З внуками я більше не залишуся, можете вважати мене поганою бабусею, егоїсткою чи як вам там ще зручно в коментарях писати.
Кажуть, внуки — це «солодкі діти». Так от, після того тижня у мене від тієї «солодкості» така оскомина, що тепер я краще буду «тією самою злою бабою з іншого села», ніж погоджуся на подібну авантюру ще раз.
Ви помічали, як молоді зараз ставляться до свого майна? Для них кожна подряпина на столі — це трагедія світового масштабу. А те, що жива людина десять днів не присідала, намагаючись втихомирити трьох маленьких розбишак, то таке, само собою зрозуміле.
Все почалося з того, що мій син Сашко зі своєю Оленою вирішили поїхати відпочити. Вони разом уже майже десять років, троє дітей — самі розумієте, життя не мед. Оленка останнім часом ходила як тінь: очі впали, руки трусяться, на будь-яке слово реагує так, ніби її за живе зачепили.
Сашко десь через добрих знайомих дістав путівки в один хороший санаторій. Пощастило, що була велика знижка, бо з їхніми витратами на садочки та гуртки поїхати кудись — то ціла подія.
— Мамо, виручай, — сказав мені син по телефону. — Оленці треба хоч трохи оговтатися, бо вона скоро на людей кидатися почне. Посидь з малими десять днів, поки ми будемо здоров’я поправляти.
Ну, я ж мати. Серце тьохнуло. Звісно, шкода невістку, вона жінка працьовита, все на собі тягне. Хата завжди вилизана, діти одягнені з голочки.
— Та впораюся, Сашуню, — кажу. — Чого б то я не впоралася? Своїх двох підняла в дев’яності, коли ні світла, ні води нормально не було, а тут — квартира з усіма зручностями.
Приїхала я до них у місто за пару днів до від’їзду. Навезла, як завжди, повні торби: сир свіженький, сметанку, яєчка домашні від своїх курей, закрутки, яблучка. Думала, підгодую онуків, поки батьків не буде.
Олена як побачила ту мою велику сумку, аж за голову вхопилася. — Мамо, ну навіщо ви це тягли? У нас холодильник забитий, ми все найкраще в магазинах купили. — Та що ви там купили, — сміюся я у відповідь. — У вас усе магазинне, хімією пахне, а дітям треба справжнє, від землі.
— Тільки не годуйте їх усім підряд, — просила Олена з такою тривогою, ніби я збираюся їм чогось шкідливого дати. — У них животи ніжні, ви ж знаєте. А ще краще — не давайте нічого, крім того, що я в холодильнику залишила.
Потім почався справжній інструктаж, який тривав години три. Я почувалася так, ніби мене готують до виходу у відкритий космос. Олена ходила по кімнатах і показувала пальцем:
— Дивіться, мамо, диван світлий, шкіряний, він дуже дорогий. Ми на нього кілька років відкладали. На ньому не можна їсти, пити і тим більше малювати.
— Шпалери нові, тільки влітку переклеїли, не дозволяйте дітям до них торкатися брудними руками. — Дорогих речей зі стелажів не давайте, бо ми на них довго заробляли, а зайвих фінансів на ремонт чи нові покупки зараз немає.
Я слухала, кивала, а про себе думала: «Господи, Оленко, я дітей ростила, коли ще пралок-автоматів не було, невже я за трьома сонечками не вглежу?» Я ж їх люблю понад усе на світі. Хіба ж я ворог своїм онукам?
Перші два дні ми жили душа в душу. Старша внучка Катруся і п’ятирічний Артемко слухалися, найменша Софійка за мною хвостиком ходила. Ми казки читали, ліпили якісь пасочки з кінетичного піску (хоча я все одно не розумію, нащо в хату пісок нести). Я вже навіть подумала: «І чого молоді жаліються? Це ж одне задоволення!»
Але на третій день у моїх ангелів ніби хтось батарейки замінив. Або, може, вони відчули, що суворих батьків нема і можна перевіряти, де ж та межа у бабусиного терпіння. Почалося з того, що каша стала «фу», іграшки полетіли в різні боки, а в хаті стало гамірно, як на вокзалі в годину пік.
