Українці Сьогодні

Мамо, мені терміново потрібні гроші! — Віктор влетів до квартири, навіть не знявши взуття. Галина Петрівна здригнулася біля плити. Вона якраз смажила котлети. У руці вона все ще тримала лопатку, з якої капала олія. — Вітю, синку, доброго вечора. Що сталося? Ти налякав мене! — Машина розсипалася! — він кинув ключі на дубовий стіл так, що на лакованій поверхні залишилася подряпина. — Завтра вранці записаний на сервіс до найкращого майстра в Чорткові, а в кишені вітер гуляє. Ти ж знаєш, ми зі Світланою ледве кінці з кінцями зводимо через той кредит на квартиру. — Але, Вітю, — Галина Петрівна розгублено витерла руки об фартух, — пенсія ж тільки післязавтра прийде. У мене зараз лише на хліб залишилося. — Післязавтра?! — Віктор почав нервово ходити кухнею, зачепивши плечем одвірок. Його голос ставав дедалі гучнішим. — Мамо, ти взагалі розумієш ситуацію? Мені на роботу до Тернополя щодня їздити треба! Якщо я не відремонтую авто зараз, мене просто звільнять! Ти хочеш, щоб твій син залишився без шматка хліба

У затишному та древньому місті Чортків, де вузькі вулички дихають історією, а величний костел

Життєві історії 0

Ну що, Марічко? Ти вже зробила вибір? Кого обрала: її чи мене? — голос чоловіка, Ігоря, різкий і сухий, наче тріск сухої гілки, розрізав цю тишу. Він стояв у дверях, не знімаючи робочої куртки. Від нього пахло бетоном, пилом та холодом вулиці. Вся його постать випромінювала нетерпіння, яке він уже навіть не намагався приховати під маскою ввічливості. — Ігорю, я тільки-но прийшла з банку, — тихо відповіла вона, не повертаючи голови. — У мене був важкий день. Клієнти, звіти, перевірка. Дай мені хоча б вмитися. — Не перекладай з хворої голови на здорову, — Ігор зробив крок усередину, і кухня миттєво стала тісною. — Ми вчора чітко домовилися. У тебе був цілий день на роздуми. Я більше не збираюся жити в цьому цирку. Я чекаю на вибір: я чи мати твоя. Зараз

Холодне світло березневого місяця пробивалося крізь тонкі фіранки, малюючи на підлозі кухні химерні візерунки,

Життєві історії 0

Оце так розмах, я дивлюся, ви тут як пани живете, — голос свекрухи, Ганни Петрівни, залетів у квартиру швидше, ніж вона сама встигла роззутися. — Прямо світлиця, а не вітальня. Стелю, бачу, перетирали? І люстра нова… Дорога, мабуть? Марина відступила від порога, намагаючись тримати на обличчі ввічливу усмішку, хоча всередині все стиснулося в тугий вузол. Сергій, її чоловік, одразу визирнув із дальньої кімнати, швидко цьомнув матір у щоку і винувато розвів руками. — Мамусю, ви тут господарюйте, а я на нараду. Дуже важливий дзвінок, не можу пропустити. Ганна Петрівна провела сина довгим поглядом, у якому змішалися обожнювання та жаль, а потім повільно перевела зір на Марину. Цей погляд був професійним: так досвідчений агроном оглядає поле на наявність бур’янів. Вона помічала все — і нову поличку для взуття, і легкий аромат дорогої кави, і навіть те, що Марина сьогодні виглядала занадто відпочилою. — Увесь у роботі, бідна дитина, — зітхнула гостя, знімаючи хустку. — Себе не жаліє, за копійку б’ється. А ти, я бачу, розквітла. Навіть манікюр он який зробила… Мабуть, у Сергійка справи вгору пішли

— Оце так розмах, я дивлюся, ви тут як пани живете, — голос свекрухи,

Життєві історії 0

Сину, ти знаєш, що ми тебе любимо понад усе на світі? — Максим поклав свої великі долоні на стіл. Матвій кивнув, напружено дивлячись на батька. — Я щось накоїв? — голос хлопця трохи здригнувся. — Знову вікно розбив у школі? — Ні, рідний, ти — найкращий син, про якого можна мріяти, — підхопила Вікторія, беручи його за руку. — Але ми маємо відкрити тобі одну таємницю. Ми хотіли розповісти пізніше, коли ти станеш зовсім дорослим, але… іноді обставини змушують діяти швидше. Ми не хочемо, щоб ти дізнався це від чужих людей у поганій формі. Вікторія глибоко вдихнула. — Матвію, ти народився не в мене. Ми з татом знайшли тебе, коли ти був зовсім маленьким. Ми побачили тебе і зрозуміли, що ти — наш. Ми тебе всиновили. У кімнаті стало так тихо, що було чути цокання годинника в коридорі. Вікторія затамувала подих, очікуючи на крики, сльози або те, що він вибіжить з кімнати. Але Матвій просто дивився на свої руки. Хвилини тяглися як години

