Українці Сьогодні

Ларисо! Наші в суботу приїдуть, — сказав Віктор, не відриваючись від телефону. — Усі троє, з дітьми. Лариса стояла біля мийки на дачній кухні й мила пізні антонівські яблука. Вода з крана бігла вже зовсім студена, осіння, від неї ломило пальці. Яблука з глухим стукотом падали на дно полив’яної миски, пахли воском, садом і першими приморозками. — Усі троє — це дванадцять людей, — сказала вона, дивлячись у вікно, за яким жовтіло листя старого горіха. — Ну так, а що тут такого? Заскучили за батьком. Жовтень на дворі, погідні вихідні передають, бабине літо. Не в квартирах же їм сидіти в поросі. — У суботу — це післязавтра. — Ну так. Артем написав, що десь до дванадцятої підтягнуться. Костя, може, пізніше, у нього зміна зранку. Ну, ти ж знаєш Костю. Костю вона знала. І Артема знала, і Світлану, і Аліну, і Дениса, і Ольгу, і шістьох онуків Віктора — Мирона, Єву, Василинку, Тимофія та двійнят Марка з Мартою. Знала напам’ять, наче таблицю множення: хто з дітей крутить носом від цибулі, кому треба бульйон без жодної морквини, кому чай ледь теплий, а хто взагалі заявляє: «Тьотю Ларисо, ви тільки не сваріться, але я їм тільки сосиски або макарони з маслом»

— Ларисо! Наші в суботу приїдуть, — сказав Віктор, не відриваючись від телефону. —

Життєві історії 0

Оксано! Я питаю тебе прямо: звідки в тебе такі гроші?! Звідки такі статки, про які ти мені жодного слова не кажеш?! — голос Богдана пролунав від самих дверей передпокою. Це була не просто розмова, це був справжній потік гніву та прихованої образи, яка збиралася роками. Вона звучала як претензія, від якої затремтіли кришталеві фужери на святковому столі. — Ти за кого мене маєш у цьому домі? За пусте місце? За нерозумну людину, якій можна кидати якісь помиї зі свого барського столу?! — Богдане, любий, що сталося? — Оксана обережно поставила страву на стіл, її руки тремтіли від страху. Вона зробила крок назустріч чоловікові, намагаючись зазирнути йому в очі. — Чому ти кричиш прямо з порога? На тобі ж лиця немає. Щось трапилося на роботі? — Не смій говорити зі мною цим лагідним тоном! — Богдан різко скинув із плечей куртку й кинув її просто на підлогу, навіть не поклонившись звичаю вішати речі на місце. — Не треба робити з мене нерозумну людину! Я хочу дізнатися звідки в тебе такі гроші

— Оксано, ти взагалі розумієш, що ти коїш?! — голос Богдана пролунав від самих

Життєві історії 0

Зорянко, донечко, роки ж ідуть. Дівчата твої ровесниці вже по хатах господинями стали, дітей колишуть. А ти все коверзуєш. Микола он який хлопець — хазяйновитий, за тобою як тінь ходить. Батьки в нього заможні, сам золоті руки має. Чого тобі ще треба? — Не хочу я заміж, мамо, — вперто відповідала дівчина, дивлячись у вікно, за яким холодний вітер кружляв руді кленові листочки. — Я вивчитися спочатку хочу. Потім про сім’ю думатиму. Не мій це час. Батько лише хитав головою, закурюючи цигарку на порозі: — Дивись, дочко, аби перебірливою не лишилася. Гордість дівоча — добра річ, але до міри. Та річ була зовсім не в науці й не в гордості. Зоряна не могла забути Валерія. Усіх парубків вона порівнювала з ним. Хтось говорив надто голосно, хтось був незграбним, у когось не було того спокійного, впевненого погляду, яким дивився її сусід. Валерій став для неї мірилом усього справжнього. Але сподіватися не було на що. Ще коли Зоряна закінчувала одинадцятий клас, Валерій одружився. Його обраницею стала дівчина з сусіднього села — Оксана, привітна, кругловида білявка. Незабаром у них народився синочок

На своєму весіллі Зоряна сиділа ледь жива, а в першу ніч заливалася слізьми, щоб

Життєві історії 0

Слухай, Любо. А поїдьмо на вихідні в село? До старого лісу біля річки. Пройдемося берегом, подихаємо осіннім повітрям, просто побудемо разом без цього клею і нескінченних сторінок. Люба підняла на нього очі, відчуваючи, як тепла хвиля вдячності підступає до самого горла. Ці слова були для неї значно більшими, ніж просто розмова про вихідні. У них було просте й щире визнання: “Я бачу, як ти втомлюєшся. Твій спокій важливий, твоя справа має значення, і ти сама для мене найдорожча”. Саме за це вміння розуміти без докорів і довгих повчань вона цінувала його понад усе. Вони познайомилися багато років тому, коли обоє були зовсім молодими й розгубленими у великому місті. Люба тоді щойно закінчила навчання і намагалася знайти роботу в бібліотеках та архівах, де платили зовсім скромно. Грошей ледь вистачало на оренду крихітної кімнати та найпростіші харчі. Батьки постійно дорікали їй телефоном, наполягаючи, що треба знайти якусь прибуткову справу в торгівлі, замість того, щоб копатися в старих паперах за копійки. — Кому потрібні твої книжки? — повчала мати щонеділі. — Люди зараз комп’ютери купують, гроші заробляють, квартири будують. А ти сидиш у пилюці й світу білого не бачиш

