Українці Сьогодні

Минуло кілька місяців, діти так і не зателефонували Надії. Нога матері зажила, але серце – ні. Одного дня Надя написала листа. Без претензій, просто: “Мені не треба багато. Я не чекаю подяк. Я просто хотіла знати, що я вам ще потрібна. Хоч іноді. Хоч для слова. Але, видно, я помилилася. Бережіть себе. Я молюся за вас, навіть якщо ви цього не хочете.” І не відправила. Склала у шухляду. Своїх дітей вона відпустила і пробачила, хоча і не знала як далі жити без підтримки

Надія Степанівна жила у невеличкому містечку, у старенькій хаті з вишневим садочком під вікнами.

Життєві історії 0

Олено, доню, як ви там? Чому не телефонуєш? – подзвонила Надія доньці в Німеччину. – Ой, мамо. Вибач, стільки справ, стільки всього. Тут так важко, стільки паперів, навчання. Я ледве сама справляюся. – А як же я? – несміливо запитала Надія. – Ти ж казала, забереш до себе і мене. – Мамо! Ну що ти таке говориш? Я тебе люблю. Але куди я тебе тут заберу? Ми ж тут самі ще не звикли і не справляємося. Я ледве дітей сама тягну. Тут такі ціни на житло, такі вимоги до пенсіонерів. Ти ж розумієш, мені й так дуже важко одній. Я тебе не потягну і мову їх ти вже не вивчиш тут

Лише зараз Надія зрозуміла, що останнім часом вона не могла знайти спокою в душі,

Життєві історії 0

Після роботи Тетяна зайшла в банк, зняла зарплату, поклала гаманець у сумочку і попрямувала до взуттєвого магазину. Поки добиралася, думками вже бачила, як увечері вручить пакунок синові, як він зрадіє і скаже: “Мамо, вони круті!” Але не судилося. Коли Тетяна дістала гаманець біля каси, його вже не було. Сумка була відкрита – невідомо, коли саме його витягли. Вона ніби скам’яніла. В очах потемніло. Розгублено сказала продавчині: – Вибачте… Я… Я, мабуть, залишила гаманець в офісі… Вийшла на вулицю. Серце билося так голосно, що здавалося, його чує весь квартал. В голові стукало одне: “Що сказати синові? Як жити до наступної зарплати?”

– От як так може бути? Це були останні гроші, на які я покладала

Життєві історії 0

Хата у селі була стара, але велика, з городом. Марія запропонувала: – Давай усе продамо, а гроші поділимо. Оксані ця ідея не припала до душі: – Ти з глузду з’їхала? Це наш дім, тут ми виросли! А ще – мама просила, щоб я не покидала хату. І я їй обіцяла. – Ну, обіцяла – то обіцяла. Але ж я не відмовляюсь від своєї частки. – А я не маю чим в тебе “викупити”, – гірко сказала Оксана. – Ми самі ледве зводимо кінці з кінцями. З того дня між сестрами з’явилася тріщина

У Галини і Василя було дві дочки – Оксана і Марія. Різні, як небо

Життєві історії 0

От я думаю, чому мені не щастить? Бо у когось усе, а в мене – нічого. Але ж я теж маю право! Чому мені не дісталось хоч шматка від татової хати? – нарікав брат Петро. – Бо ти тоді сам відмовився, – м’яко нагадувала Галина. – Бо ви мене не підтримали як слід! – відповідав сердито. І от тоді в Галині щось надломилося. Вперше за все життя вона не посміхнулась, не погодилась, не запропонувала допомогу. – Ви пам’ятаєте, скільки разів я вас підтримувала? – Ну… Та ти ж сама… – Отож. Сама. Бо хотіла. А тепер – не хочу. Бо в мене більше нема сил

– У мене є Галина, вона мене не залишить у скруті, – не раз

Життєві історії 0

Не хвилюйся, доню. Усе влаштуємо. У мене є хата. Продамо її, докладемо до твоїх грошей, і купим двокімнатну квартиру. Будемо жити разом. Втрьох, – заспокоювала Марія свою доньку, коли та повідомила, що з чоловіком вони розлучилися і їй ніде жити. Так і зробили – хату продали, квартиру купили та стали жити всі разом. Та дуже швидко Олена зустріла Олега і він покликав заміж її, але житла в нього немає

Кожен куточок цієї старенької хати зберігав давні спогади, що не піддаються часу, – тут

Життєві історії 0

Коли Віра приїхала додому, то сподівалася, що її чекають. Свого кутка вона не мала, бо в свій час сини переконали її продати їхню хату, щоб мати стартовий капітал, обіцяли, що маму не залишать, як та надумає додому повертатися. Першим її зустрів молодший син Микола. – Мамо, ну ти ж розумієш… Ми з Наталкою вдвох, ще діти, та й теща з нами живе. Ти б краще до Богдана йшла, у нього ж будинок більший. Богдан зустрів її біля хвіртки, без особливого ентузіазму. Його дружина Олена з холодною посмішкою сказала: – Та ми, звісно, не проти. Але в нас троє дітей, роботи багато. Якось пристосуємось

Вірі було шістдесят шість, коли вона вирішила повертатися додому з Італії. Дорога була довгою,

Життєві історії 0

Алла поїхала рано-вранці. А за день – приїхав Тарас. – Де вона? – Пішла, бо не хоче ставати між тобою і кимось іншим, – відповіла Ганна. – Це правда, що ти заручений? – Розумієте, я справді зустрічався з Оленкою, але офіційно пропозиції їй не робив, бо не був упевнений, що це саме ця жінка, яка мені потрібна. А потім я побачив Аллу і наче пропав. Я без неї уже тепер точно не зможу. – Синку, таке життя. Тільки тобі вирішувати з ким бути. Він нічого не сказав. Тільки глянув у бік дороги і сів на мотоцикл

Бабі Ганні було вже за сімдесят. Дітей вона не мала – так життя склалося.

Життєві історії 0

Орися про зраду дізналася несподівано. Ні, їй не чужі люди це донесли, про це їй розповів сам її чоловік. Кирило все розказував, як було, а Орися сиділа і мовчки слухала його. Колись, коли вона була молодою, вона б розвернулася і пішла б, а зараз розуміла, що потрібно пробачити – пробачити заради дитини, заради сім’ї. І все наче добре у них було, стали жити ще краще ніж раніше, а потім про все дізналася рідня

Якби Орисі хтось колись сказав, що вона залишиться з чоловіком після зради, вона б

Життєві історії 0

Марія приготувала вечерю, накрила стіл. Дістала з шафи сукню, яка колись так подобалася Олегу. Вона справді чекала цього вечора. Їй здавалося: це шанс поговорити, повернути тепло. Він прийшов пізно. – Пробач, затримався. Знову ці наради. – Ти… ти хоч пам’ятаєш, який сьогодні день? – ледь чутно запитала вона. – Що саме? – і в його очах промайнуло розгублення. Марія сіла за стіл і мовчала. Не плакала – просто більше не хотіла говорити. А він вийняв із сумки коробочку

Марія прокидалась раніше за всіх. Не тому, що любила ранок – просто знала: інакше