Українці Сьогодні

У свій сороковий день народження Ірина вирішила бути вдома. Без гостей, без галасу, без чужих побажань – просто сама з собою. Вона зварила собі каву, розлила її у велике улюблене горнятко, що колись подарувала їй колега. Сіла на кухні біля вікна, слухала, як за шибкою мрячить дощ, і думала: «Ну ось і сорок… А ніби тільки вчора було двадцять». Вона взяла вихідний – рідкість для неї, адже останні роки Ірина буквально жила на роботі. Так було простіше – не думати, не згадувати, не боліти. Аж раптом – дзвінок у двері. – Хто це може бути? – пробурмотіла, йдучи до дверей. Гостей вона не чекала, тому щиро здивувалася, але пішла відчиняти

У свій сороковий день народження Ірина вирішила бути вдома. Без гостей, без галасу, без

Життєві історії 0

Ми з Лізочкою прокинулися зранку, ще сонце тільки виглядало з-за даху сусіднього будинку. Донечка потягнулась, обійняла мене й каже своїм тоненьким голосочком: – Мамусю, а можна сьогодні піти в магазин. – Можна, – усміхнулася я. – Сьогодні ж субота, наш день дівчачих пригод. Я пішла на кухню ставити чайник, Лізочка вмостилася біля вікна й почала малювати сонечко на запітнілому склі. І тут – тук-тук-тук у двері. Дивно, бо ранок, ще навіть дев’ятої нема. Відкриваю – стоїть жінка. Гарно вдягнена, з манікюром, у дорогому одязі, з легким парфумом. – Добрий день, – сказала вона спокійно. – Мене звати Яна. – Добрий день, – відповіла я обережно. – А ви до кого? – До вас

Ми з Лізочкою прокинулися зранку, ще сонце тільки виглядало з-за даху сусіднього будинку. Донечка

Життєві історії 0

Як дбайливі батьки ми дочці купили квартиру, щоб мала дах над головою. Потім – машину, бо “як же це дівчині без машини в місті?”. Ми оплачували навчання, репетиторів, курси, навіть коли вона казала, що “не певна, що це їй потрібно”. Нам здавалося, що ми робимо правильно – готуємо її до дорослого життя, щоб їй було легше, щоб не переживала за побут, а займалася тим, що любить. Але, мабуть, десь ми помилилися. Ліза виросла гарною, доглянутою, але з часом стала якоюсь… пихатою

Нам із чоловіком по 60 років, а нашій єдиній донечці Лізі в цьому році

Життєві історії 0

Артеме, навіщо ти привіз її сюди зараз, ще й без попередження? – Сказала незадоволено Карина, щойно чоловік із матір’ю переступили поріг їхньої сучасної квартири. – Де вона, от ти скажи мені, буде тут спати? – Не хвилюйся, люба, – Артем, задоволений собою гордовито, зняв свої тісні черевики. – Ти уявляєш? Я все ж нарешті продав батьківський будинок! Тепер ми заживемо, як справжні містяни! Оце так щастя буде для нас, повір. Мати все чула і тихо стояла в куточку

— Артеме, навіщо ти привіз її сюди зараз, ще й без попередження? — Голос

Життєві історії 0

Донечко, коли приїдеш додому? Пора мені вже з майбутнім зятем познайомитися, – казав по телефону Степан. – Ну чого ти поспішаєш, тату? Ще встигнемо, – багатообіцяюче відповідала Іванка. Степан кивав головою, вдавав, що вірить, та насправді він давно зрозумів – дочка його соромиться, тому і не хоче нареченого везти в село. Вона і справді соромилася. Особливо, коли настав час їхати знайомитися з її татом. З батьками Володимира вона вже познайомилася, все пройшло успішно, хоча вона і дуже переживала. А от тепер настала її черга вводити Володимира в свою сімʼю. – Ти впевнений, що хочеш їхати в село? У нас там просто. Без тих ваших міських сервісів, – казала вона, поправляючи волосся перед дзеркалом

– Донечко, коли приїдеш додому? Пора мені вже з майбутнім зятем познайомитися, – казав