— Ти збожеволіла, чи просто забула, що ми — одна родина? — голос сестри

Життєві історії 0

Надьо! Чуєш? — раптом гукнув чоловік, не підводячись. — Ти там скоро? Я вже два рази питав, чи чай закипів! Що ти там порпаєшся, як сонна муха? Надія зітхнула, витерла руки об фартук і вийшла до дверей кухні. — Богдане, я прийшла з роботи сорок хвилин тому. Я не муха, я просто людина, яка теж втомлюється. Чайник на плиті, кнопку натиснути не важко. Він повільно повернув голову. — О, знову ти за своє! «Втомлюється» вона. Ти на базарі сиділа, кераміку продавала. Сиділа на стільчику, каву пила, з кумасями язиком чесала. Це ти називаєш роботою? От я сьогодні на пилорамі два куби дуба прийняв — оце робота! — Богдане, — Надія зробила крок у кімнату, її голос тремтів від стримуваного гніву. — Я не просто «сиділа». Я з шостої ранку на ногах. Я сама пакувала ті глечики, я сама домовлялася з водієм, я вислухала сотню людей, які торгувалися за кожну гривню. А потім я прийшла додому, де гора немитого посуду ще з твого вчорашнього «відпочинку» з друзями. — Та що ти мені тим посудом тицяєш?! — Богдан підхопився з крісла. — Я чоловік! Моє діло — гроші в хату, твоє — порядок і затишок! Що ти з мене хочеш зробити? Господиню в спідниці

Вечір у Косові опускався повільно, огортаючи гірські схили сизим туманом. У повітрі пахло вогкою

Життєві історії 0

Ганько! Ти?! Невже це ти? — хриплий жіночий голос порушив тишу напівпорожнього автобуса так несподівано, що пасажири мимоволі здригнулися. Ганна Петрівна навіть не поворухнулася. Вона дивилася у вікно на розмиті дощем вулиці міста, міцно притискаючи до колін важку сумку. Вона була впевнена, що це звертаються до когось іншого. Ну яка вона «Ганька»? Їй уже за шістдесят, вона поважна жінка, колишня вчителька, бабуся трьох онуків, а в сумці у неї — ще гарячі домашні котлети, загорнуті у фольгу, та курячий бульйон у термосі. Вона їхала до лікарні. Останні тижні життя перетворилися на виснажливий маршрут «дім — аптека — лікарняна палата». Її Петро, з яким вони прожили майже сорок років душа в душу, зараз боровся з тяжкою хворобою. Усі її думки були лише про те, як він там, чи не піднялася температура, що сказати йому сьогодні, щоб він хоч на мить знову посміхнувся тією своєю доброю, з хитринкою, посмішкою. Раптом хтось ззаду безцеремонно вчепився їй у плече. Пальці були худими й чіпкими, наче сухе гілля старих дерев. Ганна Петрівна напружилася. Вона не любила грубості й спочатку хотіла просто проігнорувати нахабну пасажирку. — Що, пам’ять відібрало? Чи тепер такі пані з колишніми подругами не вітаються

— Ганько! Ти?! Невже це ти? — хриплий жіночий голос порушив тишу напівпорожнього автобуса

Життєві історії 0

Мамо, а мої дядьки справді багаті? — запитав молодший Гліб. — Кажуть, у них машини, як у кіно. Марійка зупинилася і подивилася на сина. Вона згадала їхню стару хату, свої загрубілі руки й те, як вона рахує копійки в магазині. — Багаті, синку… — сказала вона з гіркою посмішкою. — Багаті на можливості. Але справжнє багатство не в машинах, а в тому, чи пам’ятаєш ти, звідки ти родом. Подивимося, чи вони це пам’ятають. Великдень того року видався напрочуд теплим, справді благодатним. Вишні в їхньому саду, які Марійка вже хотіла зрубати, бо старі, раптом розквітли — біло-рожевим ніжним цвітом, перетворивши старе подвір’я на казковий замок. Стіл вирішили накрити на подвір’ї, під тими самими вишнями. Марійка дістала найкращу скатертину, виклала домашню ковбасу, паски, свіжий сир. І коли біля воріт один за одним загальмували три великі чорні машини, серце у Марійки затремтіло. Вона відчула дивну суміш радості й страху: а раптом вони стали зовсім чужими? Вийшли брати. Першим — Іван, посивілий, але міцний. За ним Михайло в окулярах з тонкою оправою, і Павло — засмаглий, енергійний. Вони стояли біля хвіртки й мовчки дивилися на стару хату, на матір, яка сиділа на лавці під вишнею, на Марійку. — Марійко! — першим порушив тишу Іван і кинувся обіймати сестру. Вона відчула запах його дорогого парфуму, який так не в’язався з запахом диму та землі