— Якщо ти зараз же це не прибереш, воно полетить на смітник, чуєш? Люба

Життєві історії 0

Валерочко, синку, — тихо мовила мати. — Петро наш хлопчина роботящий, роботи не боїться. Візьми його до себе в бригаду. Поїдете разом, він заробить на ліс та на бляху, та й піднімемо помаленьку нашу хату. Валерій тоді навіть у двір матір не запросив. Стояв на порозі, руки в кишені заховав і скривився: — Немає в мене зайвого місця, мамо. Там серйозні люди, майстри, а він хто такий? Інтернатський знайдибіда? Хай собі сам дорогу шукає, як я свого часу шукав. Мене ніхто за руку не водив. А через два тижні сусіди казали, що Валерій узяв із собою свого кума, який до того й молотка до ладу тримати не вмів. Стефа плакала дорогою додому, але Петро її заспокоїв. Сам знайшов якусь далеку бригаду, поїхав світ за очі. Робив день і ніч, надривав спину, але надсилав кожну гривню. Разом із тестем вони спочатку вивели новий фундамент, потім поклали стіни з білої цегли, перекрили дах, провели світло й воду в хату. За десять років на місці старої глинянки виріс гарний, світлий будинок, просторий і затишний. Валерій за всі ті роки до матері навідувався хіба кілька разів — на годину, з холодним поглядом, не сідаючи до столу. А згодом по селу пішла чутка: покинув Валерій свою жінку й дорослих дітей. Знайшов на далеких об’єктах іншу, набагато молодшу, міську. Дружині залишив усе збудоване добро, махнув рукою та сказав: «Я чоловік здоровий, ще десять таких маєтків зароблю, а старість поруч із молодицею приємніша»

Стефа і не думала, що в свої майже 70 років їй ще доведеться робити

Життєві історії 0

Дорога родино! Ми з Оксаною вже все узгодили та вирішили. З понеділка вона оформлює заяву на звільнення за власним бажанням і буде доглядати мою маму, поки та повністю не стане на ноги, — впевнено та урочисто оголосив Тарас, піднімаючи кришталевий келих. Оксана повільно, ледве стримуючи тремтіння в пальцях, поклала важку десертну виделку на крохмалену скатертину. Металевий дзенькіт пролунав у кімнаті надзвичайно гучно й різко. — Тарасе, вибач, а підкажи мені, будь ласка, коли саме ми це з тобою узгодили? — її голос звучав тихо, але в ньому виразно відчувалися металеві нотки. За великим обіднім столом миттєво запанувала гнітюча тиша. Назар, молодший брат чоловіка, який щойно з апетитом жував запечену картоплю, раптово завмер і припинив жувати. Його дружина Олена, зі вдаваною цікавістю виставила погляд у вікно, ніби там, у розпал тихого надвечір’я, відбувалося щось неймовірно захопливе. І лише свекруха, Софія Марківна, задоволено примружилася, демонструючи повну підтримку синових слів

— Дорога родино! Ми з Оксаною вже все узгодили та вирішили. З понеділка вона

Життєві історії 0

Діти! Ми вже все порахували й вирішили, як Катя розпорядиться своїм спадком! У кімнаті стало тихо. Тільки старий годинник на стіні мірно цокав. Катерина відклала виделку й здивовано поглянула на свекруху: — Як це — ви вирішили, Ганно Василівно? Свекруха лагідно усміхнулася, ніби говорила про щось само собою зрозуміле: — Та дуже просто, дитинко. Ми ж одна родина, повинні дбати одне про одного. Ти в нас дівчина молода, у фінансових справах недосвідчена, ще накупиш якихось дурниць. А ми з досвідом, усе добре зважили. Назар витягнув із кишені блокнот і поклав перед собою. — Дивись, Катю, план такий, — бадьоро підхопив брат. — Ту квартиру, що тобі дісталася, ми продаємо одразу. Вона стара, у ній треба ремонти робити, нащо тобі цей клопіт? За ці кошти ми оновлюємо мені мікроавтобус для роботи, бо мій уже зовсім сиплеться, а це ж мій хліб. Заодно відкриємо невеличку спільну справу, якраз вистачить на старт. Катерина перевела погляд на чоловіка. Ярослав спокійно пив чай і схвально кивав: — Так, Катю, у Назара гарні ідеї, ми вчора все обговорили. Це буде вигідно для всіх нас