Життєві історії 0

Вона тобі не пара, і це моє останнє слово, – батько був непохитний у своєму рішенні. – Сину, одумайся, життя прожити – не поле перейти. Любов мине, а жити треба за щось. Ліда твоя може і гарна, але не дотягує вона до нас, розумієш, вода з олією не змішується, – по-доброму намагалася переконати сина мама. Ліда і справді була з бідної сімʼї, але добре вчилася в школі і хотіла йти вчитися, щоб довести батькам коханого, що вона не гірша. Довго готувалася і таки змогла вступити в педагогічний. Поїхала в місто вчитися. Вона плакала в поїзді, стискаючи стару валізу, але сказала собі: «Я доведу, що теж чогось варта. Не для них, а для себе»

– Вона тобі не пара, і це моє останнє слово, – батько був непохитний

Життєві історії 0

Був тихий суботній ранок. Марина саме пекла млинці, а її чоловік Андрій лагодив у дворі старий велосипед сина. Здавалося, день обіцяв бути спокійним, аж раптом задзвонив телефон. — Алло, — взяла слухавку Марина. — Це я, Ірина Сергіївна… — голос свекрухи був слабкий. — Мені щось недобре, живіт болить… Марина відразу покликала Андрія. — Мама каже, що їй погано. — Їдемо, — лише коротко відповів він

Був тихий суботній ранок. Марина саме пекла млинці, а її чоловік Андрій лагодив у

Життєві історії 0

О, нарешті згадав, що маєш жінку? Біля старої хати стояла її мама – Марія Степанівна, невисока, в хустці. Побачила його, підперла руки в боки. – Доброго дня, – винувато відповів він. – Вона тут? – А де ж їй бути? Тиждень уже, як приїхала. Все мовчить, тільки плаче ночами. Сергій опустив голову. – Можна побачити? – Сам вирішуй, – зітхнула теща. – Але, Сергію, знай: не всі жінки кричать, коли болить. Деякі просто мовчки йдуть. Він підійшов до дверей, постукав. – Хто там? – долинув тихий голос. – Це я… Сергій

Сергій відчинив двері квартири – ключ провернувся тихо, як завжди. Та щось було не

Життєві історії 0

Спокій тривав рівно до того моменту, коли задзвонив дзвінок у двері. — Хто там зранку, — пробурмотіла, витираючи руки об рушник. Відчинила — і ледь не сіла на місці. На порозі стояла свекруха — Марія Петрівна. З усмішкою від вуха до вуха, у пальті, з хусткою і з… п’ятьма величезними сумками. — Добрий ранок, дітки! — промовила вона весело. — А от і я! — Мам?.. — здивувався Андрій, виглянувши з кімнати. — Ви що, у відпустку до нас? — Яка відпустка, синку! — образилась вона. — Я тепер з вами жити буду! Ольга завмерла з ложкою в руці. — Як це — жити з нами?.. Свекруха гордо поставила сумки посеред коридору

Зранку Ольга вирішила, що сьогодні вона нічого не буде робити. Просто нічого. — От

Життєві історії 0

Не минуло й кількох годин, як на порозі з’явилася рідна сестра Валерія – Оксана. Інна не зраділа появі зовиці в її домі, бо ще жоден її візит нічим добрим не закінчився. – У мене для вас чудова новина! Я знову чекаю дитину! – вигукнула вона. – Але, слухай, Валеро, ми вже не вміщаємось у двійці. Є класний варіант трикімнатної квартири, залишилося трохи грошей додати. Може, ви допоможете? Інна остовпіла. – А з чого це ми маємо допомагати? – Та ти ж продала хату, тепер маєш гроші! – просто сказала Оксана. – Ми ж сім’я, правда? Як ви не допоможете рідним племінникам? У вас своїх дітей нема, то хоч про моїх подбайте. Валерій мовчав. Інна глянула на нього, шукаючи підтримки. – Скажи хоч щось! Він опустив очі

Інна завжди мріяла про щось своє. Не про багатство, не про славу – просто