бачив. Не впізнав спочатку! Красуня стала, схудла, підстриглася модно. З якимсь чоловіком у кав’ярні сиділа, сміялася. Видно, інтелігентний, сивий. І вона світиться, Степане! Щось болісно стиснулося в грудях у Степана. Ревнощі? Власність? — З яким чоловіком? Ти впевнений? — Звідки я знаю? Але, видно, не випадкова зустріч — видно було, що знайомі давно, розмовляли про мистецтво якесь. Цього ж вечора Степан не витримав і поїхав до старого будинку. Припаркувався навпроти і довго дивився на освітлені вікна їхньої квартири. У вікні з’являлася знайома постать Ярини, але вона рухалася якось інакше — легко, вільно. Наче скинула невидимі кайдани. У квартирі явно хтось був. На підвіконні стояли незнайомі квіти, а на балконі, поруч з її білизною, сушилася чоловіча сорочка
Погляд Ярини був прикутий до вікна. Надворі сірів похмурий листопадовий ранок. Вона спостерігала, як
Життєві історії 0
Я не прошу коштовностей, — сказала вона. — Не прошу подорожей, ресторанів чи великих жестів. Я прошу простого людського тепла. Слова. Обіймів. Трішечки уваги. Поваги до моїх почуттів. Бо жінка живе цим. Я живу цим. І якщо ти не можеш дати мені цього, то мені доведеться шукати це тепло деінде. Ігор подивився на неї довше, ніж зазвичай. Він побачив у її очах не істерику, а крижану порожнечу, яка лякала його більше, ніж будь-яка сварка. Він зрозумів, що вона говорить про розлучення. Про кінцеву, безповоротну межу. — Я не вмію так, — нарешті зізнався він, і в цьому зізнанні не було розкаяння, лише безпорадність. — Я звик, що чоловік мусить забезпечувати. А все інше… це зайве. Мене так навчили. — Але можеш навчитися, — відповіла вона, і в її голосі не було докору, лише констатація факту. — Якщо хочеш зберегти нас. Бо якщо ти не змінишся, Ігоре, то нашого «нас» просто не стане. Я втомилася бути самотньою у шлюбі. Це був перший раз за двадцять років, коли він замислився над тим, що його гроші та стабільність не є універсальною валютою для щастя
Той вечір вона пам’ятала чітко, до найменшої дрібниці. Повернулися вони від друзів пізно, вже
Життєві історії 0
Ігор поклав слухавку і радісно подивився на дружину. — Привіт, Сонечко! Чудові новини — святкуємо вдома! Вся родина збереться! — Яка саме родина? — тихо спитала Світлана, хоча у глибині душі вже знала відповідь. — Ну як яка? Батьки ж, Сергій з Оленою та дітьми, Оксана з чоловіком, тітка Людмила з дядьком Віктором… Дванадцять гостей, не менше! Буде неймовірно! — Ігорю… — Світлана повільно поставила сумку на підлогу. — А мене ти спитати не хотів? — Що спитати? — Ігор виглядав щиро здивованим. — Ти ж завжди любила, коли сім’я збирається? Ми три роки їздили до моїх батьків, час і нам приймати гостей. — У мене були плани на завтра, — Світлана намагалася зберегти спокій, але всередині починало вирувати пекло. — Які плани? Ми ж ні про що конкретно не домовлялися! — Ми домовилися з дівчатами йти до ресторану! Я тобі говорила! Ігор нахмурився, напружуючи пам’ять
28 грудня. У затишній кав’ярні «Львівські Пляцки» панувала атмосфера передсвяткової метушні та аромату свіжої
Життєві історії 0
Як Петро повертався додому раз на пів року, його приїзд був схожий на Різдвяне диво. З його сумок вивалювався цілий світ: фірмовий одяг для Іванових дітей, якісь сучасні інструменти, про які Іван міг лише мріяти, і конверти з євро на «ремонт даху, бо вже геть розлізся». Його дружина, Лариса, жінка практична, що звикла рахувати кожну копійку, з кожним роком ставала все менш привітною до цієї щедрості. — Петре, ти ж бачиш, ми й самі в боргах, — дорікала вона. Вона вважала, що чоловік надто відриває від їхньої сім’ї, хоча вони й жили значно краще за Івана. — Навіщо ти тягнеш усе на себе? У кожного своя сім’я, своя дорога. Петро, слухаючи її, лише втомлено зітхав. — Іван — мій брат. Я знаю, як йому важко, Ларисо. Він би для мене так само зробив. Якби не він, хто б допоміг мамі, поки я тут
У селі, що потопало в зелені садів і мерехтінні річки, всі знали родину Соханів.
