Українці Сьогодні

У мене більше немає сил годинами стояти біля плити! — пояснила Зоряна родичам, коли подавала на розлучення. — Я втомилася від цього. Я не наймалася в безкоштовні домогосподарки. Я не хочу більше такого сімейного життя, щоб постійно стояти на кухні. Свекруха не могла повірити в те, що невістка через кухню розлучається, вона думала, що діти помиряться і все буде добре. Але це був лише початок для їх сім’ї

Якби мені хтось розповів таку історію, я б, чесно кажучи, ніколи не повірила. Таку

Життєві історії 0

Я платив. Десять років. А вони відкладали і годували твоїх дітей делікатесами, доки мої доїдали вчорашній суп. Це закінчилося». Людмила замовкла, стиснула губи. «І що тепер? Мені платити за них?» «Твій вибір, сестро». «Ти завжди був егоїстом», — розвернулася вона, а на сходах обернулася. — «Завжди лише про себе. Мама права». Я зачинив двері. Світлана стояла в коридорі, прислухаючись. «Вона ще прийде?» «Ні. Їм нема чим тиснути. Фінансова залежність — це був їхній єдиний важіль». Я помилився. Вони знайшли інший важіль. Дзвінок пролунав у суботу, о шостій ранку. Номер батька

«Марку, чого ти застиг перед тим холодильником, неначе там схованка із золотом гетьмана Полуботка?»

Життєві історії 0

То ти на її боці?! Ти зраджуєш свою матір заради тієї, яка тебе обдурила?! «Я на боці справедливості, мамо. Вибачся. Перед Тамарою Сергіївною і Василем Івановичем. І перед Оксаною». Стефанія Павлівна схопила свою сумку і пальто. «Ніколи! Я не залишусь у будинку, де мене принижують! Де я нічого не значу!» Вона вилетіла з квартири, грюкнувши дверима так, що задзвеніли шибки. Богдан сів поруч зі мною, обійняв мене за плечі і притиснув до себе. «Прости її, рідна. Вона просто звикла всім керувати. Думала, що все її»

Я саме розкладала вишивані серветки на великому дерев’яному столі. Він був куплений на ярмарку

Життєві історії 0

Увечері Тарас повернувся додому. Не до батька, де ночував останнім часом, а додому. Оксана сиділа на кухні, розбираючи старі фотографії — треба було починати нове життя, а отже, позбавлятися минулого. — Мамо, — він зам’явся у дверях. — Можна з тобою поговорити? — Звісно. Сідай. Він сів навпроти. Високий, гарний, але зараз у його очах вона бачила щось своє — впертий блиск, який завжди з’являвся в неї самої, коли доводилося боротися. — Чому ти одразу не сказала мені про гроші? Про те, що він… вкрав? Оксана зітхнула: — А ти повірив би? Ти ж сам казав — дорослі люди самі розберуться. Ти був на його боці, Тарасе. Це було зручно

Оксана думала, що її чоловік, Богдан, хитріший за всіх. Він залишив їй не лише

Життєві історії 0

Подарунок тобі на День народження? — запитав чоловік. — А ти його заслужила? Софія не могла повірити, що почула це вголос. — Заслужила? — перепитала вона майже пошепки. — Ми що, на роботі? Я маю виконати план продажів, щоб отримати заохочення від чоловіка? — А сім’я — це теж робота, люба, — менторським тоном промовив Олег, і це слово «люба» прозвучало, як знущання. — Давай дивитися правді у вічі. Вдома безлад — я вчора пилюку на полиці бачив. Вечеря минулого тижня двічі була замінена пельменями. У ліжку ти завжди «втомлена». Ти кисла, не надихаєш. За що тебе преміювати? Подарунки, Софіє, це заохочення. Стимул. А стимулювати поки що нічого. Старайся краще — будуть тобі і навушники, і ресторани. Він поплескав її по плечу і вийшов із кухні

Ранок сорокаріччя настав для Софії не з дзвінкого тосту чи святкової метушні, а з

Життєві історії 0

Цього разу, як завжди, старенький батько дістав конверт з грошима і простяг їй вже давно дорослій доньці. — Бери, Христино, дітям щось купиш. — Тату, нічого не потрібно, ми самі будемо шукати вихід, впораємося якось, — мовила донька. Та старенький батько з сумними очима не хотів чути відмови, він завжди останнє доньці віддавав. А нещодавно родичка батькам Христини запропонувала поїхати в санаторій, знижки великі та і дуже хороші фахівці, для стареньких людей те, що потрібно. Але мама з татом відмовилися, коли Христина дізналася причину, це дуже засмутило її