Я намагалася бути доброю бабусею. Ну як дитині відмовити, коли вона дивиться на тебе тими великими оченятами і просить шоколадку? Або просить фарби, щоб намалювати «коника для мами»? Я ж не жандарм, щоб усе забороняти. Хотілося, щоб діти відчули волю, поки мами немає поруч з її вічними «не можна».
До п’ятого дня я вже просто не мала сил. Знаєте, це такий стан, коли хочеться просто сісти посеред кухні, закрити вуха руками і дивитися в одну точку. Малеча зрозуміла, що бабуся «попливла». Вони бігали, кричали, будували халабуди з усього, що під руку потрапляло.
І от поки я на п’ять хвилин присіла на кухні випити чаю (бо голова вже просто розвалювалася), у вітальні настала тиша. А тиша в хаті з трьома дітьми — це завжди ознака того, що треба кидати все і бігти рятувати майно.
Заходжу я і бачу картину: мій онук Артемко вирішив, що шпалери з ніжним візерунком — це не модно. Він знайшов десь за диваном край і відірвав солідний такий шматок, якраз на рівні очей.
А Катруся в цей час «прикрашала» білий шкіряний диван фломастерами. Вона там такий пейзаж зобразила — з деревами, хмарами і сонцем. Найменша Софійка ж просто розтирала шоколад по дорогому килиму, бо їй здалося, що килим занадто однотонний.
У мене все всередині похололо. Я ж обіцяла! Я ж казала, що все буде добре! Почала рятувати ситуацію народними методами і всім, що під руку попалося. Десь підклеїла ті шпалери прозорою стрічкою — ну, думала, не помітять одразу, воно ж ніби тримається. Плями на дивані спробувала замазати білим коректором, що у дітей у пеналах знайшла. А килим почала терти відбілювачем.
Здавалося, я все виправила. Ну, принаймні, якщо не приглядатися дуже близько. Я так заспокоїлася, що навіть не помітила, як діти дістали з шафи Оленчині речі, поки я килим чухала.
Коли нарешті приїхали Сашко з Оленою, я їх зустрічала з посмішкою, хоча ноги підгиналися від втоми. Олена з порога кинулася до дітей, цілувати-обіймати.
— Ой, а чого це ви такі замурзані? Мамо, ви їх хоч раз вмивали за ці дні? Подивіться на їхні футболки!
— Та вмивала, звісно, — кажу я, а в самої голос тремтить. — Це вони щойно встигли забруднитися, вони ж діти, непосиди. Поки я сумки збирала, вони вже десь щось знайшли.
Олена зайшла у вітальню, і тиша стала такою густою, що її, здавалося, можна було рукою відсунути. Вона повільно підійшла до дивана, потім до стіни, де стрічка блищала на сонці, а потім подивилася на килим, який від того відбілювача взявся дивними світлими плямами, ніби його міль поїла.
— Мамо, — прошепотіла вона, і я зрозуміла, що спокій закінчився. — Я ж вас просила. Ми на цей диван кілька років збирали, відмовляли собі в усьому. А шпалери? Ви їх навіщо стрічкою заклеїли? Ви справді думали, що ми цього не побачимо?
— Та я хотіла як краще! — почала я виправдовуватися. — Я ж за ними десять днів одна! Ви відпочивали, а я тут як на пороховій бочці! Ви хоч знаєте, як це важко, коли їх троє одночасно чогось хочуть?
— Краще б ми нікуди не їхали, — Олена вже майже плакала. — Це ж скільки тепер треба віддати за хімчистку! А шпалери тепер треба всю стіну переклеювати, бо таку ж саму смужку не знайдеш. У нас на це зараз просто немає можливості.
Сашко намагався всіх заспокоїти, казав, що це просто речі, що все можна владнати. Але Олену було не зупинити. — Це не просто речі, це наша праця! Це мої нерви! А ваша мама просто за ними не дивилася! Їй було байдуже до того, що ми просили!
Отут уже і мене зачепило за живе.
— Байдуже? Я вашу малечу доглядала, готувала їм свіже, казки на ніч читала, поки ви там на процедурах ніжилися! А що десь шпалера відійшла — так діти мають розвиватися, а не в клітці сидіти! Я їх люблю, тому і дозволяю трохи більше волі!
— То любіть їх за свій рахунок! — випалила Олена. — Ви хоч уявляєте, в яку суму нам виллється ваша «воля»? Ви вважаєте, що можна просто замазати все замазкою і зробити вигляд, що так і було?