Життєві історії 0
На кухні стояв нестерпний сморід. Гори немитого посуду височіли в раковині, розкидані чайні пакетики та крихти покривали стільницю, а на підлозі стирчали якісь старі ганчірки. Софія ледве стримувала нудоту. Але найгірше чекало її на підвіконні. Її улюблена драцена, яку вона три роки вирощувала, наче дитину, і яка пережила дві пересадки, тепер виглядала безнадійно засохлою. Листя поникло і набуло неприродного, сіро-зеленого кольору. Це був символ повного ігнорування, допущеного в її домі. Відрядження до Львова, де Софія, як провідний фахівець з кадрів у великій виробничій компанії, брала участь у стратегічних переговорах, видалося виснажливим. Вона працювала по дванадцять годин на добу і мріяла лише про те, щоб повернутися на день раніше, зробити чоловікові невеликий сюрприз і, нарешті, відпочити. Сюрприз справді вдався, але ціною її душевного спокою
— Максиме, ти що, серйозно не бачиш проблеми? — Софія стояла посеред їхньої ошатної
Життєві історії 0
Що саме не так із цим салатом? Будьте ласкаві, поясніть,” — Катруся намагалася говорити рівно, майже офіційно, щоб приховати внутрішнє тремтіння від несправедливої образи. “Все не так! Абсолютно все!” — Елеонора Петрівна демонстративно відсунула тарілку, наче салат міг її образити. — “По-перше, майонез магазинний. Нормальна господиня на такий ювілей готує домашній, на жовтках, з лимонним соком! По-друге, огірки порізані, як для відгодівлі худоби — надто крупно! А морква взагалі сира, чи мені здається? Ти що, не знаєш: для олів’є моркву потрібно варити окремо від картоплі, і обов’язково у ‘мундирах’, щоб не втратила смаку!” Катруся глибоко, повільно вдихнула. “Я варила овочі, пані Елеоноро, за перевіреним родинним рецептом моєї бабусі, і морква там, звісно, варена. Просто вона має яскравіший колір завдяки спеціальному сорту,” — тихо відповіла Катруся. — “Гості приїдуть за дві години, я все встигну доробити. А майонез… він українського виробництва і має чудовий склад.” “Доробити? Це вже не доробити, а переробляти треба все!” — Елеонора Петрівна сплеснула долонями. — “Мій Олесь заслуговує на нормальне свято, на гідний стіл, а не на цю…” — вона обвела рукою акуратно накритий стіл, — “самодіяльну творчість! Це ж буде сором на всю нашу родину!
Тихий, спокійний ранок, яким він мав би бути напередодні тридцятиріччя чоловіка, був безповоротно зіпсований.
Життєві історії 0
Оксано, ну навіщо ти так? Ну чому не можна по-доброму, по-християнськи? Хіба сім’я – це не головне? Хіба ми вороги якісь? Ми ж просто хочемо справедливості, щоб у всіх був свій кут! — Сім’я, Софіє, — повільно, втовкмачуючи кожне слово, сказала Оксана, — це коли люди поважають особисті межі, працю та рішення один одного. Це не фінансова піраміда, де один має годувати всіх. А ви з матір’ю – ні. Ви – агресори. Ви — здирники. Ви — люди, які намагаються виїхати на чужій шиї. І я не маю наміру більше цього терпіти. — Якщо Андрій дізнається, він тебе покине! Звісно! — зашипіла Людмила Петрівна, переходячи на шепіт, який був страшніший за крик, бо в ньому містилася вся її накопичена злість. — Він від тебе піде! Ти залишишся сама! Без нього! Ти згнієш у цій своїй квартирі, як павук! — Піде? — Оксана раптом засміялася. Гучно, гірко, від щирого серця. Їй стало майже шкода цю жінка, з її примітивними, непрацюючими схемами, які вона використовувала все життя. — Знаєте що, Людмило Петрівно? Він уже пішов. З’їхав тиждень тому. З речами та з повним усвідомленням того, що ви для нього важливіші, ніж наші з ним стосунки
Навіть у сутінках пізньої осені квартира Людмили Петрівни на київських Позняках сяяла глянцем і

You cannot copy content of this page