Христина, жінка у віці, коли, здавалося б, фінансова автономія мала стати непорушним фактом, відчувала,

Життєві історії 0

Останні кілька місяців, мовчки, Софія збирала докази. Вона не просто складала список; вона вела детальний фінансовий облік. Вона знала, що єдиний спосіб донести до Максима щось, що виходить за межі його егоцентричної картини світу, — це мова цифр. Увечері вдома атмосфера була наелектризована. Максим намагався розпочати розмову, але слова застрягли у горлі. Він був готовий до її мовчання, до сльоз, докорів, але не до того, що було. Софія, спокійна та зібрана, поставила чашку на стіл і вперше за довгі роки подивилася на нього без звичної лагідності. Її погляд був прямим, майже пронизливим. Ти хочеш поговорити про витрати, Максиме? — її голос був спокійний, але в ньому чулася сталь, немов дзвінкий метал. — Добре, поговоримо. Ти хочеш, щоб я звітувала за кожен свій кешбек? Максим відкрив рота, щоб заперечити, посилаючись на свій статус годувальника, але вона не дала йому слова

Софія повернулася до своєї квартири в затишному Київському районі Поділ, на обличчі її сяяла

Життєві історії 0

Ще рано, доню, — говорила матері Ксенії, Оксана, сподіваючись, що та зосередиться на підготовці до іспитів, а не на хлопцях. — Ти ж маєш мету — столиця, музика. Не прив’язуй себе тут, де всі мрії гинуть на корені. — Мамо, всі мої однокласниці з кимось зустрічаються, ну чим я гірша? — протестувала Ксенія, відчуваючи себе у пастці провінційних умовностей. — Якщо трапиться несподіванка? Що ж тоді? Ти ж провалиш іспити, — Оксана обережно, але наполегливо намагалася достукатися до дочки. — Цього не буде. Ми з Орестом не діти, ми знаємо про відповідальність, — відповіла Ксенія, хоча насправді вона лише повторювала слова коханого. У сім’ї Ореста ситуація була не краща

— Ти знову тільки обіцяєш, що прийдеш, а потім… – Орест похмуро подивився на

Життєві історії 0

Якось, занурений у думки, Тарас їхав містом на старому запозиченому «Ланосі» і зупинився на світлофорі. Його погляд випадково зачепився за знайому постать на тротуарі. Він не міг повірити своїм очам. То була Марічка. Але як вона змінилася! Виглядала приголомшливо: доглянута, стильно одягнена у дорогий кашемір. А її постава — вона йшла так впевнено, як директорка великої компанії. Поруч із нею йшов високий, елегантний чоловік — Артем. На руках він тримав маленьку дівчинку, яка, без сумніву, була їхньою донькою. Вони розмовляли та сміялися. У Тараса всередині все стислося. Він не міг відірвати погляду. Яка щаслива була Марічка! І як йому в цей момент стало шкода, що він тоді з нею так вчинив. Він насправді ніколи її не любив. Подобалася, звісно, була «тиха гавань», але його серце завжди билося від думки про Соломію. А вона роками його дражнила своєю недоступністю, заявляючи, що «дружба — це єдине, що я можу тобі дати»

Марічка та Тарас познайомилися на вечірці з нагоди дня народження спільного друга, десь у

Життєві історії 0

Минуло три місяці. Дачу під Обуховом продали. Гроші поділили. Частина пішла на лікування мами, а частина — на перший внесок Софії за її нову, хоч і невелику, але власну квартиру у новобудові. Вона стояла на балконі, з видом на парк, як і мріяла. Богдан так і не з’явився. Його бізнес провалився, а «Мерседес» уже був закладений у ломбарді. Софія не відчувала зловтіхи. Лише втому та легкий смуток. Сім’я залишилася сім’єю, але тріщина між нею та братом була вже, схоже, непоправною. — Софо, — голос мами пролунав із кімнати. Вона приїхала у гості. — Ходімо, я пиріг дістала. Софія усміхнулася. Пироги. Мамині руки. Рідна хата – навіть якщо тепер вона в іншому місці. Вона знала, що зробила все, що могла. Софія з головою поринула у ремонт. Її нова квартира, невелика студія з панорамними вікнами, була її фортецею, її вибором і її перемогою

Софія сиділа за кухонним столом своєї орендованої квартири, дивлячись на стос паперів. Рахунки за