Ми розійшлися на дуже важкій ноті. Я поїхала додому, плакала всю дорогу в автобусі. Образа пекла всередині, як відкрита рана. Думала: «Невже шматок паперу на стіні чи шкіра на дивані дорожчі за рідну людину, яка приїхала допомогти?»
Пізніше виявилося, що це був не кінець моїх пригод. Коли Олена почала розбирати шафу, вона знайшла свої дві улюблені сукні. Виявилося, мої онуки вирішили пограти в «дизайнерів» і трохи вкоротили їх ножицями, поки я на кухні мила посуд. Це вже була остання крапля для нашої родини. Олена сказала Сашкові, що більше моєї ноги в їхній хаті не буде.
— Хочеш бачити матір — бери дітей і вези до неї в селище, — заявила вона. — Хай вона там сама подивиться, до чого призводить її вседозволеність.
І от минулої неділі вони приїхали. Сашко з трьома шибениками. Я спочатку зраділа, напекла пирогів, думаю: «Ну зараз я покажу, яка я чудова бабуся, і що вдома у мене нічого не станеться».
Але через три години я зрозуміла, що Олена мала на увазі. Вони мені в хаті такий розгардіяш влаштували, що в мене серце почало вискакувати. Квіти з горщиками на підлозі, фіранки обірвані, бо вони в «ліс» гралися, старий телевізор ледь не перекинули.
Сашко сидить у телефоні, нуль уваги.
— Сину, — кажу, — зроби щось, вони ж мені зараз усю оселю по цеглинці розберуть!
А він тільки посміхається:
— Мамо, ну ви ж самі казали — дітям треба волю давати, вони так пізнають світ. Це ж просто речі, ви ж не будете через якусь фіранку на онуків сердитися?
І тут до мене дійшло. По-справжньому, до самих кісток. Бути «доброю бабусею» легко, коли ти приходиш на годину з пакетом цукерок. А коли ти відповідаєш за побут, за порядок, за виховання — це зовсім інша відповідальність.
Я подивилася на свої обірвані штори, на розсипану землю з вазонів і зрозуміла, як я помилялася. Оленка була не «зла» чи «скупа», вона була просто виснажена тією щоденною працею, яку я так легко знецінила своїм «та то ж діти». Порядок у хаті — це теж праця, і повага до чужої праці має бути змалечку.
Тепер я точно знаю: я більше не буду залишатися з внуками на довгий термін. Не тому, що я їх не люблю — люблю над усе! — а тому, що в кожному домі мають бути правила. І ці правила встановлюють батьки, а не гості, навіть якщо ці гості — найрідніші бабусі.
Ми з Оленою зрештою помирилися. Я сама зателефонувала і просто сказала: «Оленко, пробач мені, я все зрозуміла». Грошей я їм на ремонт не давала, бо моя пенсія того не дозволяє, але пообіцяла, що більше ніколи не буду підривати її авторитет перед дітьми.
Тож тепер ми бачимося тільки на нейтральній території або коли вони приїжджають до мене на обід. Я привожу невеликі подарунки, цілую малечу в макушки, ми разом гуляємо в парку, і через дві години я з легким серцем віддаю їх батькам.
Я повертаюся у свою тишу, у свій спокій, де всі речі стоять на своїх місцях. І мені зовсім не соромно. Я свою місію як мати виконала, а як бабуся — я маю право на відпочинок і на те, щоб мене поважали.
А якщо хтось у Фейсбуці напише, що я погана бабуся — нехай пише. Спробуйте самі десять днів утримувати баланс між любов’ю до дітей і збереженням майна, а потім ми поговоримо.
Любов — це не тільки дозволяти все підряд, це ще й вчити цінувати те, що дають тобі батьки.
Чи були у вас подібні конфлікти з невістками чи свекрухами через виховання? Як ви знаходили ту золоту середину, щоб і стосунки не зруйнувати, і в хаті порядок залишився? Пишіть у коментарях, мені справді важливо знати, чи я одна пройшла через таке переосмислення.
Буду вдячна за кожну вашу історію. Давайте підтримувати один одного, бо життя — штука непроста, особливо коли в ньому з’являються такі маленькі і такі дорогі серцю «сюрпризи».
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