Мати багато дітей — це добре, але тим дітям ще й треба щось дати.

Життєві історії 0

Хай Бог милує! Світлано! Твій чоловік змінив замки! На дачі! — кричала мати під хвірткою в телефон. — Ти розумієш, що він накоїв? Я стою тут під брамою, як якась жебрачка, з торбами, повними добра! — Мамо, зачекай, я зараз усе поясню, — голос доньки був тихим і якимось прибитим. — Що — зачекай?! У мене тут повні відра картоплі, добірна розсада помідорів «Сливка», огірки, які я ледь доперла! А він замки змінив! Ні словом не обмовився, ні попередив! Це що, бунт на кораблі?! Оце то зятя маю! У слухавці почулося якесь метушіння, зітхання, а потім Світлана промовила ледь чутно: — Мамо, я знаю. Ігор сказав мені про це ще вранці, перед роботою. — І ти мовчала?! Власну матір прирекла на таку ганьбу?! — Мамо. — Світлано, я тебе запитую: ти знала і не зупинила його? Пауза затягнулася. Антоніна Семенівна встигла перекласти важкі сумки з однієї руки в іншу, гнівно копнути хвіртку носком мешта й подумки проклясти той день, коли погодилася переписати ділянку на зятя. — Так, — нарешті видихнула Світлана. — Знала. І не зупинила

Ця історія бере свій початок у мальовничій Коломиї, де кожен двір дихає традиціями, а

Життєві історії 0

Я не зрозуміла! Це що за обновка, Степане? — голос Олени Іванівни прозвучав незвично гостро. Вона тримала річ двома пальцями, наче якусь дивну істоту. Темно-синя сорочка в ледь помітну білу смужку, з дорогої єгипетської бавовни, м’яка та шовковиста на дотик. Навіть не дивлячись на етикетку, Олена розуміла: це не із дешевого місцевого ринку, де її чоловік звик купувати одяг останні двадцять років, економлячи кожну копійку на ремонт дачі чи навчання онуків. Степан, не піднімаючи очей від тарілки з борщем, лише хмикнув: — Сорочка як сорочка. Що ти так на неї дивишся? — Я бачу, що це сорочка! Звідки вона взялася в нашій шафі? Я її не купувала, ти — тим паче. — Подарували, — коротко кинув він. — Хто? — Олена підійшла ближче, відчуваючи, як на душі починає закипати тривога. Степан нарешті відклав ложку. Він повільно витер вуса серветкою, намагаючись виграти час. — Олено, ну що ти знову починаєш цей допит? Навіщо ці сцени на рівному місці? — Це не допит, Степане. Це нормальне запитання дружини, яка тридцять років дбає про твій гардероб. Хто подарував моєму чоловікові таку дорогу річ

Ця історія бере свій початок у мальовничому Миргороді, місті, де повітря настояне на ароматах

Життєві історії 0

І як тільки вони собі там втрьох раду дають? Хто їм їсти варить? Тільки штовхаються певно ліктями на тій кухні, — шепотілися сусідки через паркан, поглядаючи на старий двір дядька Сави. Баба Ганна, приставивши долоню до очей, щоб сонце не засліплювало, прискіпливо розглядала вивішені на мотузці сорочки. Сорочки були чисті, випрасувані, хоч і чоловічими руками. — Та кажуть, Сава сам і пере, і варить, — підхопила Марія, молода сусідка знизу. — А Богдан тільки на тракторі дні безперечно. А малий той, Павло… кажуть, книжки все читає. Яка з того користь у селі? А в дворі й справді було людно. У Савиній хаті, де ще пахло сушеними травами, свіжою випічкою та старою деревиною, тепер жили троє: сам Сава, його син Богдан та онук Павло. Жінок у хаті не було — доля розпорядилася так, що кожен з них залишився сам по собі, але разом вони трималися купи, як старий міцний пліт під час повені

— І як тільки вони собі там втрьох раду дають? Хто їм їсти варить?