— Ми вже все порахували й вирішили, як ти розпорядишся своїм спадком! — бадьоро

Життєві історії 0

Андрію, там же… там же величезні гроші. Десятки тисяч. Я не витримала, знову скочила на табуретку, залізла руками вглиб темної шафи, намацуючи за порожніми коробками з-під старого взуття наступні схованки. Рука наткнулася на скло. Ще одне. І ще. — Приймай! — видихнула я, зриваючись на хрип. Друга банка була закручена кришкою-закруткою від маринованих огірків. У ній лежали тільки долари. Сотні, складені навпіл і акуратно розкладені віялом уздовж стінок. Третя банка — дволітрова — була вщерть набита євро. Четверта, менша, з-під майонезу, світилася золотими й срібними ювілейними монетами та товстими золотими обручками з бірками ювелірних заводів. Ми виставили цей скарб на липкий кухонний стіл, застелений потертою цератою в дрібну ромашку. Стіл, на якому Галина Антонівна зазвичай кришила нам сухий батон, старанно збираючи крихти в тремтячу долоньку, щоб з’їсти їх до останньої крупинки, примовляючи: «Боже мій, дітки, хлібчик — це ж святе, кожна крихітка грошей коштує, а пенсії моєї навіть на аптеку не вистачає…» Я дивилася на ці банки, і в голові в мене гуло. Увесь наш п’ятирічний шлюб пронісся перед очима, де головними героями були ми з Андрієм — двоє людей, які відмовляли собі в усьому, аби допомогти його мамі

Банка була важка, холодна й запилена. Крізь каламутне товсте скло, припорошене роками кухонного чаду,

Життєві історії 0

Вибирай – або я, або вона! – наполягав Сергій. Голос його був глухим і холодним. – Я більше так жити не можу і не буду. У нас друга дитина скоро народиться. Де ми малого покладемо? Мені спокій потрібен після роботи, а твоя мама постійно перед очима мелькає. – Сергію, тихіше, будь ласка… Вона ж почує, – у голосі Наталки тремтіли сльози. – Ну як я їй це скажу? Це ж мамина квартира. Вона тут усе життя прожила, мене виростила, батька мого звідси провели. Як я скажу їй піти з власного дому? – Не знаю. Придумай щось, якщо хочеш зберегти сім’ю, – відрізав Сергій. – Зрештою, ми ж її не на вулицю виставляємо. Ми пропонуємо переїхати у затишний будиночок за містом. Свіже повітря, город, тиша, пташки співають. Їй на пенсії там буде значно спокійніше, ніж тіснитися тут з нами. – Сергію, та про що ти говориш? Який затишний будиночок? – Наталка ледь не плакала. – У тому будиночку тридцять років ремонту не було. Там усі зручності надворі, воду з криниці носити треба. Опалення — стара грубка, яка димить на всю хату. Як мама там сама зимуватиме? – Я все сказав, а ти думай і вирішуй, – закінчив розмову Сергій. – Або завтра поговориш з матір’ю, або я збираю речі, забираю сина і йду до своїх батьків. А ти залишайся тут сама з двома дітьми. Олеся відступила на крок у глибину кухні. Ноги тремтіли, у горлі застряг гіркий клубок. Вона сіла на краєчок свого ліжка й затулила обличчя руками

Олеся стояла біля дверей маленької кухні, притиснувши до грудей рушник з вишитими по краях

Життєві історії 0

Наталочко, зі святом тебе, рідна! Здоров’я тобі, терпіння і хай усе погане залишиться позаду. — Дякую, Катю, мені дуже приємно. — Ти як там? Тримаєшся? Бо я вчора Віктора твого бачила біля універсаму. Я відчула, як усередині на мить усе напружилося, хоча намагалася показати повну байдужість. — Бачила і бачила, мені байдуже, Катю. — Та ти розумієш, він сам був. Без неї. І постарів так, схуд, очі донизу ховає, немов у чомусь провинився перед усім білим світом. — Кожен живе так, як заслужив, — відповіла я коротко і перевела розмову на погоду. Ми поговорили ще кілька хвилин, і я поклала слухавку. Це був уже третій подібний дзвінок за останній тиждень. Знайомі наче змовилися: хтось бачив його на зупинці одного, хтось зустрів біля аптеки з похмурим обличчям. У невеликому мікрорайоні нічого не сховаєш, чутки ходять швидше за осінній вітер. Але мене це вже не чіпляло так боляче, як навесні

— Наталко, я знаю, що ти вдома, відчини мені, будь ласка, я просто стоятиму